На срібнім березі

Поезія Вінграновського сповнена глибокими почуттями, щирістю та патріотичними мотивами, що мені до душі! Окремо хочу висловити захоплення щодо обкладинки: вона неймовірна, варто лиш узяти до рук, і миттєво з'являється усмішка.
Книга чудова-пречудова, власне як і всі книжки серії "Поетична антологія" (чесно кажучи видавництво "А-ба-ба-га-ла-ма-ги" не може не випускати чудесних книжок🙂❤️🙂❤️🥰)
Моя улюблена поезія з шедеврів цього автора це⬇️


Вогненна людина


Не в кам’яній, не в дерев’яній ері —
Зустрілися ми в атомній добі,
В жахких реакціях негаснучих матерій,
У плоті вогненній з’являюся тобі.
Я — Сонця син. Творець Землі і неба.
І я — це ти. Все, що навколо тебе.
Вклонись повітрям, часом, і судьбою,
І атомом, розщепленим тобою,
І таємницею, що знаєш ти один.
Я дав тобі вітчизну і народ,
Любов і мрію. мову і мовчання.
Я не давав печалей і скорбот
Від чорного воєнного світання,
Їх автор — ти! і сам ти е творець
Трагічних дум своїх у неспокою.
Тебе чекає вічність чи кінець,
А твій кінець — це я перед тобою.
Шмат сонця я, шмат радості і муки.
Були вітчизна в мене і народ.
Був світ, і геній хліба, і науки,
Була земля і плескотіння вод.
Моє життя було колись початком
Усіх зачать в космічній глибині.
Було тоді ще небо небенятком,
І зорі були юні і страшні.
І мрію з мрій про велелюдну спільність
На крилах атома несли ми із пітьми
І донесли — в космічну безгомінність
Зірвались ми і Сонцем стали ми!..
І стали Сонцем наші дні і ночі,
І вороги, і други, і пісні,
І помилки, і помисли урочі,
І стали генії даремні і смішні…
Народе мій! Мій сонячний народе,
Тебе нема — лиш смерть твоя живе.
І смерть твоя — твоя найвища врода,
Бо смерть твою життям Земля зове!
Мислителем, згорілим хліборобом
Ти світиш їй крізь небо голубе —
І на Землі ти знову став народом,
І цей народ повторює тебе.
І жах бере мене… Шукаю слова
Сказать тобі, наземний брате мій:
Доба твоя жахлива і святкова,
Люби її, ненавидь і жалій,
І зберігай, і не прощай нічого,
Бо у прощенні буде смерть твоя,
І глупий космос стане за порогом,
І проклену тебе на сором я.
Кажу тобі: в руках твоїх сьогодні
Життя Землі і пульс її краси.
Я вірю: людства думи благородні,
Звогніть Землі ніколи не даси,
Земний мій друже!..🔥🔥🔥🔥🔥

цю брала на подарунок, а точніше на «Таємного Санту», отримувач був настільки в захваті, що усмішка сягала небес! щиро рекомендую!!:)

📖Обожнюю поезію віддавна: вона личить моєму серцю як брошка у вигляді серпокрильця на лацкані велюрового піджака. Як червню личать пригорщі рубінових черешень, оброшені трави, нитки-промені поміж крон велетів дерев. Поезія як джазовий музикант серед велелюдної площі, як факір із пурпуповою трояндою у руці, як діти з пригорщами карамельок. Вона додає життю високих ноток свята: коли хочеться взути підбори з великими бантами, вдягти сукню у мерехтливі лелітки й жити життя вишукано, зі смаком!

✒️Мій улюблений поет – Микола Вінграновський, а ця естетична збірка кольору морської гладіні "на срібнім березі" від видавництва "Абабагаламага" – суцільна любов. Поезії приваблюють передусім своїм світлом: із гострими кутами, засвіченими острівцями, виразною експресією світлотіней. У його віршах гніздяться переспілі пасльони, поодаль – літак з одним крилом, а під вікнами у вечірній тиші чари тринадцяти диких руж. Тут є все і, головно, не відчувається боязнь до поетичного слова. Автор сміливо жонглює ним як скляними кульками, деякі розбиваються і це теж посилює загальну атмосферу:

* * *
Тринадцять руж під вікнами цвіло.
Тринадцять руж — чотирнадцята біла.
Тринадцять дум тривожило чоло,
Тринадцять дум — чотирнадцята збігла.

Тринадцять руж під вікнами рида,
Тринадцять дум навилися на ружі…
Руда орда копиць у виднокружжі,
І сонця кров солом'яно-руда.

Тринадцять руж-тринадцять кружелянь:
Червоне жовтим, жовте сірим душиться.
Ця гіркота пригашених страждань,
Ці білі квіти суму на подушці…

Цей білий образ — чорний по ночах,
І зігнутих дерев неандертальці…
Ці білі руки з голубими пальцями
Горять у мене й досі на очах…

Я плачу. Все біло навколо.
Я плачу сліпими сльозами,
І мова моя пересохла…

🎵Я чула як Оксана Муха співала "На маленькій планеті..." й філармонія імені Іри Маланюк у Франківську заливалася серед осені квітневим теплом, аплодисменти як пелюстки магнолій летіли з долонь. А на моєму обличчі думка малювала усмішку: "Мій улюблений Вінграновський. Як же він звучить".

💓Відтоді я певна, всуціль і безповоротно, що у дівочій сумочці має бути не лише фата й паспорт, а збірка поезій від "Абабигаламаги". Аби бодай раз у місяць кожна з нас пішла на побачення із улюбленим поетом. Смакувала скоринку крему-брюле, ловила вишнево-кавові нотки лікеру й читала серцем. А біля аорти в ту мить квітнув блакитний цикорій, дельфініуми на високих стеблах і мініатюрні маргаритки.