Театр

Ця книга місцями відчувалась так особисто, що змусила мене писати на сторінках (що для мене абсолютно не припустимо!). Діалоги і думки інколи наче звертались до мене, а інколи відверто з мене сміялись. Відчуття ніби нам хотіли щось висвітлити - чоловічу розпусту, жіночу легковажність чи щось зовсім інше? Це цікавий роман, який заохочує до дискусій, як уявних наодинці з собою, так і справжніх. Думаю сприйняття цієї книги може багато сказати про читця.
Найбільше вразило що думки жінки (в переважній більшості) доволі точно відтворив автор чоловік. А ще книга написано доволі сучасно, хоч видано вперше в минулому столітті.

"Театр" Вільяма Сомерсета Моема — блискуча гра в істину

Вільям Сомерсет Моем — справжній майстер психологічного портрета, а його роман "Театр" є яскравим підтвердженням цієї репутації. Це не просто історія про актрису, сцену та любов. Це глибокий, дотепний, і водночас надзвичайно людяний роман про пошуки себе — між гримом і справжніми сльозами.

Головна героїня — Джулія Ламберт — талановита, блискуча акторка, що живе сценічним життям. Вона красива, багата, успішна — і водночас неймовірно вразлива, емоційна, повна сумнівів. Її внутрішній світ — театр не менший, ніж той, на якому вона грає щовечора. Через її постать Моем ставить низку тонких, але важливих питань: де межа між мистецтвом і життям? між грою і щирістю? між любов’ю до себе і самозамилуванням?

Моем чудово балансує між легкою сатирою та глибоким розумінням людської природи. Його мова витончена, наповнена іронією, але без жорстокості. Він не осуджує Джулію — навпаки, захоплюється її життєвістю, енергією, драматичністю. Це роман, у якому кожна сцена — як епізод з вистави, і водночас — як крок до внутрішньої правди.

"Театр" — це роман про те, що бути собою — значить грати роль, але лише так можна дійти до істини. Джулія не зраджує себе, навіть коли усвідомлює власні слабкості. І в цьому її сила. У цьому — сила роману.

Для тих, хто любить інтелектуальну прозу з блискучою психологією, елегантним стилем і глибокими емоціями — "Театр" стане справжнім відкриттям. Це книга, яку хочеться перечитати, а після — довго обмірковувати.

Почну з того, що найбільше мені сподобався образ Джулії Лемберт та образ її сина, Роджера. Особливо на увагу заслуговує їхній діалог наприкінці книги. Я із захопленням перечитувала його кілька разів і замислювалася про життя Джулії: а яка вона насправді? Кожне її слово, кожен жест чітко відшліфовано і несе певну мету. Те, що в нас у повсякденному житті носить швидше підсвідомий характер - вираз обличчя, міміка, довільні жерсті, у неї чітко котролується. Мені б хоч трішечки такої витримки, іноді так складно стримати емоції, а так треба! Справді, сильна жінка. Але треба в усьому знати міру, бо може вийти так що за маскою байдужості та витриманості можна втратити своє справжнє обличчя.

Ми всі у своєму житті теж граємо певні ролі: у сім'ї, у навчанні, на роботі одягаємо потрібне обличчя, потрібні манери, потрібні звички, але, мені здається, нам потрібно перед найближчими людьми бути собою, не втрачати себе. У Джулії не було жодної людини, яка б дістала її "Я". Все життя її вчили бути першокласною актрисою, починаючи з дитинства, потім Джиммі, потім її чоловік. Дуже яскравим моментом є виступ Джулії після сварки з Томом, коли вона вклала у гру всю душу, розкрила свої емоції. І що вийшло? Справжня Джулія в той момент вразила публіку, а справжні емоції виявилися не такими красивими, як зіграні.
Які я можу зробити висновки?

Роман - прекрасний, світ театру у всій красі, жінка-інтригантка, яка в завершенні молодості намагається знайти в собі нові почуття справді приваблюють і він читається на одному подиху. Після нього думаєш про себе, про свою поведінку з різними людьми, про красу та мистецтво.