Читацькі враження про книжки «Ще одну сторінку». Переможці конкурсу

Одна з найхимерніших книг, у хорошому сенсі, яку дуже важко описати з першої спроби.

«Орландо» написана неймовірно красиво й сповнена проникливих спостережень про наше людське життя. Вона нагадує магічний реалізм, хоча була написана задовго до того, як цей жанр став популярним. І, незважаючи на те, що роман було написано майже сто років тому, «Орландо» настільки точно передає теми гендерної плинності та гендерної ідентичності, що читається, як коментар до сучасності.

Крім того, книга сповнена гумору й служить їдкою сатирою на британську класову систему.

Вірджинія Вулф присвятила цю книгу своїй коханій Віті Саквілл-Вест. І я думаю, що саме це частково пояснює точність її спостережень щодо гендеру. Щодо тих обмежень, які суспільство накладає як на чоловіків, так і на жінок, що обмежує їхні можливості процвітати, звужує рамки прийнятної поведінки і стримує здатність повною мірою виражати свою справжню сутність перед іншими. І як наслідок, залишається дуже мало місця для тих, чия гендерна ідентичність або поведінка не вписуються чітко в одну з цих двох бінарних категорій.

Мені здалося, що головний герой книги, Орландо, може бути вигаданою заміною дитини, яку Вулф і Саквілл-Вест могли б мати разом. 

Орландо – це прекрасний, дуже шанований лорд, народжений у багатій, аристократичній британській родині в останні роки правління королеви Єлизавети I. До кінця книги, у 1928 році, Орландо вже середнього віку і стає свідком перетворення Великобританії з аграрного суспільства, яке цінувало природу, на сучасну індустріальну державу. За ці майже 400 років Орландо служив послом у Туреччині, жив з циганами, зустрічався з багатьма літературними велетнями, кохав і був коханим, його сватала румунська знать, і він прагнув бути визнаним успішним поетом.

Але, на мою думку, найкраще, що Вулф вдалося передати в цьому романі, – це постійні сумніви, самокритика та зміна думок, з чим кожен із нас стикається у своїх внутрішніх монологах. Хочу я бути на самоті чи з іншими? Якщо я поводилася похвально в соціальній ситуації, чому мене іноді охоплює жах, коли я переглядаю ті самі події? Чому існує так мало значущих зв’язків? Чому так багато того, що вважається соціальною взаємодією, але є нічим іншим, як безглуздими банальностями? І чому всі ми витрачаємо так багато часу на те, щоб приховувати свою справжню сутність?

Мова Орландо надзвичайно багата, а коментарі стосовно всіх нас – глибоко продумані. Книга, безсумнівно, викличе цікаві питання щодо вашої власної поведінки та поведінки оточуючих. Що може бути некомфортним для декого. Але мені б дуже хотілося ґрунтовного, детального обговорення деяких важливих тем, які підняла авторка майже сто років тому.

Смерть тваринки, спалення чаклунів (вони лишились живі) – вже не виглядає як затишне фентезі ?!😏, але все по порядку. 

Це легка побутова історія у Києві 2008 року, де присутні толкіністи, пластуни, відьми та нечисть. Не очікуйте епічної магій чи складного всесвіту, адже в центрі інша проблема. Я не сильна в темі асексуальності, тому не можу виступати експерткою, але після книги у мене виникло більше питань ніж розуміння. 

Ви поринете у побутові теми дружби, стосунків, проблеми дітей і батьків, свекрухи та невістки тощо. 

Дещо не вистачило інформації, як люди ставились до відьом. Вони точно не прям дивувались їх наявності, але не співіснували відкрито. 

Для мене важливими героями були хомʼяк і лилик (типу 🧛), і тому я дещо обурена як авторка вирішила долю 🐹 💔 Саме Лилик мені здався асексуальним 🤷‍♀️️, хоча на початку ви так не подумаєте. 

Орися ще та комікесса, там де треба і ні, але як персонажка важлива. 

Світич – гопник-чаклун, але ви його полюбите своєю дивною любовʼю, всупереч дивний суржик😅 Ця парочка дуже абʼюзивна та крейзі. 

Марина – не моя персонажка, занудна, але я помітила певний її ріст особистості. 

Еліза – естонсько-українська відьма, яка вас проведе шляхом підготовки весілля та спілкування зі свекрухою. 

Коли ви вже затишно вмостилася, вас вдарить екшен момент😂і, як на мене, це було дуже класно. Я читала як не в себе цю частину. Саме цей момент, лилик та хомʼяк витягнули мою оцінку. 

Любовного трикутника так і не сталась, але кінцівка мене геть шокувала. Я не зрозуміла нащо і до чого це було. 

Я все очікувала стосунків відьми з нечистю, і хоча були натяки, але це можливо в майбутніх книгах авторки. 

Загалом, книга легка та смішна, і відповідає заявленому жанру. 

Цей роман від першої особи оповідає про життя легендарної Геді Ламар - голівудської зірки, дочки львівського банкіра єврейського походження, винахідниці у застуванні технології «стрибаючих частот». Власне, саме завдяки відкриттю Геді ми можемо зараз насолоджуватися Wi Fi. Хоча винахід «єдиної жінки в кімнаті» спочатку не прийняли в армії США, адже «що там може розуміти у фізиці гарненька жіночка».

Книга цікаво описує культурне, насичене приємностями життя австрійських євреїв перед Аншлюсом Австрії гітлерівською Німеччиною та питання їхньої самоідентифікації. Юна актриса Геді каже: «Ми насправді не вважали себе євреями. Хіба що в якомусь культурному сенсі. Ми цілком асимілювалися в культурне життя столиці. Насамперед ми були віденцями». 

А Геді – ще й патріоткою незалежної Австрії. Я думала, що колізія про те, як перед Аншлюсом Геді перевдягається в сукню покоївки і тікає з маєтку свого чоловіка-аб’юзера, мільйонера і найуспішнішого торговця зброєю – це такий штамп в стилі романів у дешевій обкладинці, а це реальний факт її біографії! 

Загалом боляче читати про те, як європейські євреї не хочуть покидати дім, але змушені тікати, щоб не потрапити в концтабори, а інші країні не палають бажанням їх приймати… Навіть перетнувши океан, в Голівуді Геді приховує, що вона - єврейка, бо «євреїв тут не люблять». Час спливає, Європу пожирає полум’я війни. До Перл-Гарбору залишається два роки.

Я б хотіла сказати, що це біографічний роман, але він радше художній. Тобто, з рефлексіями в дивних місцях та пафосом, наче лише на тендітних плечах героїні вся провина за долю її співвітчизників. Але є і талановито прописані сторони, зокрема жіночий неупереджений погляд на те, як багатий впливовий чоловік починає осипати діамантами і трояндами, говорить, як йому подобається, що вона незалежно висловлює свої думки. І поступово переходить на «поради і настанови», що носити і куди ходити, потім - до ревнощів і погроз, до побиття, до замкнених дверей і стеження. А мама героїні бачить її синці, але нагадує, що «обов’язок дружини – слухатися чоловіка». Ось цей процес в романі описаний філігранно, хоч зараз в будь-який буклет з фемінізму, де жінок просять бути обачними і мати ВЛАСНІ опори в житті. Геді вивчила цей гіркий урок, знайшла в собі силу і сміливість у надскладних умовах і досягла успіху – про це і оповідає роман.