Читацькі враження про книжки від #книголав. Переможці конкурсу

🥐"Паризька кулінарна школа" – ольфакторна книга, котра розпочинається із цитати Віктора Гюго "Вдихайте Париж, це зберігає душу". Тут переплелися аромати блідо-фіолетових троянд, бургундського "Пінонуару", яєць en cocotte, запечених із тархуном і вершками. 

📖Читаєш і здається, що ти неспішно гуляєш Монмартром, задивляєшся на фокуси казкових факірів, годуєш крихтами мигдалевого круасана завсідників весняних літників – голубів🎠🗼

Атмосфера чаруюча: з картатим мерехтінням вітрин цукерень і антикварень!✨️

❤️‍🩹Тут, перебуваючи у цьому старовинному місті, під подовге смакування сиру й вина, три жінки з різними долями мають різні завдання. Зцілити зраджене серце, подолати затяжну творчу кризу, врятувати справу всього життя. Місто стає тим пластирем: його відомі ринки з пірамідами цитрусових, загадкові провулки, відреставровані двері – ліки у алябастрових плящинах. 

Бо якраз нові враження здатні відновлювати нас, всотуватись теплом у сонячні сплетіння, бережно виводити із облюбованої зони комфорту до зони росту, усвідомлення своєї цінності. Зрештою, з'являється бажання помічати звичні радості, насолоджуватись життям сповна. О, Франція здатна цього навчати☺️ Подейкують, нібито Людовік XIV перед стратою на гільйотині попросив шматочок сиру брі де Мо з товстою чисто-білою кіркою. 

✒️ "Жодної тобі вдаваної скромності, як це по-французьки" – фраза однієї із героїнь книги Кейт. І справді, Париж звільняє від зайвих обладунків, торкається пелюстками тюльпанів із оцинкованих відерець сердець. Зрештою, місто пригощає тебе іскристим шампанським у високому позолоченому фужері і шепче на вушко: "Крихітко, люби себе. Йди до своєї мрії попри все. І роби це вишукано: в сукні з лелітками і босоніжках зі сатиновими бантами".

📚Ця історія без надміру драми, а втім, вона розплющує очі на багато чого. Ти відчуваєш як ростеш із персонажами, вчишся бачити не лише тильну сторону, а й виворіт. І всі ці складні питання помережані смаками, гастрономічними відкриттями. Я от після прочитання мрію скуштувати quatre-quarts – кекс, глазурований коричневим цукром із вершковим маслом та цукатами у вигляді фіалок.

Цей рік я вирішила оголосити собі, як для читача, роком Бакмана. За рік планую прочитати все, що має, бо він прекрасний. І буду я його читати не залпом, а потихеньку, по книжечці, цедити, смакувати, катаючи язиком і вдихаючи аромат. Позаду "Тривожні люди" (прочитавши її, моя мама закрила книгу, видихнула, відкрила і почала спочатку, і я повністю згодна з її думкою), "Друге життя Уве" і ось тепер ще "Тут була Брітт-Марі".

Прочитала ще на початку місяця, а на відкликання все немає сил. А що тут скажеш... Вона чудова. Вона – мед на серці. Вона квітучий у душі абрикос. Автор професійно комбінує батіг і пряник: бере твою душу, акуратно проводить гострим лезом, заглядає всередину і кладе туди щось прекрасне. Ти ніби й плачеш, і калечишся, а потім раптом так тепло й добре. А він бере і солі в ранки сипле. Ти вити починаєш, а автор уже теплим молоком все полив, і тобі знову добре, тепло та усмішливо. І так ось всю книгу.

Бакман змушує кохати людей. Будь-яких. І любити життя. Будь-яку.

А ще змушує любити та цінувати себе. Працює краще за будь-які нон-фікшни та млинці. Час психологам почати прописувати невпевненим у собі людям "повний курс Бакмана".

Не так просто розкрити шарм маленького села, яке ось-ось загнеться і спорожніє. У Бакмана вийшло. До середини книги ти вже закоханий у кожного мешканця. Не лише у приємного сором'язливого поліцейського чи молодого хлопця із непростою долею. Але і в похмуру Банк, і в безіменну грубіянку на колесах, і в мужиків, котрі вічно п'ють каву в піцерії. Момент, де вони нарешті "побачили" Брітт-Марі, був приголомшливим.

А ще після цієї книги я дивовижно покохала футбол. Зовсім трошки. Вражаюче, як м'яч та пара імпровізованих воріт стирає рамки віку, статі, статусу, мовного бар'єру. "Є така гра."

У 2019 році було знято фільм. Я стрималася і спершу прочитала книгу. Фільм із чистою совістю подивлюся на вихідні. Впевнена, з таким сюжетом та з таким фіналом він мене не розчарує.

Усю книгу думаєш, кого ж вибере Брітт-Марі. Я вам не розповім, але її вибір вас не розчарує, за кого б ви не вболівали.

Асоціація коктейльна класичний май тай. (Прошу барменів стриматися, рецептів Май Тая є безліч, якщо це не ваш варіант — змиріться!)

Брітт-Марі схожа на міцний витриманий ром. Зрілий, усталений. Забув про свою крутість. Але до нього додали лікер драй оранж (зухвалий Самі), цукровий сироп (всі ці хлопці з футбольної команди), мигдальний сироп (Особистість та Банк). Не забудемо лаймовий сік — він будь-якому напою дає другий шанс (адже він такий важливий!). Лайм схожий на футбольний м'яч. Додамо м'яту та багато льоду

З першого  абзацу я визначила, що «Мобі Дік» – 100% «моя книга»! Всі зірки зійшлися на сторінках історії: шалена любов до моря та його мешканців; дивовижна і трохи старомодна мова; прекрасне почуття гумору та повна відсутність вульгарності; невичерпна феєрія метафор та оригінальний сюжет; дивовижна цілісність образів та стійка сила духу головних героїв; наростання трагічних акордів та містичних ознак; прискіплива увага автора до дрібниць.

На мою думку, цей роман про протиборство трьох стихій. 

• Перша — найдавніша — океан. У всіх його проявах у найширшому діапазоні. Він буває ласкавим, він буває вбивчим, в океані проявляється все те, що лежить десь глибоко в людській душі... 
• Друга стихія — кит. А саме кашалот-альбінос, у якого, як і належить герою твору, є ім'я. Мобі Дік. Це тварина-стихія, незвичайний кит, який став легендою. 
• І третя стихія – капітан китобою – Ахав. Стихія некерована, стихія, яку неможливо осмислити чи приборкати. Саме Ахав кидає виклик, киту, океану, богам, людям... І ось у цьому шаленому круговороті стихій виявляється наш герой і команда екіпажу. Заручники та свідки.

Вкотре переконалася в тому, якою незаперечною владою над іншими людьми, мають натури, що відрізняються неабиякою силою духу і величчю, нехай навіть одержимі нав'язливою ідеєю. Поза всяким сумнівом, капітан «Пекорда» був наділений нею сповна.

Роман Германа Мелвілла подібний до айсберга, сім восьмих якого приховано під водою. І відчуття того, що я змогла розглянути лише його малу поверхневу частину, досі не залишає мене.