Читацькі враження про книжки «АРТБУКС». Переможці конкурсу

На перший погляд "Пляжне чтиво" здається типовим ромкомом. Але це не зовсім так. Звичайно, вся книжка просякнута милою романтичною складовою. Головні герої – Ґас і Дженьюері – спочатку були конкурентами, потім здружилися, а далі їхня дружба переросла у щире взаємне кохання. І все це супроводжували невеличкі суперечки, непорозуміння та кумедні ситуації. 

Все почалося з їхнього парі (а насправді набагато раніше – у коледжі), згідно з яким вони мали написати книжки на нетипову для них тематику: Ґас – легкий любовний роман, а Дженьюері — серйозну прозу. Щоб краще зануритися в нову для себе атмосферу, вони організовували один одному спільні вечори, розкриваючи особливості свого жанру літератури. Мимоволі такі вечори почали перетворюватися на справжні побачення.

Книжка читається дуже легко, сторінки буквально перегортаються зі швидкістю світла, я із захопленням спостерігала за розвитком стосунків між Ґасом і Дженьюері. Враховуючи те, що читала я її на сонячному морському узбережжі під звуки хвиль і крики чайок, то для мене вона виявилася пляжним чтивом у прямому значенні. Але Емілі Генрі не просто написала легку відпочинкову романтичну комедію. Вона ще й підняла важливі теми.

На прикладі Ґаса і Дженьюері авторка показала наскільки сильно впливає оточення, в якому виросла людина на формування її особистості, поведінки та поглядів на життя. Адже головні герої — це повні протилежності! І коли знайомишся з історіями сімей, в яких вони зростали, з подіями, які відбувалися в їхньому житті, то одразу стає зрозумілим, чому вони такі, які є, чому пишуть саме такі книжки і чому вони один одного жартома називають Буркутун і Принцеса. Це все не без обґрунтованих підстав.

Головні герої — письменники, у яких на даному етапі творча криза. Те, що раніше давалося їм легко, зараз не виходить взагалі. Їхній спір це як ковток свіжого повітря, можливість спробувати щось нове для себе, геть нетипове. Але з такими труднощами можуть зустрітися люди будь-яких професій. Емілі Генрі показує, що інколи потрібно трішки розширити власні горизонти, щоб побачити і спробувати дещо нове у своїй сфері і, таким чином, відновити попереднє захоплення улюбленою справою.

Тяжкі хвороби, їх рецидив, смерть, боротьба із непоправною втратою, пожертвування собою заради інших, подружні зради і зради друзів, руйнування ідеалу батьківського образу — це теми, про які пише Емілі Генрі у "Пляжному чтиві". Не зовсім типово для ромкому?) Але це не псує атмосфери твору. Навпаки — додає своєї родзинки, робить життєвим, а не суто книжковим, ідеальним, занадто солодким.

Для себе я відкрила ще одну чудову авторку, з творчістю якої я і надалі буду знайомитись. Я отримала справжнє насолодження, читаючи "Пляжне чтиво", і безперечно рекомендую всім, хто хоче зануритися в атмосферу романтичної комедії зі змістом.

Після прочитання "Сім чоловіків Евелін Г'юго", яка була для мене моментами затягнута, "Дейзі Джонс і The Six" здалася набагато динамічнішою, але водночас наблизилася до тем, які стали для мене занадто особистими. Тейлор Дженкінс Рід знову майстерно заглиблюється в психологію персонажів, але, на мою думку, цього разу фокус не залишався на головній героїні — Дейзі, а переміщувався на другорядних і зосереджувався на стосунках між братами та Камілі.

Однією з найсильніших сторін роману для мене стали складні й часто неоднозначні взаємодії між Біллі та його братом Гремом. Відносини між ними були схожі на боротьбу за лідерство, приховані образи, про те, як далеко можна зайти, аби залишитися вірним собі. І це не лише стосується музики, а й їхнього сприйняття світу, стосунків та відповідальності перед іншими.

Каміла стала для мене улюбленим персонажем. Вона, попри свій спокійний темперамент, виявилася всіма пережитими емоціями та центром деяких соціальних проблем у романі. Її сила не кричуща, але не менш потужна. Вона стає тією людиною, яка тримає всіх на плаву, попри власні сумніви й біль. Каміла уособлює витривалість і здатність прощати, але водночас показує, як можуть стиратися межі в стосунках, де закінчується любов і починається самопожертва. Це історія не тільки про Біллі та його залежність, а й про образ сильної жінки, яка змогла зрозуміти і вирішила, що для неї краще і чого вона хоче (хоч, часом, це було не просто прийняти як для неї, так і для читача)

Тематика зради, яка в книзі є однією з центральних, змушує задуматися про межі емоційної близькості. Як далеко можна зайти в пошуках розуміння чи спасіння, і чи завжди це можна вважати зрадою? В "Дейзі Джонс і The Six" ці межі часто стираються — герої намагаються знайти себе, водночас руйнуючи життя тих, кого люблять. Особисто для мене це стало дуже важливою темою для роздумів.

Ще однією причиною, чому ця книга захоплює, є її неймовірна атмосферність. Тейлор Дженкінс Рейд вдається передати дух 70-х настільки реалістично, що читач буквально занурюється в музичну епоху з її неповторною енергетикою. Атмосфера тієї ери тут не лише як фон, а й один з героїв, що диктує темп і настрій кожної сцени. Екранізація серіалу, яка вийшла нещодавно, добре передає цей настрій, але, як на мене, книга глибша в деталях емоційних переживань персонажів. І хоча шоу візуалізує музику та стиль, саме літературна версія розкриває їхні душі.

Цей роман став для мене особистою історію, настільки проникливою, просякнутою темами того, як складно залишатися вірним собі. Про межі між любов'ю, вірністю й зрадою. Історія про драми та страждання, що відбуваються за гучними акордами, та про те, як далеко можна зайти в пошуках власного шляху.

Ця книга — яскрава, драйвова, а головне переконлива ода епосі рок-н-ролу. Вона настільки жива і справжня, навіть важко повірити, що цих музикантів не існувало. 

Коли я побачила, що оповідь в ній ведеться у вигляді реплік різних людей — учасників гурту, їх коханих, менеджерів тощо — то боялася, що ця історія виявиться сухою, адже така подача ніби як не передбачає розлогих описів і діалогів. Була рада помилитися: і описи, і діалоги, і думки тут вкладені у вуста героїв. І зроблено це настільки майстерно, що кожна наступна репліка продовжує сюжет або доповнює сцени. Подекуди спогади героїв про одні й ті ж події різняться, як і їхнє ставлення до них. Це надає персонажам такої неймовірної глибини, що в кінці з ними боляче розставатися.

Тут є все, що я очікувала від книги такої тематики:

🎹 описи роботи над піснями, альбомами — було неймовірно цікаво зануритися в цей світ, про який я мало що знала

🎹 дрібні й не дуже конфлікти між героями, адже писати пісні разом — це непроста праця, особливо коли в гурті всі мають одне на одного зуб, а поетів у ньому аж двоє

🎹 безбашені вечірки, тусовки з кокаїном, тимчасові інтрижки — словом, секс, наркотики і рок-н-рол саме у тому значенні, в якому ви подумали

🎹 до речі, мені дуже сподобалося розкриття теми залежностей у цій книзі; оскільки тут немає слів автора, то немає і моралізаторства, кожен герой має власну історію та ставлення до наркотиків і алкоголю; і повірте, ця тема тут розкрита з усіх боків

🎹 кохання — в музичному і буквальному значенні; ще не зустрічала в книгах НАСТІЛЬКИ напружених стосунків, це було дуже кайфово, а я частіше за все від любовних ліній плююся

🎹 важливі теми, такі як сексизм в індустрії, питання змушеного та бажаного материнства тощо

А головне, що все це приправлено палкою атмосферою Лос Анжелесу 70-х. Це в усіх сенсах книга для теплих вечорів, яка чудово читається під тематичну ароматичну свічку та альбом "Aurora" від Дейзі Джонс і The Six