Читацькі враження про книжки «Лабораторії». Переможці конкурсу

Увага! Це не навчальна тривога! Інтровертам приготуватися! Кирило Половінко підсунув нам головного героя-екстраверта, і він намагається втягнути нас у якусь екстравертну халепу – як-от знайти нову роботу, кудись постійно телефонувати і, о боже, ходити в гості!

Ну добре-добре, будьмо чесними – я повелась і, прочитавши книгу, ні про що не шкодую 😅

Максиму Єфіменку 24 роки, він намагається влаштувати своє життя, і від кількості його слів за секунду паморочиться в голові 😂 Але дайте Максу 50 сторінок – і це нікуди не зникне, та ви звикнете і не захочете з ним розставатися 😌

Починається Планктон дуже весело, смішно (хоча іноді здається, що деякі жарти писалися у 2010-му) та по-молодіжному. Я навіть щиро сміялась вголос!

Але далі за сюжетом Максим влаштовується на офісну роботу у велику компанію, і те, що починалося весело та цікаво, отримує свою глибину й ближче до кінця книги перетворюється на драму.

Чим більше головний герой вjobував, тим страшніше ставало від того, наскільки життєві події, які стають буденністю, насправді впливають на наше життя. Здається, що жодна книга мене ще не занурювала у такі глибини чистого повсякденного життя. Відверто – це моторошно.

Якщо я правильно розгадала задум автора, то навіть тема стосунків, сімʼї чи важливих родинних подій згадується побіжно на тлі масштабності роботи у житті головного героя. Якщо трагічні моменти книги займають пів сторінки, то роботі присвячені цілі розділи. Мені здається, що через цей прийом Половінко хотів показати, яке місце у житті Макса зайняла робота і все, що з нею повʼязано, навіть у порівнянні з тими подіями, які будують сенси. Якщо усвідомити, що це не художній вимисел, а скалькована реальність, то може статися справжній злам свідомості. 

За жанром «Планктон» – це життєвий горор, побутова трагікомедія з елементами детектива: хто ж такий Толя Кириленко? 🤔

У цій книзі ви не знайдете філософських роздумів на тему «правильно і неправильно». Взагалі ніяких не знайдете. Бо вони тут відверто нікому й не потрібні. Головний герой просто проживає своє справжнє життя, у якому не існує жодних «білопальтових» людей, у якому всі роблять помилки – чи не помилки, а свідомі речі. До речі, перед прочитанням «біле пальто» (за наявності) доведеться зняти.

Якби перекласти цю книгу англійською мовою і видати на міжнародному ринку, то вона залетіла б аж бігом – настільки вона універсальна!

Люди, які вjobують в офісах, повідкладайте свої мотиваційні книжки і читайте «Планктона» від Кирила Половінка. Для мене – це одна з найкращих книг сучасної української літератури, аналогів якої я не знаю.

Автор відгуку — Юлія

Ця книга має бути прочитана українцями. Це одна з найкращих книг українського автора/авторки, що я прочитала на сьогодні.

Вона дуже мені сподобалась та багато в чому відгукувалась в мені.

Я була зросіщеною дитиною, я споживала контент російською, читала книги російською, спілкувалася російською. Багато моментів, описаних у книзі, де я бачу себе, альбоми Земфіри, вірші Цвєтаєвої, російська мова всюди. Чи моя це провина? Не знаю, але зараз мене пожирає почуття сорому за те, що стільки людей помирало століттями та помирає зараз за нашу мову, культуру, свободу, а я була такою людиною. Але після прочитання я розумію що я не одна, і зараз я роблю все правильно як свідома громадянка своєї держави.

Ця книга показала мені події, причини цих подій, передумови та біль українського Криму, які я в 2014 році не розуміла до кінця.

Головна героїня протягом всієї книги проходить шлях пошуку своєї самоідентичності, що дуже прям про мене. Але сюжет книги відображає не тільки індивідуальні історії героїв, але й загальнолюдські теми: боротьбу за виживання, втрату коріння і пошуки ідентичності.

Книга описує життя в Криму від 90-х до окупації. Але цю історію треба не просто читати, а багато думати та проживати. Я змогла побачити всю ситуацію з середини, іншу сторону анексії Криму, наслідки депортації кримських татар у 1944, а також багато цікаво саме про цей народ.

Авторка провела дуже велике дослідження, мене це так вразило, бо я спочатку подумала, що вона кримська татарка. Всі описані краєвиди, кримськотатарські слова, приказки, пісні, традицій, історія народу та їх культура – це все занурює тебе в атмосферу та я відчувала себе частиною цієї спільноти.

Стільки стікерів в книгах у мене ніколи не було. Їх дуже багато. На кожній сторінці щось зачіпало мене. Ось декілька цитат:

Коли я запитаю, що він думає про Чорновола, тато відповість:

Чорновіл – націоналіст, а націоналісти вбивці й мордували людей. Я запитаю, чи не були вбивцями комуністи, чи комуністи не мордували людей? А як же репресії? А як же депортація кримських татар? Він відповість, що кримські татари зрадили, бо перейшли на бік нацистів. Я запитаю, хто саме зрадив: прадідусь Аліє, який воював на боці Червоної армії? Чи прабабуся, чия сімʼя допомагала партизанам? Чи Аметхан Султан, який збив до пів сотні нацистських літаків? І додам, що купа росіян, зокрема кримських, перейшли на бік нацистів, що існували полки сс, у лавах яких були винятково росіяни. Тато скаже, що теперішня пропаганда бреше, а я на неї ведусь. Іще він додасть іронічне: «ти ж у нас головна кримська татарка Бахчисарая» — так він почав примовляти, відколи я стала ходити в «Яшлар». На друге я не зверну уваги, а на перше відповім, що нині пропаганди немає, а є матеріали до ознайомлення, і знаходить їх, між іншим, лиш той, хто дуже шукає, а найсильніша пропаганда була в Радянського Союзу і свідчення тому – татові погляди.

Щоб існував Булгаков, сказав тоді Влад, їм треба було розстріляти у Сандармоху Валерʼяна Підмогильного і Миколу Зерова. Ось, мовляв, обрана російська література.

Мені важко передати мої емоції після книги, я пишу відгук через деякий час, але досі не можу нормально підбирати слова. Мені подобається як описав книгу Алім Алієв: «Це путівник по Криму – неглянцевому і нетуристичному. Це занурення у складний світ людських взаємин, які останні десятиліття складались між кримськими татарами, українцями та росіянами на півострові, демонстрація того, як політична турбулентність віддзеркалювалась на буденному житті місцевих.»

Я точно рекомендую цю книгу до прочитання. Це історія, яка захоплює своєю глибиною, емоційністю і поетичністю. Вона переносить читача у світ, де реальність переплітається з міфами, а кожне слово несе в собі вагу історії, яку неможливо забути. Це не просто роман – це мандрівка через простори людської душі, сповнена болю, пошуку себе і надії.

Я ніколи не була в Криму і дуже хочу одного дня приїхати в український Крим.

Авторка відгуку — Анастасія

Одна з найкращих книжок в цьому році.

Під час читання мені постійно хотілось пищати й дриґати ніжками, але давайте я розкладу все, що мені сподобалось, по пунктах. 

✨ Рія

• Архітекторка, яка виконує всю брудну роботу просто тому, що вона жінка. 
• Віддана подруга, яка буде і групою підтримки, і маяком у темряві, і безпечним місцем, де можна сховатись. 
• Старша донька, яка звикла все тягнути на собі: врегульовувати конфлікти, виховувати дітей, готувати, прати, добре вчитись, багато заробляти, бути турботливою, уважною, відповідальною, нічого не потребувати і ні на кого не розраховувати.
• Сильна, смілива і зухвала жінка, яка почувається спокійно лише тоді, коли тримає все під контролем, її норма – ніколи не розкисати і тримати дистанцію, бо так безпечніше. Вона не вірить у близькість, щасливі фінали та стосунки, які не коштуватимуть свободи. І вона звикла, що єдина людина, на яку вона справді може покластись – це вона сама.
• Я дуже люблю Рію. Її вогонь, її броню, її страх близькості і її рішучість.

🥃 Лесик

• Бармен-самітник, який звик бути проміжною станцією на маршруті до чужого хепіенду. 
• Чоловік, який завжди виявляється для всіх трохи «недостатньо» – недостатньо веселим, недостатньо серйозним, недостатньо багатим, недостатньо легким, недостатньо зібраним, недостатньо реалізованим. І який несподівано для самого себе знаходить родину у цілком випадкових людях, які показують йому, що він може бути важливим, що про допомогу не завжди потрібно просити, і що бути вразливим – не страшно. 
• Це буквально один з найкращих книжкових чоловіків для мене. Ні, він не виголошував гучних промов і не робив пафосних жестів. Він – це стабільна спокійна присутність і відчуття «з ним я в безпеці», а, погодьтесь, це значно важливіше, ніж промови і жести.

✨ любовна лінія

• Це стовідсоткове попадання в моє серце – особисто для мене тут ідеально все.
• Чоловік, який показує: «я не скривджу тебе, ти можеш зняти свою броню». 
• Жінка, яка крок за кроком вчиться дозволяти собі покладатись на когось, окрім самої себе. 
• Кохання, яке народжується з дружби.
• Близькість, що не краде свободу, не стирає амбіцій і не змушує зректись себе заради почуттів.
• Хімія, від якої все навколо потріскує.
• Інтимність, чуттєвість, вразливість. 
• Відчуття дому.
• Ой, бляха, дякую, хочеться розплакатись.
• Якщо ви раптом коли-небудь, хоча б раз, були в ролі тієї людини, яка рятує всіх інших, дбає, підтримує, все вирішує і буквально з останніх сил намагається втримати світ, коли той розвалюється, але яка завжди залишається наодинці з власними проблемами, бо звикла справлятись сама… то ця історія дасть вам відчути: іноді і найсильніші воїни можуть перепочити поруч з кимось, хто дбатиме, любитиме і оберігатиме.

✨ віднайдена родина

• Одна з найкращих книжок з цим тропом для мене. Про друзів, яких знаходиш в дорослому віці, коли вже звик до самотності. Про звʼязок, який перевіряється відсутністю часу, стороннім впливом та складнощами дорослого життя. Про дрібниці, на які ніхто раніше не звертав уваги, але які раптом починають мати для когось велике значення. Про мудрі поради, моменти вразливості, кумедні ситуації і сімʼю, яку обираєш сам. Я привʼязалась до цієї божевільної шістки друзів і мені дуже не хочеться з ними прощатись.

💫 атмосфера

• Київ з його нічними вогнями та теплими барами. Сонячна Одеса, море і смачна їжа. Дружні посиденьки біля озера, купання голяка та поцілунки, які не трапились би, якби опиратись хімії не було так виснажливо. Ця книжка настільки тепла, що хочеться закутатись в неї.

🤩 гумор

• Смішні і доречні (що дуже важливо) жарти, від яких мені періодично хотілось кричати чаєчкою.

✨ відсутність драми

• Ніяких вам трагедій, катастроф, дурних рішень і токсичних гойдалок. Я пірнула в цю книжку і прожила в ній тепле, насичене, сповнене любові, дружби, підтримки та веселощів життя. Повертатись до реальності не дуже приємно, але це побічна дія, якої було не уникнути.
• Ця історія зцілює. Буквально.

Авторка відгуку — Дарина