3 найкращі відгуки за тиждень: Що говорять читачі про книжки #книголав

Як це, бути ідеальною дружиною?

Карма Браун пропонує цікавий набір інгредієнтів, тож готуйте свої кулінарні книги і навіть не думайте додати на дрібку більше чи менше зазначених у рецепті. Ви вже надягли свої фартухи і озброїлися кухонним приладдям? Починаємо готувати!

Загалом, якщо ви бачили, чи хоч чули, про серіал "Чому жінки вбивають?", то ви маєте уявлення про атмосферу книги [я навіть 1 сезон передивилася на хвилі настрою 📽️]

Дві часові лінії, дві абсолютно різні жінки, пов'язані одним будинком і майже однаковими проблемами – тиск суспільства щодо заміжжя і дітей, кар'єра, вибір між своїми бажаннями і нав'язаними тобі чужими очікуваннями.

І хоч Неллі і Еліс об'єднує нещасливий шлюб, причини цієї біди різні. Якщо 50-ті розкривають світ патріархату і аб'юзу, в якому Неллі треба бути слухняною і покірною, відмінною кулінаркою і красивим доповненням до чоловіка, яке не має права на власні думки і бажання, натомість існує, щоб догоджати чоловіку, то сучасність оголює інші проблеми - чесності і взаєморозуміння, вміння говорити словами через рот і відповідати за свої рішення.

Зрештою, чи може бути не ідеальна жінка ідеальною дружиною? А навіщо, якщо твій чоловік – зовсім не ідеал? І що таке ідеал взагалі?

Мені було цікавіше читати про Неллі, адже її життя домогосподарки минулого століття здалося куди багатшим на сюжет та емоції. Плюс її історія доведена до цілком логічного фіналу [який не може не сподобатись 😉] Саме завдяки історії Неллі прихильники вищезгаданого серіалу зловлять атмосферні вайби. З сучасницею ж Еліс ми не потоваришували через її певну дволикість та тонну брехні.

Оповідь не претендує на динаміку, не варто чекати і серіальних інтриг, що підігрівають цікавість. Місцями мені дуже хотілося, щоб із сюжетних кущів випав хоч якийсь рояль, але марно. Проте в книзі багато інших родзинок – уривки зі справжніх журналів для домогосподарок середини минулого століття, які не можуть не шокувати сучасну панянку, та доволі незвичайні рецепти зі звичайних інгредієнтів. Можливо, хтось захоче повторити?

Тільки не повторюйте рецепт ідеальної дружини, його все ж таки не існує.

«Ночі – це найгірше. Тобі так не здається?»

Едді Мур та Луїс Вотерс живуть по сусідству вже понад сорок років. Їхні діти уже дорослі, а другий з подружжя давно помер. Вони самотні. Кожен по-своєму проживає свій День бабака. Проте ночі найдовші та найбільш нестерпні. Едді, не зважаючи на те, що вони раніше близько не спілкувались, робить екстравагантну пропозицію Луїсу. У неї виникла ідея спати разом, щоночі. За задумом він приходитиме до неї ввечері та після розмов вони будуть засинати. Це нове відчуття близькості має побороти самотність.

Отож, чи може людина в старшому віці бажати близькості? Чи морально/етично це? Чи вплине на когось таке рішення? Чи комусь є діло до двох старих, які наважились зробити щось для себе? Чи обов’язково проживати старість наодинці?

Це книжка, яка читається блискавично швидко. Майже вся побудована на діалогах, але водночас глибока.

Це книжка «і»: «Він вийшов і попрямував додому тротуаром повз сусідні будинки, й увійшов у дім, і зробив собі кави, і з’їв тост із яйцями, і вийшов надвір, і кілька годин попрацював у своєму саду, і повернувся на кухню, і підобідав, і пополудні міцно проспав дві години».

Такий спосіб написання виявився дуже органічним, заспокійливим, мрійливим. Читаючи, занурюєшся у будні цих двох людей, дізнаєшся про їхнє минуле, про родину та прив’язаності. Разом з ними проживаєш радість та відчуваєш біль. 

Це книжка, де автор з такою легкістю описує не просту реальність, що може зненацька розбити серце. 

Книжка отримала численні схвальні рецензії, а у 2017 році вийшла чудова екранізація з Джейн Фондою і Робертом Редфордом.

«Смерть – незбагненна річ. Люди проживають все життя, ніби її не існує, але часто вона виступає одним із найсильніших стимулів, щоб жити. З часом хтось так цим проймається, що починає жити суворіше, упертіше, завзятіше. Комусь потрібна її постійна присутність, щоб хоч трошки пам’ятати про її протилежність. А деяких так поглинають роздуми про неї, що вони влаштовуються в залі очікування задовго до того, як смерть оголосить про своє прибуття. Ми боїмося її, але більшість із нас дужче боїться того, що вона може забрати не нас, а когось іншого. Бо найстрашніше в смерті те, що вона може обійти нас стороною. І залишити у повній самотності».

Уве з тих людей, які перевіряють стан речей, даючи їм добрячого копняка. Він був старим сварливим буркотуном ще з першого класу початкової школи, який не мав ані граму віри у людей, як запевняли інші. Але, як казав Уве, люди ніколи і не давали йому приводу ставитися до них інакше. 

Знайомство з Уве починається з представлення його як того класичного виду старих сварливих чоловіків, які прокидаються коли ще весь інший люд солодко спить, контролюють всіх довкола, тицяють своїм пальцем у речі та людей, які їм не подобаються(тобто майже у все і всіх), і від яких дуже дивно почути щось окрім сварливої лайки чи спогадів «як було раніше». Я впевнена, що ви неодноразово бачили таких людей на вулицях чи у магазинах, коли вони, активно жестикулюючи, намагалися довести всім іншим які вони насправді ідіоти. Але що ховається за ними, глибоко всередині?

Спочатку ви будете сміятися. Вас будуть смішити дивні та дуже консервативні дії та погляди головного героя, його «але це питання принципу», постійна сварливість та на перший погляд дріб’язкові речі, за які він міг дуже довго боротись і відстоювати з піною у роті. Його позицію щодо сучасних технологій, інтернету, комп’ютерів і «що все має бути зроблено так, як має бути». Ви не розумієте його дивних розмов з дружиною, під час яких вона ніколи йому не відповідає і з докором уперто мовчить. Але потім ви бачите цього старого чоловіка біля могили своєї дружини і розумієте чому вона мовчала, і книга перестає бути веселим чтивом. Ви починаєте по-справжньому бачити цього чоловіка, чути його історію і все більше розуміти, що всі ми насправді тією чи іншою мірою Уве.

У роздумах цього чоловіка відлунюють думки кожної людини, яка коли-небудь задумувалась про людяність, щирість, чесність, вагу любові та про сенс цього життя, яке ми проживаємо більшу частину часу у гонці за примарними цінностями та нав’язаними нам ідеалами. 

• «Схоже, тепер більше не цінують уміння самому настелити підлогу, чи відремонтувати кімнату, де сиріють стіни, чи поставити зимові шини. Якщо можна піти й купити практично все, то яка тоді у цього всього цінність? Чого тоді варта сама людина?»
• «Це світ, у якому людина виходить в тираж задовго до того, як настає її час. І вся країна стоячи аплодує тому, що ніхто нічого більше не вміє робити як слід. Відверте торжество посередності».
• «– Невже більше ніхто не збирається відстоювати свої принципи до кінця? – патетично питав Руне. – Жодна душа, – відповідав Уве. – І вони виголосили тост за нікчемних ворогів.»

Але ця історія не тільки про думки, до яких прийшов у схилі своїх літ цей сварливий чоловік. Вона також і про кохання. Таке, яке, якщо ви хоч раз в житті відчуєте, назавжди залишить на вас свій слід. Уве був скептиком. Уве був борчуном і занудою. Але навіть такого Уве прийняла жінка, яка перевернула його життя догори дригом у їх першу зустріч. Уве ніхто ніколи не питав, як він жив до того, як зустрів її. Але якби його хтось про це спитав, то він би відповів, що взагалі не жив.

Здавалося б, вони були повними протилежностями. Чіткий, послідовний, похмурий, різкий Уве, і яскрава, жива, мрійлива, закохана у книги Соня. Але для Соні Уве ніколи не був ані похмурим, ані незграбним, ані різким. Для неї він був трохи розтріпаними рожевими квітами на їхньому першому побаченні. Він був батьківським костюмом, трохи затісним для його широких, понурих плечей. Він був тим, хто твердо вірить у справедливість і порядність, у важку працю і світ, де правильне мусить бути правильним. Не для того, щоб його за це нагородили медаллю чи дипломом або поплескали по спині, а тільки тому, що так воно має бути. Таких людей уже майже не буває, розуміла Соня. Люди казали, що Уве бачить світ лише чорним і білим. А от вона була кольором. Усіма його кольорами.

І навіть коли людина помирає, така любов невмируча, інколи залишаючи по собі такі шрами, які несила винести самому. І після смерті Соні Уве здавалось, що так воно і є, і він не виніс.

Ми бачимо раз за разом, як Уве, методично, у своєму стилі(бо це діло принципа) закінчує всі свої справи, і планує свій відхід. А, точніше, свою зустріч з коханою, але вже не на цій землі. Але Всесвіт іноді дуже неочікуваний, чи не так?

Знову і знову обставини не дають йому знову побачитись з коханою. Знову і знову його плани зриваються. Але тим не менш. Знову і знову у йього житті з’являються нові люди, новий сенс, нові близькі та споріднені душі. Ми бачимо, як Уве, який ще нещодавно бачив своєю головною справою на нинішній день прийти до коханої, неочікувано знаходить те, заради чого варто жити. І заради чого він знову і знову відкладав свій детальний план дій перед смертю і смерть у тому числі.

• «Кожна людина має знати, за що вона бореться. Так вони казали. І Соня боролася за добро. За дітей, яких у неї ніколи не було. А Уве боровся за неї. Бо це було єдине в цілому світі, що мало для нього сенс».

Він не хотів голосних похорон і багато людей. Просто покласти у землю поряд з його коханою. Але коли все ж настав його час, на похорони прийшло більше трьохсот людей. Його друга сім’я, яку він віднайшов. І всі ті люди, яким він зміг допомогти, коли усвідомив що для нього було важливе після смерті дружини. 

• «Когось любити – це все одно що оселитися в будинку, - казала Соня. – Спочатку ти закохуєшся в усі нові речі, щоранку радієш, що все це належить тобі, ніби побоюючись, що хтось увірветься у двері й заявить, що сталася жахлива помилка і що ти не можеш жити в такому чудовому місці. Потім, з роками, стіни вивітрюються, дошки тріскаються тут і там, і ти починаєш любити цей будинок уже не так за його переваги, як за його недосконалості. Ти знаєш усі його закуточки й щілинки. І як зробити так, щоб у замку не застряг ключ, коли надворі мороз. І яка з дошок трохи прогинається під ногою. І як відчинити дверцята шафи, щоб вони не cкрипіли. Ці маленькі секрети й роблять його твоєю домівкою».

Після того, як закінчилась остання сторінка, я закрила книгу. І видалила свій список справ, які треба виконати перед самогубством. Бо це питання принципу.