3 найкращі відгуки про книжки від #книголав. Переможці читацьких відгуків

📖 Ця книга про тебе й про мене, крихітко! Вона як бабусин згорток рецептів із пожухлими сторінками й стійким ароматом цинамону. Тільки рецепти тут дещо інші й на виході отримуєш не перемащений найніжнішим кремом "Наполеон", а ЛЮБОВ ДО СЕБЕ. Остання, до речі, є ключовим інгредієнтом ресурсних станів, крутих відносин, успішної роботи. І ні, то не чудодійна таблетка, а хоча?!

🫶🏻 Ірена Карпа тут, не лише на сторінках, а поруч. Сидить біля тебе у своєму піджаку оверсайз, рожевих босоніжках з лелітками й розмовляє. Довкола пусті столики літнику в дворі на Кривій Липі, повітря віддає шлейфом диких троянд і першого весняного дощу. Авторка чесно ділиться здобутим досвідом, без мерехтливих блискіток зайвих завуальовувань. Вона чесна. Ти така ж. Ви маєте чим поділитися одна з одною. Метелики на хітонових ніжках облюбували клематис на облущеній стіні сусіднього будинку. А ви говорите далі. Бо хочеться наговоритися вдосталь.

📖 Ірена жонглює у книзі сатирою, сарказмом. Але ти бачиш глибше. Її тексти зцілюють твої рани. Отримані від негідника, в котрого закохалася уперше і була ладна податися у шатро його невиконаних обіцянок. Від почутих колись руйнівних порад "Якою має бути дівчинка/жінка/мама". То паперова протиотрута від "до 25-ть треба заміж, до 30-ти народити", і т.д.

● Та все ж тут є ще те, що хочеться виокремити. Обвести червоною ручкою. Роздрукувати й повісити у вінтажну рамку. Це важливість любові до себе! Не тієї, яку нам нав‘язують ["купи цю туш і твій погляд стане виразним; наші нові сукні зроблять тебе розкішною..."].

● Бо ж насправді сприйняття себе розпочинається з глибинної поваги до власного шляху і аж ніяк не співзвучне з зовнішніми обставинами/речами. Адже лише Ти знаєш, скільки разів відчайдушно починала з нуля. Скільки разів поборола недуги. Скільки разів твоє тіло знаходило ресурс, щоби вийти зі стресу. Лише Ти знаєш координати власних підкорених вершин [і непідкорених – теж]. То ж чому чиїсь зовнішні оцінки ["занадто красива/худа/товста/категорична"] здатні вивести тебе зі себе?! Адже зовнішність [як і емоції та певні якості], то лише ТВОЄ.

● І ця історія якраз про те, що ти маєш право бути собою. Якщо змінюватися, то за покликом серця [не за «ти бачила в дзеркалі свій живіт?], [пора задуматися, адже вже 25/30/101].

📎 «І повірте: наша проблема геть не в тих зайвих двох кілограмах, що відклалися на стегнах від смачних булочок. Ні. Наша проблема – в сумнівах у собі, викликаних тими самими двома кілограмами чи:

📍діастемою,

📍тонким волоссям,

📍коротшими, ніж в інстаблогерок, ногами,

📍відсутністю сумки «Шанель» чи «рендж ровера»,

📍неможливістю постити фотошпалери з Мальдів,

📍надто тонкими губами й нетонкою талією,

📍замалими чи завеликими грудьми,

📍пласкою чи широкою дупою..."

♡Книга – ода нашій справжності. Вона як квітка у епоксидній смолі, закарбована тут назавше. Шукай своє поміж сторінок і запалюй, крихітко!

"Ця книжка для дітей і тих, хто був дітьми".

Ми всі пам'ятаємо свої перші 10 днів повномасштабної війни. Вони були різні, але з однією на всіх емоцією. І ніхто так щиро не розкаже про свої почуття, як дитина, тож саме її вустами говорять тисячі українців зі сторінок цієї маленької, але надзвичайно щемкої історії.

Їй всього сім, але вона вже знає, що таке війна. Що таке, коли тато йде захищати рідну землю і свою родину; що таке – пригортатися до мами в коридорі, обіймаючи пухнастого улюбленця, і засинати під звуки тривоги. Що таке - спускатися в укриття і серед десятків наляканих людей слухати, як хтось грає на гітарі, щоб підтримати інших. Знає, як це - малювати плакати на підтримку ЗСУ і отримувати повідомлення від тата: "Все буде добре, цьом". Знає, що таке - покидати свій дім...

Ія – це кожен з нас, хто відчуває розгубленість і страх, але має величезну віру в серці.

Ця книга направду лікувальна і лікує вона через сльози, бо їх неможливо стримати, читаючи ці рядки. Це так щемко, так правдиво, так життєствердно. І гіркота війни ніби відступає на мить, бо повторюєш, як мантру: "Це буде тиха ніч, це буде тиха ніч!".

Дитячі книги не завжди тільки для дітей, і ця відгукнеться кожному дорослому.

Бібліотерапія – сильна річ, її радили для кращого лікування військових у шпиталях у часи Першої світової. Книги лікують нас і зараз. Звичайно, від куль вони не врятують (хоча хто знає), але стати додатковою ниткою, що латає душу – можуть ❤️‍🩹.

Що робить людину такою, якою вона є? Виховання, гени, соціум чи абсолютно інші зовнішні або внутрішні фактори? Цим питанням задаються вже багато століть (якщо не тисячоліть) філософи, соціологи, психологи, антропологи та ще ціла купа інших спеціалістів. Однозначної відповіді на це запитання досі не існує, лише теорії, що доведені лише частково і підлягають сумніву та критиці. Проте добре, що художня література – це в першу чергу не наукова стаття, а лише рефлексія, відображення авторського погляду на те чи інше питання.

Вікторія Шваб написала досить глибоку розвідку саме в цей бік. Здавалося б, межа між чудовиськом та людиною така очевидна та дуже чітка, але... Саме на цьому, але і наголошує авторка, бо між поняттями «людина» та «чудовисько» як виявляється багато неочевидних паралелей та відмінностей. В чомусь вони тотожні, а в чомусь нагадують криве дзеркало – те, що не хотілося б побачити в комусь врешті виявляється в самій людині.

Історія (уникаючи спойлерів, звісно) не є чимось новим для літератури, і сюжет можна навіть назвати класичним. Двоє головних героїв – підлітки, що тільки шукають та торують свій шлях до майбутнього, і яким воно буде, навіть вони самі не можуть сказати. На цьому шляху їх зустрічають різноманітні перепони, жорстокі вороги, але й вірні друзі, сім`я яка виявляється зовсім не тим, чим здавалася раніше, і врешті в дзеркалі вони бачать зовсім інших людей (та не людей). Головне, що вони змогли все подолати разом, удвох, не покинувши, не зрадивши один одного, незважаючи на всі перипетії залишившись вірними тому зв’язку, що виник між ними.

Сюжет розгортається перед читачем наче майстерний пазл, сторінка за сторінкою додаючи все більше інформації про самих героїв та світ, в якому вони живуть. Якщо після першої півсотні сторінок ви задумаєтеся: «А що власне тут в біса коїться?», не дивуйтеся. Це і є задум авторки, аби ми розкривали для себе цей світ поступово, без карт та упереджень, аби нашими очима були очі саме Кейт та Огаста, що дивляться на світ так по різному, і водночас настільки однаково.