? Яніна Соколова, Ольга Купріян "Я, Ніна". Кожні 4 хвилини одній людині в Україні діагностують онкозахворювання. Кожні 9 хвилин хтось помирає від раку. В Україні живе більше мільйона (!) людей, які здолали цю хворобу. І цей приблизно мільйон українців щодня живе зі страхом, що хвороба повернеться. На рак хворіють і королі, і принцеси... "Чому Я?" - питає пацієнт. "Так а чому б і ні?" - відповідає хвороба, яка може прийти до тебе самого або до того, кого ти любиш. І ти починаєш жити у зовсім іншій реальності. Ця книга про те, що при цьому діагнозі не вмирають, а проходять лікування та живуть. Насамперед потрібно зібратися і взяти себе в руки. Лікування тимчасове, воно має властивість закінчуватися. Книга буде хорошою психологічною підтримкою пацієнтам з онкологічними захворюваннями та їхнім родичам і близьким, бо емоційно вона дуже чесна і правдива.

Книга, яку було дуже боляче читати. Мабуть, кожен у своєму житті боїться почути цей страшний діагноз - рак. Як жити далі? Чи буду я жити далі? Саме ці питання виникають, коли чуєш про цю хворобу. Дана книга запам’ятається мені на все життя. Розповідь-сповідь від відомої журналістки Яніни Соколової, яка пройшла неймовірний шлях боротьби. Саме на цьому шляху вона стикається з багатьма проблемами і негараздами: непорозуміння з чоловіком, який не знає, як підтримати, публічність, якої зовсім не хочеться в такий період життя, любов до дітей, яких боїшся покинути, страх та біль від цієї гидоти(раку). В деяких моментах мені хотілося просто обійняти Яніну і підтримати, просто бути поруч. Я захоплююся такими сильними і витривалими людьми.

Останній листок – не останній, Допоки гілка міцно тримає. Серцевий ритм підсвідомості Досі його не відпускає. Кожен листок, що падає по колу – У дзеркалі маленька сніжинка. Обірваний текст швидко строчить Старенька печатна машинка. «Зачекай, ну ще трохи, ще хоч один день!» Твоє благання в цілий Всесвіт не влізе. Ніби не хочеш нікуди збиратись – Та в руці одна, маленька валіза. В ній нічого немає. Тільки повітря І головні слова. Дихання, шелест, подих і крик Лише прошепочуть: «Жива». «Жива». «Жива»…

Можна по-різному ставитись до авторки, але її книга заснована на власному досвіді вражає. Моя родина на жаль досить часто стикалася з цією хворобою і дуже важливо піднімати питання онкохворих і шлях їх лікування.

Це книга - біографія Яніни Соколової, яка отримала страшний діагноз - рак ендометрію матки». На жаль, це страшна хвороба, від якої важко врятуватися, чесно, саме слово «рак» для мене дуже страшне. Ніна не склала рук і маючи 3-тю стадію почала боротися. Авторки описують лікування, переживання та роздуми онкохворої. Також піднімають питання жінок - «я все сама» (в першому шлюбі і я такою була). Коли ми закріпили таку позицію шляху назад вже немає, як на мене це певний вид залежності, але з часом починаєш розуміти, що стомилася «все сама». Ніна злиться на чоловіка, що він не допомагає, однак із характера героїні я розумію, що вона не дозволяла раніше допомогти собі, то чому ж тепер винен Андрій - це чоловік, вони як діти, як виховуєш, такими і стають, звісно не всі, але багато, тому я не пройнялася антипатією до Андрія. Щиро співчувала Ніні (саме цей діагноз для мене важкий, колись такий поставили моїй мамі, слава Богу хибний). Мені подобається позиція авторок у цитаті «У багатьох із нас прошито установку «краще там, де нас немає»» і тут я розумію, що дійсно більшість так вважає, от поїду туди, там буде краще…а ні, ти їдеш з собою, не заховаєшся. Книга про те як не здаватися, як би не била тебе доля, про мотивацію жити та полюбити дрібниці, на які раніше не звертав уваги! І не думайте, що це про поплакати, ні, тут навіть інколи можна посміятися, просто беріть і читайте.

"Часом доводиться говорити одне одному правду, щоб жити далі". ?Захворіти на рак у 34 роки на піку своєї популярності - це страшно. Ця історія написана на основі реальних подій, однак тут багато й художньої вигадки. ?В ідеальне, наповнене подіями життя відомої журналістки вривається смертельна хвороба, якій наплювати на щільний графік Ніни. Неправильно поставлений діагноз за три місяці перетворюється на рак третьої стадії. І вже нічого не можна змінити... ?Я не прихильниця Яніни Соколової, але маю визнати, що ця книга справила на мене дуже сильне враження. Це свого роду сповідь відомої та успішної жінки, яка пройшла через пекло. Книга дуже потужна! Вона чесна, емоційна та до дрижаків моторошна. Разом з Ніною читач дізнається про діагноз, мандрує лікарняними коридорами, проходить через реанімацію, клінічну смерть, опромінення, випадіння волосся... Сильна, незалежна, горда жінка не вміє приймати допомогу не лише від сторонніх, але й від власного чоловіка. Тому, руйнуються її стосунки з коханим та близькими людьми. Натомість відбувається зближення з другом. В цій книзі змінені імена, але є згадки про скандальне інтерв'ю з Анастасією Приходько, а також легко впізнати Валерія Харчишина, лідера групи " Друга ріка", якому приписували роман з Яніною Соколовою. ?Авторки підіймають дуже важкі питання: легалізація медичного канабісу, замовчування суспільством теми раку, роль жінки у соціумі, яка прагне поєднати роботу та сім'ю, але бере на себе забагато і заганяє себе в глухий кут. Це книга про жінку, яка перемогла рак, але щодня живе з думкою, що ця підступна хвороба може в будь-який момент повернутися. Цей твір про переосмислення свого життя, про чесність з самим собою, про те, як важливо боротися за кожен день, адже життя занадто прекрасне, щоб опустити руки. Я захоплююсь цією сильною жінкою зі сталевим стержнем, яка не побоялась осуду суспільства і зважилась описати власний досвід боротьби, тим самим надихнула сотні людей, які стикнулися з цією проблемою. Я б радила прочитати книгу всім, кожен знайде в ній щось важливе для себе. ??"Бо порятунок від раку - це любов".

• Є книги, які можна читати з будь-якої сторінки і при цьому не втрачається зміст. Бо ж виникає враження, наче це вони читають тебе. Пронизують наскрізь як перший весняний дощ, змивають броню і ти злизуєш мокрі краплі усвідомлення із уст. Вони на смак як провесінь біля моря, солона карамель і п'ятипелюсткова квітка бузку. • Вони не піддаються аналізу й оцінкам, бо експресія чуттєвості тріумфально перемагає все це. В них багато правди, яку так часто замінюють відвертим нерозумінням. Бо оманливо видається, що так легше. Відокремити своє життя й не помічати болю інших. Тільки ж не знаєш, коли він торкне тебе. Коли тобі знадобиться щось більше за чиїсь приопущені повіки, відвернене обличчя. Знадобиться розуміння: обійми, змінені простирадла, загрубіла шкіра рідної руки на гарячому чолі. Підтримка. Розмови у кухні на двох і бутафорські діаманти зірок, котрі заглядають у вікна. • Коли бачиш рану [фізичну, духовну] – будь зціленням! Позаяк ніколи не знаєш, коли допомога знадобиться вже тобі. Не знаєш, як може допомогти щось, на перший погляд, елементарне: твоє вміння слухати, жартувати навіть у часи безнадії, перемелювати все, аби була цільнозернова мука. А далі спекти з неї коржі для "Карпатки з маракуйєю" і святкувати кожен день життя. Як то ми вміли в дитинстві. ♡ Мої улюблені цитати: ? «Я сиділа перед дзеркалом у ванній і довго-довго себе роздивлялася. Діти спали. Я зняла перуку, щойно зайшла у квартиру, проте макіяж зазвичай залишається на потім. Макіяж моя люба фея Віра накладала дві години, а я знімала хвилин тридцять, сподіваючись побачити знаки, що відростають брови чи вії. Відміряючи на око, на скільки міліметрів відросло волосся на голові – до наступної хімії, коли воно знову випаде. Я знімала тон, помаду, тіні, вії і намальовані брови. У дзеркалі залишалася безбарвна я – справжня Ніна. Без барви – без броні. Беззахисна». ? «Страх нікуди не дівся, залишився поруч як інстинкт самозбереження. Як постійне нагадування жити так, щоб у будь-яку мить бути готовою відпускати. Обіймати своїх дітей – міцно-міцно. Бути з ними на повну, коли я фізично поруч. Казати мамі, як я люблю її й ціную. Говорити...Робити щодня щось таке, що б наповнювало мене життям. Я зрозуміла, що не можу вплинути на смерть. Все одно колись доведеться перед нею відступити. Проте я могла проживати кожен день свого життя так, щоб усе було недаремно». ? «Позбувшись останньої волосини, я несподівано згадала про Фріду. Художницю з її знаменитою монобровою, яку ми бачимо на всіх портретах, – і вуса. Я дуже чітко згадала: у неї були вуса! Швидко нагуглила її фотографії і портрети – неймовірної сили й краси жінка. Розкішна жінка з темними, майже чорними вусами. Що б вона сказала моєму колезі, якби той насмілився пожартувати з її тіла? Тіла, складеного докупи після страшної аварії».

Ця розповідь - сповідь жінки, відомої телеведучої, яка боялася видатися слабкою, яку навчили з дитинства бути сильною, яка пахала як коняка, незважаючи на своє здоров'я, бо ж діти, робота, кредити... Вона брала кредит на лікування, хоча чоловік міг все оплатити, але він не пропонував, вона не просила... Через хибний діагноз лікарі пропустили початкову стадію раку, яка за декілька місяців переросла в четверту. Операція, хімії, променева терапія. Усе це вона поєднувала з роботою. Колеги, глядачі навіть не здогадувалися про її хворобу. Чоловік не знав як себе поводити в такій ситуації, вона це сприймала як байдужість. Ця історія, на щастя, має щасливий фінал та знаю не з чуток скількох ця хвороба з'їдає за лічені місяці. Пильнуймося! Цінуймо кожну мить! І читайте. Для переоцінки цінностей.