Володимир Винниченко

"Хочу" Володимира Винниченко був написаний в далекому 1915р. Але мені неодноразово доводилось нагадувати собі, що я читаю українського класика, а не сучасного автора.

Крізь століття російські наративи залишились незмінні, а проблеми національного питання досягли свого апогею.
Володимир Винниченко майстерно заглиблює читача в роздуми про мораль, людські цінності, вплив соціуму на формування особистості. Гостра боротьба між звичайним людським "Хочу" і соціальним "Треба"

Коли до кінця книги було зовсім мало сторінок я все не могла зрозуміти, як автору вдасться так швидко закінчити твір, бо по змісту він ще й близько не доходив до завершення....через що ж розбиваються всі людські ХОЧУ...цікаво і страшно...Війна
#марафонкнигомам

Протягом всієї книжки уявляла собі як на плечах сидять янгол і диявол: так от ГГ для мене був дияволом на плечі кожного з персонажів. Це не та особа, яка буде думати що скажуть люди і не впевнена, що з його діями ви будете погоджуватись. Він - ложка дьогтю, але чи буде спокута за все це?!

Вкотре впевнилася в тому, що українська класика може бути гострою і дуже сучасною, виходити за стереотипи "страждань" і "села" (вибачте мене за це уточнення).

У мене період, коли знайти дуже захопливу книгу - важко. Мозок постійно відволікається від читання, зосередитись часто вартує сил (у вас так само?), але цю книгу я просто "проковтнула" за кілька вечорів! Головний герой настільки живий і справжній, а пристрасті, що вирують навколо нього такі цікаві, що хочеться дізнатися, чим же все закінчиться.

Отож, Яків - знаний в Києві адвокат, при грошах і звʼязках. Він живе своє краще життя, граючи в карти з друзями-приятелями, а також влаштовує собі сердечні пригоди, не гребуючи заміжніми жінками чи взагалі будь-якими етичними рамками. Недарма Якова називають "Кирпатим Мефистофелем" - за вміння жонглювати чужими долями. Щоправда, епітет "кирпатий" йому не дуже подобається)

В центрі історії - Яків і його жінки. Різні. Він вміє причаровувати, але не має наміру робити це серйозно. Іноді аж зло бере, як легко він позбувається проблем, які сам створив, переступаючи через людей, яким відверто зіпсував життя. А далі цікаво, як наймимовільніша пригода Якова обертається для нього пасткою)

На гудрідз Якова Михайлюка називають найбільшим мудаком української літератури. Ну не знаю, тут треба конкурс між ним і Степаном Разченком з "Міста" Підмогильного. Навіть не знаю, хто б переміг)

Книгу читала в електронці. Із задоволенням купила б собі паперовий примірник, бо книга - просто топ! Але точно не фоліо, бо "Місто" цієї серії у мене розвалилося в руках після першого ж читання.

#марафонкнигомам

Роман носить автобіографічний характер і вважається одним із найсильніших з письменницького доробку автора.

Тут багато почуттів та внутрішніх переживань/сумнівів героїв. Роман порушує багато проблематик: і цінність подружнього життя, і питання перелюбу, питання абортів, права батьківства, і зважте, – роман було написано в 1916 році.

Чи правильно головні герої їх вирішили, судити кожному читачу з досвіду своїх років.

Отже, в центрі сюжету - адвокат Яків, якого друзі прозвали Кирпатим Мефістофелем. Від нього буде складено всі сюжетні лінії. Одна з них стосується Соні та її чоловіка, з якою Яків мав певні стосунки до її шлюбу. Соня не знає від кого в неї дитина, від Якова чи від її законного мужа.

Наступна лінія Панаса Павловича, друга Якова. Він одружений із властною жінкою, має двох дітей. Та зустрічає своє справжнє кохання і хоче розлучитися, проте дружина не дає йому згоди. І Яків намагається йому допомогти у своїй манері.

Ще одна лінія - це історія кохання Якова з Шапочкою.

І надскладна лінія - це лінія Клавдії, мати одиначки. В них з головним героєм виникає швидкоплинний роман, в результаті якого виникає небажана вагітність...

Від розв'язку роману я була трохи вражена. Ще досі не можу визначитись з своєю думкою.
Це той роман, який залишається у думках.

Письмо автора дуже гарне, вишукане, яке хочеться розібрати на цитати:

«Сім'ю не можна зруйнувати збоку. Вона завсіди розпадається зсередини».

«Боже, як мало людині треба, щоб вона була щаслива!»

🔥 Чудова книга, яка змогла задіяти майже весь спектр моїх емоцій. Чіпляла, обурювала, примушувала хвилюватися.

Особливо вразили:

📍Актуальність

Навіть не віриться, що книга написана більш як сто років тому. Порушені проблеми, які окреслено в анотації, актуальні і зараз.

"Що ж таке моральність? Моральність це рожева пудра на законах природи."

"Сім’ю не можна зруйнувати збоку. Вона завжди розпадається з середини."

"Як це погано, паршивенько, шаблонно: коли мужчину образить кохана жінка, він починає пити й виробляти бешкети; коли жінка ображена, вона зараз же спішить зрадити його з іншим мужчиною.”

📍Мова

Книга написана прекрасно, час від часу я просто провалювалась в ці описи та насолоджувалася.

"Закоханий у Київ, я блукаю по зелених кучерявих, шепотливих його вулицях. Милий, тихий, задумливий красень! Каштани обсипають рудавим цвітом дахи вагонів трамвая. Нема ніде такого життя в лініях вулиць, як у нього. Ніде нема такої ласкавої чепурності, природної охайності, грайливості! Він подібний до якогось великого гарного звіра, який бозна-коли слідкує за собою."

"Я думаю про те, що я страшенно самотній. Самотній же тому, що нікого не люблю. Найпевніша ознака самотніх та, що вони нічого й нікого не люблять. І коли я слухаю людей, що жаліються на самотність і запевняють, що вони люблять, я думаю про себе: бідолахо, тобі для чогось хочеться переконати мене, що в тебе в гаманці одночасно порожнеча й цілі скарби."

📍Герої

В книзі багато персонажів: головний герой Яків (Кирпатий Мефістофель), три жінки, з якими в нього стосунки (Соня, Шапочка та Клавдія Петрівна), друзі та клієнти Якова.

І всіх автор зміг створити об'ємними, справжніми — зі своїми особливостями та слабкостями, моральними орієнтирами та психологічними травмами. Навіть маніпулятора Якова Винниченко зображує не повним злодієм, показує його внутрішню боротьбу та пориви творити добро.

"В мене знову з'являється бажання струснути цю застиглу незайманість, занепокоїти самовпевнену святість, внести нелад у ці точні рухи, слова, мисочки, статуетки.”

"Через що така наївна несправедливість — упадання перед матір'ю, що любить свою дитину? Хиба не сама мати повинна дякувати за те, що їй дано любити, дано носити в собі стільки ласки, стільки живої тривоги, гордощів, пестощів, здатности віддати себе на катування?"

"Вони хороші жінки, але вони зроблять із дитини як-небудь дрантя себелюбне й нікчемне. — Через що? — Через те, що, крім звірячих почувань, у них нема нічого. Вони дрижать над нею, лижуть її, цілий день вовтузяться, а, в дійсности, вовтузяться для себе, а не для неї."

📍Фінал

Останні сторінки книги були дуже напруженими. О, вас точно не залишать байдужими деякі події! Важко було здогадатися, як все закінчиться — бо від Кирпатого Мефістофеля можна було очікувати всього.

"Все дурниця: і мораль, і кохання, й життя, є тільки — сам біль. Та ще хиба смерть. Через кілька десятків літ і я, й Шапочка, й міліони чесних і нечесних, розумних і дурних, рабів і панів, усі будемо лежати в землі і гнити. Чи варто ж ради такої коротенької хвилини хвилюватися, соромитись, виправдуватись? Рятуйся, хто може! От єдиний справедливий закон!"

Фінал вийшов для мене несподіваним, а книга залишила багато вражень та роздумів. Оцінка 10 ⭐️з 10.

P. S. І наостанок фрагмент, якій зачепив мене найбільше.

“Коли проходить орґія, я почуваю, що тепер знаю й люблю її. І раз питаюся її: що таке любов? Вона відповідає: це те, коли ніщо не існує, окрім його. Значить, вона ще не любить мене. І знов згодом задаю їй те саме питання. Вона каже: любов — це страх загубити. Ні, й тепер вона ще не знає, що таке любов. І от, нарешті, вона сама каже мені: «Як дивно: я люблю світ, я люблю людей так, як ніколи не любила. Від чого ця жалість у мене, і зворушення, і така хороша печаль? Я вже не боюсь загубити тебе, бо це ж неможливо, правда? Ми так вросли одне в одного, що я вже не розумію слова «загубити». Кого загубити?. «Себе?» Тоді я бачу, що вона знає, що таке любов. Тепер ми не можемо ні загубити, ні звязати себе. І тоді ми входимо у світ обновлені, злиті в одному. Тепер ми муж і жона."

"Забобони, Соню. Сім'ю не можна зруйнувати збоку. Вона завжди розпадається зсередини."

Я упереджено ставилась до цієї книги, так як "Рівновага" Винниченка мені не сподобалось ні сюжетом, ні героями, ні манерою письма. І яким великим було моє здивування, коли з перших же сторінок "Записки.." захопили мою увагу. Текст читається дуже приємно, у ньому хочеться виділити незліченну кількість цитат, а персонажі майстерно прописані.

Адвокат Яків, він же Кирпатий Мефістофель, вирішив, що нарешті дозрів до серйозних стосунків і хоче створити сім'ю. Але звісно так просто це йому не вдається.

Окрім Якова, його товаришів чи клієнтів, у романі є три ключові жіночі героїні: Соня, Шапочка та Клавдія Петрівна. Кожну із жінок мені було шкода, хоча й вони дечим мене розчаровували.

Що ж до Якова, то під кінець книги я вже готова була назвати його своїм улюбленим негативним героєм. Через те, як тонко він розумів оточуючих (хоча, як і більшість тогочасних чоловіків, був сліпим щодо очевидних речей), за його розум, силу волі і як мені здавалось доброту, що схована глибоко всередині. Але те, що він зробив у фіналі книги, мене шокувало, розлютило і настільки розчарувало, що аж похитнуло віру у доброту людей. Тепер Яків - людина вкрай неприємна аморальна і бридка.

Хотіла поставити книзі 10 балів, але не можу, хоч як майстерно її написано.

Тепер я спокійно, з почуттям власної гідності, можу слухати Клавдію Петрівну. Бо я усе про неї знаю)

Про що? Про прагнення любові та людські інстинкти. Прийняття вймні, так здалося мені. Усі вважають Якова Васильовича Михайлюка, успішного адвокати й цікавого чоловіка, спокусником. А я вважаю його людиною, якій не байдужий інстинкт мисливця. Він впольовує своїх жертв (хоча не усі вони, насправді, такими є) і сподівається, що ті будуть вдячні за витрачені на них зусилля. Але одного разу, навіть двічі, усе пішло не за звичним сценарієм.

"І знов згодом задаю їй те саме питання. Вона каже: любов — це страх загубити.
Ні, і тепер вона ще не знає, що таке любов.
І от, нарешті, вона сама каже мені: як дивно, я люблю світ, я люблю людей так, як ніколи не любила. Від чого ця жалість у мене, і зворушення, і така, хороша печаль? Я вже не боюсь загубити тебе, бо це ж неможливо, правда? — ми так вросли одне в одного, що я вже не розумію слова «загубить»."

А ще у нашого героя дуже розвинений інстинкт батьківства. Ми це відчуваємо протягом усієї розповіді, тому, на щастя для Мікі, переміг саме він. А Клавдія Петрівна? А що вона? Вона свого досягла.

Мій підсумок - за легкою формою твору заховані дійсно важливі проблеми людського життя, без прикрас. І ця історія нібито Мефістофеля, є насправді історією просто кирпатого чоловічка. І не він маніпулює життєвими процесами, а вони — ним.

Захоплива психологічна драма, яка майстерно досліджує складні людські стосунки та внутрішні конфлікти. Винниченко, відомий український письменник і мислитель, створює у цій книзі світ, де персонажі постійно шукають баланс між особистими бажаннями і моральними обов'язками.

Однією з найсильніших сторін книги є глибина характерів. Кожен персонаж має свої унікальні риси, які роблять його впізнаваним і живим. Автор вдало розкриває їхні внутрішні переживання, що дозволяє читачеві співпереживати та замислюватися над власними життєвими виборами.

Тема рівноваги між особистим щастям і суспільними зобов'язаннями є центральною у творі. Винниченко майстерно досліджує, як герої намагаються знайти гармонію у світі, де часто доводиться робити складні моральні вибори. Це надає книзі філософської глибини і робить її актуальною для різних поколінь читачів.

Стиль написання Винниченка вирізняється вишуканістю і точністю. Його мова багата на метафори і символіку, що додає тексту додаткової глибини і робить його читання справжнім естетичним задоволенням.

"Рівновага" – це досить складна для читання книга, але її варто осилити та доповнити свою бібліотеку у такому гарному оформленні. Я із задоволенням перечитаю її ще раз, коли мій літературний смак буде значно вищим, щоб змогти переосмислити текст.

Однозначно рекомендую усім, хто підтримує українську літературу, бажає шукати нові сенси та зібрати неймовірно привабливу колекцію книг. З нетерпінням чекаю на своє передзамовлення у листопаді.

В 30-ті роки людину, яка має щось від диявола (Мефістофеля) не вирізняє нічого з поміж юрби. Вона так само одягається, відвідує звичні для кожного місця, веде типовий побут та господарство. Проте його особливістю та саме ти диявольським є його думки.
Головний персонаж твору нічим не вирізняється з поміж своїх колег, друзів та загалом тогочасної інтелігенції Києва. Проте він має хобі - "доводити людей до прірви, підштовхувати їх до падіння". Для нього, це просто гра від якої він отримує насолоду, а коли людина не погоджується на "на його умови" не звертає увагу на його слова - він говорить "СЛАБАК". Адже в його розумінні збрехати, когось вмовити надати неправдиві свідчення, викрасти дитину тощо - це звичні речі.
Проте життя є бумерангом, який повертається до головного героя. В його житті випадково з’являється Клавдія Петрівна. Для нього це всього на всього легкий короткочасний роман, для неї це були сподівання на світле майбутнє та щире кохання .
Проте їх роман швидко закінчується, адже вона стає вагітною.
Мефістофель вчиняє всі можливі дії за для того, щоб й Клавдія Петрівна "впала зі скелі" - зробивши аборт, навіть ціною власного життя. Проте жінка сміливіша ніж він думає.
Саме в той момент, коли в його житті все наче стає ідеально, з’являється Клавдія Петрівна й повідомляє йому що в нього син
Головний персонаж лякається він думає це може знищити його, не розуміє як так можна було з ним вчинити.
В його голові починають з’являтися думки проте, як позбутися дитини. Думки головного героя в це період неординарні, він готовий на все - навіть вбивство, на його думку це легко, адже в книгах писали що це легко.
Проте, в той момент, коли він сам себе доводить до прірви - на 100% готовий вбити власну дитину (немовля) й лишається один крок, щоб це все завершити, він сам перетворюється в "СЛАБАКА".

Перед вами - яскравий зразок української літератури початку ХХ століття, що вдало відображає складні морально-етичні та соціальні проблеми того часу. Винниченко, відомий своєю здатністю заглиблюватися у психологічні аспекти людської природи, створює твір, який не тільки розважає, але й змушує задуматися над досить важливими питаннями.

Головний герой книги, Олег, молодий чоловік з амбіціями та мріями, які іноді здаються нереалістичними. Винниченко майстерно описує його внутрішню боротьбу між бажаннями та обов'язками, між особистими прагненнями і соціальними нормами. Цей конфлікт є центральною темою роману і відображає універсальну людську дилему: як досягти бажаного, не втративши себе (досить актуально в наш час також, еге ж?).

Однією з найсильніших сторінок книги є глибокий психологічний аналіз персонажів. Винниченко не просто описує їхні дії, але й занурюється у їхні думки, страхи, надії та сумніви. Це робить героїв живими та багатовимірними, дозволяючи читачеві зрозуміти їхні мотиви і співпереживати їм. Особливо варто відзначити складні та неоднозначні відносини Олега з іншими персонажами, які підкреслюють його внутрішню боротьбу.

Соціальна тематика також займає важливе місце у книзі. Винниченко торкається питань нерівності, соціальної несправедливості та моральних компромісів, які часто доводиться робити людям у пошуках кращого життя. Це робить роман актуальним не лише для свого часу, але й для сучасного читача, оскільки багато з цих проблем залишаються нерозв'язаними і сьогодні.

"Хочу!" є важливим літературним твором, який поєднує у собі глибокий психологізм, яскравий стиль і важливі соціальні теми. Це книга, яка змушує задуматися над сенсом життя, цінністю мрій та компромісами, на які ми готові піти заради їх досягнення. Вона залишає глибокий слід у душі і спонукає до роздумів, роблячи її цінним надбанням української літератури.

Це перша книга В. Винниченка, з якою я познайомилася у свідомому віці. Його стиль написання цікавий і читається дуже легко.

Історія написана ще на початку минулого століття, та все ще є дуже актуальною. Книга про втрату віри, про пошуки себе і того, про існування чого раніше навіть не підозрював. Книга про те, як розчулюєшся, почувши рідну мову на чужині, й що головніше - вона про людей.
Було цікаво стежити за головним героєм, деякою наївністю його думок, його ростом і тими, хто спричинив ці зміни. Читаючи промови Андрія Степановича, бува не помічаєш, як загораєшся його словами, ідеїми. Навіть зі сторінок відчувається його незадоволення, любов до рідного краю, що вже казати про головного героя, який чув це все особисто.

7/10, бо деякі твори здались дещо нудними, проте це не означає, що Вам теж так здаватиметься.
Приємно здивував Яновський у цій збірці, його східні мотиви просто неймовірні!