Віра Агеєва - одна з моїх улюблених літературознавець. Читати її праці, як і слухати інтерв'ю, - неабияка насолода. Віра Агеєва вміє органічно поєднувати науковість з легкістю й доступністю викладу, що є чималим талантом для дослідника. Праця "Марсіани на Хрещатику" стала третьою прочитаною мною книжкою авторки. Раніше прочитала "Мистецтво рівноваги. Максим Рильський і його час" та "За лаштунками імперії. Есеї про українсько-російські культурні відносини". Як і дві перші книжки, праця "Марсіани на Хрещатику" мені сподобалася. Я дізналася дуже багато нового про літературно-мистецьке життя тогочасного Києва, а також про життя й творчість відомих і маловідомих мені письменників-модерністів. Особливо зацікавила інтерпретація В. Агеєвою твору В. Підмогильного "Місто". Думаю, з розділом про цей роман обов'язково варто ознайомитися вчителям і викладачам української літератури. Єдиним недоліком, на мою думку, є те, що текст окремих розділів книжки перенасичений нагромадженням різноманітних фактів, через що його важко сприймати. Я читала цю книжку дуже повільно, швидко втомлювалася. Доводилося часто переключатися з одного письменника на іншого, тоді повертатися до першого, тоді взагалі занурюватися в романтизм і реалізм. Мабуть, така перенасиченість тексту пов'язана з обширом теми, але в такому випадку варто було, як на мене, звузити коло досліджуваних проблем або збільшити обсяг книжки, краще структурувавши текст. Інші згадані мною праці письменниці читалися значно легше. Попри це, книжка, безумовно, заслуговує на увагу і розкриває ерудицію авторки, її блискучу обізнаність не лише з літературою, але й з історією, культурою та мистецтвом.

🐈 Мурчу від задоволення

З класичною українською літературою в мене доволі складні стосунки — я зазвичай із більшим ентузіазмом беруся за читання зарубіжних класиків, ніж українських. Тож не дивно, що ця збірка не надто мені сподобалася. Проте я виділила для себе авторів, з якими хотілося б продовжити знайомство, — це Леся Українка, Ольга Кобилянська, Михайло Могилянський та Ірина Вільде. Їхні оповідання дійсно мене вразили. Водночас більшість творів залишили байдужою, а деякі я навіть не змогла дочитати, як-от оповідання Василя Стефаника.

Давно хотілося почитати про українських письменників... Тож рекомендую "Бунтарки: нові жінки і модерна нація" збірку есеїв про жінок-письменниць за упорядкуванням В. Агеєвої. Книга налічує 12 історій про життя і творчий шлях Лесі Українки, Марко Вовчок, Ольги Кобилянської, Ірини Вільде та інших. Не буду розповідати про всі есе, зупинюся лише на тих, які найбільше сподобалися, а місцями вразили! До написання цих історій залучили українських літературознавиць (В. Агеєва, І. Борисюк, О. Полюхович, О. Пашко, О. Пелешенко, О. Щур). Більшість з них проаналізували по кілька постатей. Як на мене, у когось вийшло досить сухо (лише факти), у когось дещо нерівна, уривчаста оповідь. Проте є кілька історій життя письменниць, які читалися як роман. Зокрема вразили історії про Марко Вовчок - українську Жорж Санд, про що зазначає в есе В. Агеєва, про одну з перших феміністок в Україні - Наталію Кобринську, яка разом з О. Пчілкою створила і видала жіночий альманах "Перший вінок", про досить маловідому Уляну Кравченко, про "зірку міжвоєнного Львова" І. Вільде. Історії вразили не лише біографічним подробицями, а глибоким літературознавчим аналізом їх творчості. Деякі твори були відкриттям, хоч я побіжно знайома з творчістю цих письменниць. Авторкам есеїв вдалося занурити читача не лише у різноманітні життєві ситуації обраних письменниць, а й зацікавити (без спойлерів?) їх творами. Моя оцінка - 10/10! Така книжка буде цікава всім - і хто вперше дізнається про цих письменниць, і хто вже знайомий з їх творчістю.

Знаю, що не усі люблять нон-фік, але у мене він спрацьовує чудово: не знаєш, який би жанр хотіла прочитати, бери нон-фікшн, є шанс відновити нюх та смак до читання та водночас дізнатися щось нове. А коли це саме ця авторка - спрацьовує 100%. Про що? Про літературні постаті, течії та окремі твори авторів початку минулого століття, їх зв'язок з вулицями, площами та будівлями Києва, менталітетом корінних киян, а також про конкуренцію з Харковом (ініціатором виступав не Київ) Відразу зауважу, що авторка не обмежилася лише першою третиною 20 сторіччя, вона описала і 19, та навіть і добу барокко. Ця книга буде цікавою, насамперед, для студентів-філологів, бо письменниця подає узагальнення літературних течій та їх представників, окремо зупиняється на кожній, подає критику окремих творів (це для мене було дещо незрозумілим, бо твори відомі, їх, у принципі, так розгорнуто характеризувати не бачу сенсу, але це моя думка). "Статус української культурної столиці в Києва відібрати так ніколи й не змогли. Всі найцікавіші літературні, художні явища першої половини двадцятих пов’язані таки з містом на Дніпрі, а не на Лопані, до того ж упродовж всього десятиліття київські митці, інтелектуали не просто задавали тон, визначали параметри, але й безпосередньо впливали, — зокрема під час знаменитої літературної дискусії, — на харківські столичні починання." Отже, якщо ви не студент, але вже підзабули нюанси усіх течій, авторів, їх літературні спілкування та політичне протистояння, вам варто ознайомитися з цією книгою. Мені особисто вона нагадала, що деякі знакові твори української літератури я читала так давно, що точно маю перечитати, а у творчість двох авторок я так і не занурилася. Маю це виправляти)

Віра Агеєва "Марсіани на Хрещатику" ?. Віра Агеєва створила для нас , читачів, подорож літературним Києвом початку ХХ століття. Літературні діячі, які хоч частково мали відношення до Києва, всі зібрані в цій книзі. Вже в передреволюційні роки Київ утвердив свій статус української культурної столиці. Та з історії, ми знаємо скільки всього довелося пережити. Як взагалі виживало та ще й творило літературне середовище. Постійна політична репресія, арешти, переховування. Нелегальні українські гуртки, письменницькі братства. А вони живуть: видають газети, журнали, пишуть книги. Брак паперу, відсутність коштів - переказують свої твори в усній формі. Разом з тим в книзі ми зустрінемо описи цілих київських вулиць, будинків тих часів. Побачимо побут, навіть опис вбрання. Та все ж таки Київ вистояв , витримав, зберігши свою історію й своє майбутнє. Книга буде цікава тим, хто захоплюється літературою: біографією письменників, їхньою творчістю.

Це розповідь про те як російська імперія поступово і цілеспрямовано намагалася знищити українців, як націю, асимілювати і користуватися нашими набутками. Як присвоювала і русифікувала творчість наших митців, приєднувала її до "великої російської культури" на правах метрополії. "Росія збройно підкорила культурно вищі за себе західні країни, тож вирівнювання й вивищування центру часто відбувалося не так завдяки його розбудові й піднесенню, як через опускання й позбавлення спадку колонізованих. Таланти мали шанс зреалізуватися лише в імперії, людський капітал вимивався або нищився, місця поруйнованих архітектурних шедеврів зарівнювались і затоптувались." Але не зважаючи на все ми вижили і зберегли пам'ять віків хоч і доволі покалічену, а інколи і спотворену. Пройде ще багато років щоб ми змогли воскресити повністю пам'ять нації, але це точно станеться завдяки нашим письменникам, поетам, історикам... Завдяки нашим ЗСУ.

Є книги обов'язкові для читання. Принаймні для людей, що позиціонують себе культурними, для філологів, що давно вчилися і хочуть перевірити свої знання, для мешканців України, що досі вважають, що культура сусідньої держави домінуюча. Я не буду сперечатися про світову відомість зразків російської літератури, це загально відомий факт. Але ж за рахунок чого та кого? Про що? Про історію, літературу, культуру, світосприйняття представників двох народів. Проблема українців, на мій погляд, у нераціональності. Ну хіба можна було підписувати Переяславські угоди? Хіба можна вже кілька століть сподіватися на мирне співжиття? Хіба можна сподіватися на примарну рівність? І це не лише про росію. Це взагалі про імперський дух. "Завоювавши Грецію, римляни перейняли її релігію й культуру, тож цивілізаційна переємність в античності збереглася. Київ у добу бароко охоче називали новими Атенами, тоді як Москва розвивала міф «Третього Риму». Наші співвітчизники у ХVІІ столітті йшли на цареву службу не лише для власної вигоди. Ішли як місіонери, як представники вищої культури, що мріяли принести сусідам освіту, книжність, вироблені духовні й мистецькі вартості. То інша справа, що шляхетні наміри виявилися нездійсненними, бо брутальність заво­йовників попросту недооцінили." Отож, їхали, збагачували, розвивали, а потім виявилося, що це здобутки вже чужі, нібито більш розвиненого народу, який дозволяв українцям у подальшому лише шаровари та розмальованих тіток у віночках. Боляче і гірко. І маємо надзавдання - власним прикладом показувати та роз'яснювати давність власної цивілізації та багатство культури. Бо хто, як не ми? То ж, з авторкою я згідна без жодного застереження, наші думки дивно співпали у повному обсязі. Але тепер я хочу перечитати Бажана, Куліша, Йогансена, прочитати далі Домонтовича, Забужко, Андруховича. І це лише початок.