Вікторія Амеліна

Історія про людей, які були нещасливими все життя, бо не знали хто вони насправді. Де їх батьківщина чи де їх коріння і від цього ненавиділи людей, які знали своє походження і поважали його. Чи люди, які на противагу свому походженню обирали статус і гроші, а потім залишались ні з чим, окрім суму і жалю.

"Дім там, де тебе пам'ятають, - розпорошений, як уламки замерзлих річок над Землею".
"Дім наш, доки він в нас. А ми всі завжди в цьому домі - кожен на своїй глибині".

Дуже мені зайшла ця книга. Вона глибока, справжня і про життя. Не зовсім підходить для пляжного читання, правда.

Книга розповідає про життя родини в старій польській квартирі у Львові. Де є баба Ліля, старий полковник, дочки їхні Тамара і Оля та внучки - Маша і Маруся. Показані життєві ланки - переселення, військова служба по всьому Союзу та в Німеччині, люди різних національностей, побут та життя у Львові - з 1994 і до наших фактично років.

Кожна жінка сама обирає свій шлях. Оля залишає роботу в школі і працює в крамниці. Тамара їздить до Польщі та Іспанії. Маша просто бере валізу та їде у невідоме. Маруся - сліпа дівчинка, школярка. І всю цю історію розповідає "королівський" пудель Дом. Дуже багато подій на фоні змін в історії країни.

Читала в 2019 році і високо оцінила історію. А тепер перечитую-вже після трагічної загибелі Вікторії Амеліної - і сенси книжки сприймаються ще глибше.

Книга дуже меланхолійна. Колір і настрій обкладинки передають настрій всього роману. Якась сірість, безпорадність і цілковита розгубленість в людей зі старою свідомістю в новій країні. Це про загублених, як у Катерини Калитко, людей, тільки їхня земля - це Львів. А кожен з тих, хто мешкає в тій квартирі - інакший, навіть пес, який від свого народження відчуває свою "бракованість" через плямисте вушко.

Два світогляди - український і комуністичний, радянський та сучасний, ціла епоха з 1991 до 2005 року розгортається на сторінках. Про людей, які трішки прибрешуть, трішки вкрадуть, трішки недоскажуть. Звичайні люди, котрі намагаються вижити, як наша нещасна країна в ті роки: щось приховай, на чомусь акцентуй увагу - і буде тобі щастя.
"Дім для Дома" - це роман про пошуки дому. Можна скільки завгодно переїздити з місця на місце, маскуватися, адаптуватися, стирати з біографії факти минулого, але так його і не знайти. Бо " Дім у людини має бути в середині – крихітний, тільки твій, як вравлика. А дім твій – там, де твої сліди".

Не сваріть українську літературу. Краще відкривайте її! Вона ще, виявляється, вміє дивувати.

Дом, себто Домінік - це пес, від імені якого й розказана історія. Про те, як він спочатку жив з одним господарем, але виявився поганим мисливцем. Про те, як чоловік віддав його доньці. І про родину, що, зрештою, стала його домом.

Нова сім'я - полковник, його дружина, дві дочки і дві онуки. Час - пострадянський і нульові. Місце дії - Львів.

І все в тій родині думають, а де ж їхній дім, коли щойно був Союз. А вони тепер всі зібралися тут, в місті Лева. А до того - Донеччина, Баку, Німеччина - у кого що. І думають вони, де ж їхня країна і хто ж вони за національністю. А ще ж є та мова. А ще є ті люди, що вгризаються в свою землю.

Отака самоідентифікація очима собаки виходить. Подвійні враження лишились - з одного боку песик Дом, ідея розповіді, легкість тексту. З іншого - я так і не вирішила, як ставлюся до людських персонажів дорослих. Я розумію, що для когось так і було - оті пошуки себе і свого місця в пострадянському просторі. Та для багатьох. Але кожне якесь в цій історії неоднозначне. Дід все мріяв знов літати на радянському літаку. Онука махнула до столиці, та невідомо, що для неї столиця. Доньки теж зі своїми тарганами.

Але в цілому, книга мені сподобалася - безперечно, її варто читати.

Це найнеобʼєктивніший мій відгук. Я не можу написати про «Дім для Дома» щось погане, бо найгірше в цій книзі те, що Вікторія Амеліна не напише нічого кращого… ніколи. Довбана російська ракета!

В цій книзі так багато про наші травми - кожного окремого українця, всієї України, світу. Вікторії Амеліній вдалося відрефлексувати в 2017 те, що до більшості із нас почало «доходити» тільки після початку повномасштабної війни. Добре, хоч так…

Історію нам розповідає білий пудель - Домінік, він же Дом, який випадково потрапляє в родину Ціликів. Таких Ціликів по всій країні багато - дідусь - колишній радянський полковник авіації, його дружина - велика Ба, яка не виходить із дому, разом із ними живуть дві розлучені доньки із своїми доньками Марійкою та Марусею. Цілики багато де жили, бо Іван - військовий, і ось «отримали» квартиру у Львові, чи стане вона колись для них домом? Адже всі вони згадують про всі ті місця, де їм довелося народитися, жити: Харківщина, Баку, Німеччина, Пітер, Донецьк…
В цих чотирьох стінах відбувається життя, пошук щастя і себе всієї сімʼї і кожного з них окремо, а за вікном проносяться лихі 90ті, буремні двотисячні. Здається, крім Дома ніхто цього й не помічає.

Домінік описує в книзі безліч запахів, але мені ця книга не пахла, вона мені боліла. Ми із авторкою майже однолітки, тому усі події, які вона описувала, я переживала так само, як і вона, на жаль, тільки зрозуміла пізніше за неї.

Будь ласка, прочитайте цю книжку. Так, вона не бездоганна, як і білий пудель із жовтим вухом. Але така для нас важлива.

Це історія родини Ціликів, яку розповідає нам їхній пес - королівський пудель Домінік, він же Дом, Домік. Події відбуваються у Львові в період 90-их років і до Помаранчевої революції.

Голова сім'ї - полковник у відставці, який побував у різних куточках Союзу, а його дружина й доньки моталися разом з ним. І ось настав час осісти. Їхнім прихистком стає квартира на вулиці Лепкого. Полковник, велика Ба, Тамара, мама Оля, Маруся, Маша й Дом. Чи будуть вони там щасливими?!

Дуже світла, глибока, правдива, меланхолійна книга. Якщо ви любите динамічний сюжет, то тут його не шукайте, оповідь повільна, але наповнена цікавими й буденними подіями.

Коли бралася за книгу, зовсім не очікувала, що вона стане однією з найкращих прочитаних в цьому році.

Вікторія Амеліна загинула в липні 2023 року внаслідок ракетного обстрілу Краматорська р_о_с_і_є_ю, а могла б написати ще багато-багато вартісних книжок.

♦️"Дім наш, поки він в нас"

P.S. У дизайні обкладинки використано роботу художника Петра Сметани.

Історію розкаже Дом, або Домінік - білий пудель, який живе у Львові у родині Ціликів в середині 90-х. Цілики - колишній радянський полковник з дружиною, двома дочками і двома внучками. Одна внучка - Маша - страждає через переїзд до Львова з Німеччини. Друга - Маруся - хоче відкрити таємничу скриню, яка лишилася у квартирі від колишніх господарів. І де поділися колишні господарі?

Як тепер викладати історію дочці Олі, якщо історія вже не та, що її вчили?
Як сприймають полковника у Львові? Що він приховує від родини? Чи винен автоматично, бо служив радянській системі?

Таємниці і втрати, Скнилівська трагедія, 11 вересня і Помаранчева революція - все Дом переживе з Ціликами.

Хороша книга про родину та історію. Спроби знайти своє місце у світі, що швидко змінюється. Коли руйнується система, у якому вірив або просто намагався вижити - треба боротися далі.

"Не знаю, де у людей межа, за якою дім переїздить за тобою, наче ти якийсь равлик. У псів це простіше - дім там, де Господар"

"Святкування 1 вересня - це ж важливе таїнство. Здається, воно замінило в країнах соцтабору перше причастя. Те ж посвячення, тільки не Богу - системі"

"Люди так часто "просто не знають" того, чого просто не можуть не знати"

"Наш сусід доносив на нас просто за звичкою. Просто за старою радянською звичкою доносити"

"На місці тоталітарних символів залишилися білі плями, але ж справді - і без них можна розповісти родинну історію. Принаймні і шкільному дворі"

"Коли міста щось приховують, вони обростають легендами й пам'ятниками. Коли люди приховують - вони розповідають історії, довгі історії"

"Коли одне покоління мовчить, наступне врешті буде вигадувати - а ті, що прийдуть пізніше, можуть уже й не побачити різниці між правдою і брехнею"

"Було досить способів згинути і вони скористалися котримось з них. Може, як батьки Надії Іванівни, поїхали до Великої України, в обійми до 37-го. А може, їх розстріляли у 39-му чи 41-му - якщо ви не йшли до СРСР, СРСР йшов до вас"

Акторка цієї книжки, Вікторія Амеліна, загинула від удару росіян по Краматорську влітку 2023 року. Пам'ятаємо...

Була на презентації цієї чудової збірки, купила книжку і на наступний день прочитала усі вірші і не могла відірватися. Вірші що зігрівають душу, підіймають настрій та відроджують віру.

Не часто купую поетичні збірки, але звернула увагу на "КнигаLove 3.0. Любов, що перемагає" через тематику - кохання! Адже зараз так не вистачає теплих, світлих почуттів у цьому хаосі, ненависті та темряві.

У збірці було зібрано найкращі вірші багатьох українських, сучасних і не тільки, авторів та авторок. Особисто мені найбільше сподобалися вірші Василя Стус, Вікторії Амеліної (прекрасні вірші людини, життя якої забрали росіяни), Ірини Цілик, Оксани Забужко, Ярини Чорногуз, Юрія Іздрика, Павла Вишебаби.

Окремо хочеться відмітити оформлення, воно - прекрасне!
Ця збірка стане чудовим подарунком для ваших коханих, близьких та друзів.

Якщо ви раптом не знаєте яку книжку поставити між "Кобзарем" та "Чорнобилем " на полицю - беріть цю.
⠀
Скажу чесно - було боляче. Моментами плакала від того, скільки ми всі разом пройшли, а потім, які ми: класні, сильні, згуртовані попри все.
⠀
Для себе зрозуміла, що війна породила не тільки біль та смерть, але й потужну сучасну літературу. Її потрібно писати, видавати, купляти, читати і популяризувати.
⠀
"Війну 2022" читати важко. Вона, як глибока рана: досі є і болить.
⠀
Це книжка моя щира рекомендація. Вона - база. Її хочеться процитувати всю.
⠀
Вам не обов'язково читати її зараз. Можна дати собі час і поки відкласти її на полицю до моменту, коли стане трохи легше сприймати війну і цей світ загалом.
⠀
А поки цитати:
⠀
*"Ці дні війни - наче нове літочислення. Час тепер має чіткий відлік з нуля. Точніше, з 4:30 24 лютого. Все, що було до - далека казка. Все, що попереду - невідома невідомість. Важливо - ця мить, що зараз, і безпека".
⠀
*" Моя улюблена наливка тепер м'ятна, на основі корвалдину. Як заморожений конфлікт, є заморожена любов. За ці дні ми позаморожували стосунки з багатьма, з ким через дрібниці були посварені, й писали "як ти?"родичам, з якими спілкувалися лише на свята"
⠀
*"Якось ми з двома подругами, ветеранами війни, пили пиво у мене вдома. "Лікую зараз спину ,- буденно поділилася одна. - Усе думаю, чи наважуся нарешті народити дитину чи доведеться знову вдягати бронежилет .."Ми всі відчували одне й те саме".
⠀
* "І коротка фраза знайомим голосом по той бік слухавки :"Почалося".
⠀

Боляче писати відгук на книгу авторки, яку вбила російська ракета. Вона могла б створити ще не один потужний твір…
Отже — “Дім для Дома”.
Дом - це собака, скорочено від Домінік. Звичайний малопоказний пудель розповідає нам (читачам) про своїх господарів. Розповідає з точки зору собаки. І це не так смішно чи ірраціонально, як здавалося б на перший погляд.
Дом сприймає навколишню інформацію через добре розвинений нюх, і може зрозуміти більше, ніж людина. Він здатен відчути запах страху, брехні, смутку чи радості…

Дія роману відбуваються у Львові, в непростих 90-х роках минулого століття. Люди тоді намагалися перезавантажити своє життя, так би мовити, вписати його в нову реальність.

Комусь це вдавалось більш-менш легко, комусь — катастрофічно не вдавалося. Перед нашими очима проходить історія трьох поколінь родини Ціликів. У цей час повільного і болісного розпаду радянської імперії у кожного члена сім'ї тут є свій скелет у шафі, який треба ретельно приховувати, бо інакше не виживеш.
Але врешті-решт таємниці потроху розплутуються.

Є надія, що всі мешканці віднайдуть свій дім та зрозуміють через втрати і біль, що дім цей — Україна.