Назву книзі дала одна з найвідоміших британських груп, “Depeche Mode”. Сергій Жадан недарма назвав книжку саме так, та ще й транслітерацією, використовуючи слов’янські літери. У цьому – перший посил читачеві: йтиметься про певний період у житті України. У пострадянський час, поєднаний з індустріальною розрухою, сплелися нові життєві правила і старий, ще стійкий менталітет совка. Звісно, йдеться про складні 90-ті, які запамʼяталися своїм колоритним впливом. Хоч я тілько народилась у ті часи, звісно ж не памʼятала нічого, проте читати історичні моменти було дуже цікаво, чесно, порівнюючи з сьогоденням я виявила більше сходства, ніж хотілося. Книжка замішана на ліричній основі навпіл із жорстким стьобом, а манеру автора легко впізнати. Оповідь багата на гуморески, ніби з хвиль радіо, от тільки жарти ці про жорсткі речі й не менш жорстким стилем, з надмірною нецензурною лексикою, що мене, прям, відштовхувало. Тут гумор майстерно переходить у реалістичні описи важкої депресії всього покоління 90-х, і коли ти це розумієш, то вже зовсім не смішно з тих жартів. Але найбільшим відкриттям для мене стало, що Жадан описав себе, як одного з трьох друзів – горе-мандрівників.#марафонкнигомам

Роман Сергія Жадана "Месопотамія" часто подається як культовий твір сучасної української літератури — зразок поєднання поетики й прози, вуличної філософії та інтимних історій. Проте, на мій погляд, за гучною репутацією криється текст, який більше вражає формою, ніж змістом. Передусім, головна проблема книги — розмитість композиції. Фрагментарна структура, яка начебто має передавати ритм міського життя, на практиці виглядає як набір не до кінця пропрацьованих епізодів. Герої з’являються й зникають, не встигаючи викликати емоційної прив’язаності. По-друге, мовний стиль — надмірно самозакоханий. Автор, безумовно, вміє працювати зі словом, але інколи це перетворюється на самоціль. Метафоричні нагромадження і каламбури відсувають сюжет на другий план, через що читачеві складно вловити логіку оповіді. Ще один аспект — емоційна монотонність. Майже кожен розділ просочений атмосферою втоми, зневіри та млявості. Так, це може бути художнім прийомом, але в результаті виникає відчуття, що автор навмисне утримує читача у вузькому спектрі емоцій, не дозволяючи знайти точок світла. Зрештою, "Месопотамія" залишає після себе радше враження гарно оформленої, але непереконливої мозаїки. Це книга для тих, хто готовий милуватися формою, не очікуючи глибокого, зв’язного й динамічного змісту.

Вперше читала книгу на цю тему і мені було дуже цікаво. Безліч порад для будь-якої стадії написання від ідеї до оформлення листа на подачу видавництву. Вправи в кінці кожної глави прикольна штука, вони не такі прості, як здається. Далеко не з першого разу вдавалось робити. Але це дуже допомагає розвивати уяву і розуміти, що взагалі хочеш від тексту. Задоволена книгою абсолютно. Буду повертатися до неї неодноразово, бо це все ж посібник.

Без зайвої пафосності, з конкретикою, прикладами й завданнями, які реально хочеться виконати. Відчувається, що писали практики — кожен зі своїм поглядом і досвідом. Корисна не тільки тим, хто мріє про роман.

Книга велика за обсягом, оформлення додає естетичної ваги й візуального задоволення. В антології як уже досвідчені автори, так і молодші. Тут зустрічаються теми пам’яті, ідентичності, соціальних трансформацій, інтимного життя, територій, внутрішнього світу. Є тексти, що мають експериментальну форму або глибоко символічний, поетичний стиль, а є такі, що йдуть прямими шляхами — це дає напруження, дає простір для порівнянь. Читаючи збірку, маєш відчуття, ніби переливаєшся крізь часові шари: бачиш, як змінюється Україна — і не тільки історично, політично, географічно, але внутрішньо — в стилі, у темах, у способах говорити.

"Динамо Харків" — це справжній літературний артефакт, який залишає по собі глибокий слід і змушує думати ще довго після того, як перегорнуто останню сторінку. Це не просто читання, це досвід.

Ця книжка — збірка оповідань про Харків з лютого 2022 року, про людей, які змушені були пристосовуватись до нової реальності і шукали своє місце в ній. Про тих, хто пішов захищати місто, про тих, хто сховався, допомагав, втратив... Це ніби нариси, підслухані розмови, випадково побачені зустрічі, сенсовні або й ні, сповнені поетичною красою, а часом — дуже буденні. Цікаво, як спершу показані випадкові люди із кожним новим оповіданням переплітаються своїми долями і стежками, стануть виразними і справжніми. Це важливе слово про "Арабески" - справжність, з усіма їй притаманним. Не скажу, що книжка мені дуже сподобалась або вразила. Та часами, якимись окремими уривками або історією, пробирала. "Арабески" є таким собі фото, зліпком реальності, яка міняється і навколо, і в людській памʼяті, а тому потребує ось такого увічнення.

Неймовірно насичений випуск, легендарний пул авторів та авторок, окремий респект за двомовність, чудовий подарунок для іноземного друга!