книга є оповіддю про магію, пошук себе і цінність родинних зв'язків. Замість епічних битв, книга пропонує магію повсякденності, де справжня сила криється в прийнятті, любові та підтримці. Діалоги героїв здаються живими, їхні взаємини щирі, що змушують вірити в існування цього чарівного світу.

Надтаємне товариство незвичайних відьм» – це історія, яка поєднує у собі легкість сучасного підліткового фентезі та атмосферу магічної таємниці. Книга занурює нас у світ, де відьми існують поруч зі звичайними людьми, але їхні життя приховані за сімома замками. Сюжет будується довкола героїні, яка випадково опиняється в епіцентрі магічних подій. Вона є частиною товариства, що охороняє древні таємниці й водночас намагається відстояти право відьом на існування у світі, де їх бояться і не розуміють. Авторка майстерно створює баланс між пригодами, гумором і атмосферою небезпеки. Кожна глава відкриває щось нове: чи то магічні здібності героїв, чи то несподіване відкриття про минуле персонажів. ? Мені сподобалося, як через дружбу, підтримку та віру у власні сили показано дорослішання головної героїні. Тут є і випробування, і конфлікти, і навіть легкі романтичні нотки, які не перебивають основної лінії, а навпаки – гарно її доповнюють. ? Серед плюсів: милий світ, у якому хочеться побути довше; харизматичні персонажі, особливо другорядні (дехто з них навіть цікавіший за головну героїню); сюжет, що поєднує пригоди та життя героїв. ? Мінуси теж є – історія здається передбачуваною, певні повороти можна вгадати заздалегідь. Але це не заважає отримати задоволення від процесу читання. Навпаки, легкість сюжету робить книгу хорошим вибором для тих моментів, коли хочеться чогось чарівного, але не надто важкого для сприйняття. ? Загалом «Надтаємне товариство незвичайних відьом» – це тепле й атмосферне фентезі, яке сподобається шанувальникам магічних пригод, шкільних таємниць і трохи іронічних історій про відьом. Для мене це впевнені 8,5/10⭐ – не шедевр, але дуже приємне читання, що залишає по собі гарний настрій і легке відчуття магії.

Книжка читалась легко, на одному подиху. Душевна, тепла і добра історія, з дрібкою еротики (одна сцена 18+ і декілька натяків після)? Сюжетний поворот у кінці книги я передбачила, тому великого сюрпризу не було ? Сподобалась реалістичність магії та згадка соцмереж, бо у книгах про магію таке рідко буває. Але! Дуже мене вибісила одна з дівчаток, яка наражала на небезпеку оточення тільки через свою пиху і гордість, я там не побачила «бажання захищати рідних людей». У кінці книги дані запитання для книжкового клубу, де двоє персонажів зазначені як негативні. Я цього не зрозуміла, тому що після прочитання, негативними я їх назвати не можу. Уся історія побудована навколо того, що головна героїня не мала сімʼї, усюди була чужою, не могла бути собою. Тобто сюжет закручено довкола проблеми прийняття людини іншими, пошуку свого місця в цьому світі і тут же, персонажів, що мають схожі проблеми з головою героїнею, записують в антагоністи. Це мені абсолютно не зрозуміло. В цілому, це тверда 4, бо ця книга - справжній комфортик, який зігріє ваші душу і серце ?

Мила, добра і затишна книжка, але порушує чимало і дорослих питань. Написано легко, дає чимало поживи для роздумів - прекрасне поєднання. Сподобалась мені значно більше за розкрученого Болдрі з його "Легендами та лате"

?«Кожній людині важливо мати найкраще для неї місце у всесвіті… Але іноді таке місце не можна відшукати. Тож треба створити його самотужки» ? Попри те, що все так зване затишне фентезі за замовчуванням викликає в мене скепсис, на цю книгу в мене були неабиякі сподівання. І хоч починалося все непогано, один-єдиний тривожний дзвіночок на початку обернувся в цілу купу «пропаганди, на яку я не ведусь». Почну з любовної лінії, яка тут, на жаль, є, і яка починається з мого найненависнішого шаблону, де героїня щоразу, коли дивиться на хлопа, така: «Він мене бісить/поганий/вставте своє, але ЯКИЙ ЖЕ Ж ВІН КРАСИВИЙ, Я НЕ МОЖУ». І продовжується це зближенням через щоденне бухання віскі. Спочатку в Емілі Генрі, тепер тут — у мене вже складається враження, що авторки роблять своїх героїнь не підлітками, а 30+, тільки щоб додати алкоголь і відверті секс-сцени. Мені не вистачило хімії та взаємодії між персонажами, та й самих персонажів не вистачило. Коли весь персонаж хлопа — це високий КРАСИВЕЗНИЙ набундючений бібліотекар із дитячою травмою, який, втім, піклується про дітей — мені цього мало. Ця книга змушувала мене закочувати очі незліченну кількість разів. Починаючи з основної дихотомії між милими й добрими людьми, яка проходить через усю книгу: головна героїня й авторка ділять людей на милих (приємних зовні) і добрих (хороших у серці) й наголошують, що бути просто милим, але не добрим — це погано. Власне, головний злодій, адвокат Едвард, описаний як ввічливий і милий, але гнилий усередині. І хоча цей персонаж, безперечно, ханжа й расист, але всі його дії в цій книзі — як повіреного адвоката клієнтки, що забив тривогу, коли вона довго не виходила на зв'язок — цілком адекватні. Та навіть більше: його дії обґрунтованіші, ніж дії протагоністів, які викриває «поворотний поворот» наприкінці. Те саме з двома іншими персонажками, які отримують тут засудження — відьмами Ліліан та Прімроуз. Вони забезпечили і надали прихисток осиротілим дітям (і не тільки їм), але отримують засудження за те, що не вмикались емоційно і «не робили взагалі нічого». А як щодо того, що вони й не винні нічого? У цій історії якось дуже дивно розставлені пріоритети. Наприклад, у цьому світі всі відьми дуже швидко стають сиротами, тобто якщо відьма народила дівчинку (а саме такі діти частіше також стають відьмами), то ця відьма скоро помре. Незабаром ми дізнаємося, чому саме так відбувається, і розуміємо: це реально виправити. Але жодній людині в цій книзі навіть на думку це не спадає, бо колись хтось вирішив усе залишити так, як є. Дійсно, навіщо приділяти увагу можливості зберегти життя матерів-відьом і запобігти сирітству? Можна ж сфокусувати увагу на небажанні однієї конкретної купки людей діяти за буквою закону і волею опікунки трьох дівчаток, бо їм так добре живеться разом у будинку тієї самої опікунки, на гроші тієї самої опікунки та під її захисними чарами? Я обожнюю історії про found family, і ця відчайдушно намагається бути такою. Але я не можу повірити в те, що можна віднайти оцю родину за кілька тижнів повсякденного буття, як це робить головна героїня Міка Мун (так, ім’я настільки абсурдне, що навіть авторка його стібе). Як і не можу повірити в відчуття близкості — і тим паче відчути цю близкість самостійно — до персонажів, на кшталт Люсі, характеристика якої обмежується тим, що вона не біла, прибиральниця, адекватна і гостра на язик, або Кена — доброго японця, гея, садівника. У цій found family всі настільки солоденько-наївні, що це вже радше викликає дискомфорт, а не симпатію. А якщо додати до цього зілля вище згаданий поворот зі скелетом у шафі (або не в шафі), то все дійство навіть набуває не затишного, а психопатичного відтінку. І головне — з усіх можливих сценаріїв, де знайдена родина була б доречною, авторка чомусь створила такий, де було б виправдано поборотися за збереження реальних родин, принаймні в майбутньому, але ніхто цього не робить. P.S. У книзі є дуже кумедна одруківка у секс-сцені. І загалом якість перекладу в певних моментах викликала в мене підозри.

Ідея книги здавалася інтригуючою: надтаємне товариство, магія, загадки, сила жінок — все, що могло б стати основою динамічного й атмосферного фентезі. Але, на жаль, реальність виявилася значно менш захопливою. Що не спрацювало для мене: – Сюжет розвивається повільно, події розтягнуті, а інтрига швидко втрачає напругу. – Героїні, які мали б вражати харизмою, виглядають одноманітно та іноді навіть штучно. Їхні діалоги не завжди переконливі, а поведінка часто виглядає неприродно. – Відчуття магії й атмосферності зовсім не вистачає. Світ ніби є, але не оживає — він лишається сухим набором фактів і пояснень. – Очікувала сильнішого акценту на «таємному товаристві», а вийшло щось між підлітковою драмою і слабко розвиненим містичним клубом. Є й кілька плюсів: – Гарне поліграфічне оформлення (якщо маєш паперове видання). – Ідея з магічною спадковістю могла б мати потенціал при іншій реалізації. Книга мене не зачепила. Не змогла повністю зануритися в атмосферу чи співпереживати персонажам. Ідея була, реалізація підвела. Як на мене, це могла бути цікава історія, але вона просто не розкрилася. Можливо, знайде свого читача — але це точно не моя історія.

Ідея цікава. Але щось пішло не так. Усі головні персонажі книги не вписуються у "консервативний британський світ": вони або не білі, або квір, або з глибокими моральними травмами. Усе виглядає як спроба видавництва якомога швидше випустити «правильну» книжку — не надто переймаючись її художнім рівнем. Якщо спробувати глянути на це як на підліткову книжку (бо там є натяки на секс), то маємо типовий сетап: усі добрі, люблячі, з глибоким болем у минулому — але без жодного впливу цього болю на їхню поведінку. Бо вони ж сім’я. І тут мені хочеться вставити той самий смайлик, де мене від цього нудить — бо всі персонажі приторно милі й пласкі. Романтична лінія побудована на тропі "буркотун і сонечко", але десь на середині книги цей троп просто випаровується, і ми без жодного розвитку отримуємо вже готову пару. Фінал — найслабше місце. Сюжетний поворот виглядає як імпровізація в останню хвилину. Начебто авторка не знала, як усе це розв’язати, тож просто склеїла всіх персонажів магічними зв’язками, щоб вийшло зворушливо. Вийшло — банально. І передбачувано. І трошечки втомливо. Висновок "Надтаємне товариство незвичайних відьом" — це фанфік, якому пощастило бути опублікованим. З добрими намірами, але з вкрай сирою реалізацією.

Знаєте це відчуття, коли хочеться чогось милого, доброго та затишного? Ось це про цю книгу. Це історія про те, як одинокі люди, до яких життя було не те що дуже ласкавим, знаходять родину в одне одному. І що навіть якщо тобі не дуже пощастило з кровними родичами, ти завжди можеш знайти родину по духу, головне - дозволити собі любити та іншим любити тебе.