Сьогодні взяла цю книгу у бібліотеці — й ще не дійшовши до кінця, зрозуміла: вона має бути моєю. Це не просто збірка оповідань — це пронизливі, оголені історії, у яких відлунює реальність нашого часу. Як колись дружина військового, я відчула, як гострі, льодяні проміння кожного тексту пронизують зсередини гарячої крові вени — настільки знайомо, настільки болісно й правдиво. Ольга Деркачова пише просто — і в цій простоті страшна сила. Кожне оповідання — це мікрокосм людського болю, надії, втрат і крихкого щастя, яке іноді трапляється посеред безнадії. Авторка надзвичайно точно вловлює нерв часу: війна, внутрішні еміграції, жіноча самотність, розірвані родини, мовчання, що голосніше за слова. Її герої — реальні, вони дихають поруч, їхні історії — це наша колективна пам’ять і незабута реальність. Особливо вражає, як легко і лаконічно Деркачова вміє створити напруження, атмосферу, яку несе за собою кожен рядок. У цих коротких формах — велика література. Це не просто художній текст — це документ болю, пережитого і не до кінця пережитого. «Пальто Британської королеви» — книга, яку не хочеш повертати у бібліотеку. Вона має жити вдома, на полиці, поруч. Бо час від часу до неї доведеться повертатися — не тільки як до літератури, а як до свідчення. Як до себе.

Вишукане естетичне і концептуальне видання. 9 авторок поділились власним досвідом особливих 9-ти місяців. Мені особливо запала назва. ПРИ НАДІЇ. Це дуже гарна фраза, можливо, вже й архаїчна. Але яка ж глибина її суті... Історії дуже різні, що рятує від одноманітності. Тим то й цікаво читати. Фірмовий стиль Ірени Карпи, де гумор змагається з жорстокою і водночас насиченою реалістичністю досвіду. Власне її розповідь одна із найяскравіших. Зворушливою є Маріанна Кіяновська. Деякі менш динамічні, проте щирість та емоційність підкупляють. Особливо, коли читач вже сам не раз (двічі, якщо мова про мене) пережив вагітність. Бо навіть не надто художньо змальовані досвіди таки відгукуються в такому читачеві. Не всі розповіді сильні, щоб справити враження wow. Не всі авторки мені відомі. Але у кожної з них зустріла якщо не трепет чи покірність перед таким особливим станом як вагітність, то бодай автентичні рефлексії про любов, життя, сенси і цінності. Адже вагітність - це саме той стан, що спонукає до роздумів про життя. Бо ти стоїш свідком і навіть співучасником його зародження. І не думати, не намагатися медитувати про це неможливо! Надзвичайно красиве оформлення, колажі, верстка, обкладинка, папір, шрифти.... Але місцями в деяких розповідях хотілося таки глибшого рівня. Або просто глибших авторок.

"Таких страшних років більше ніколи не було. Потім здавалося, що так і не навчуся прокидатися під дзеленчання будильника. Занадто довго я вчилася спати під виття сирен" ⠀ ⠀ Війна і любов, як червоне і чорне - головні теми цієї книжки. ⠀ Вже від першої новели мурашки: і про сирени, які виривають зі сну замість будильників, і про життя у підземці. Йдеться про Другу світову і лондонське метро, а так схоже. ⠀ Війна і любов поєднані у цій збірці короткої прози. Іноді поєднані навіть в одній новелі. ⠀ Найчастіше головна героїня - жінка. Закохана жінка. Перше кохання, пристрасті. Стосунки заборонені, довгоочікувані, ніжні і бурхливі. І чекання. Ангел-охоронець на камуфляжному велосипеді - як вам така метафора? ⠀ У "Пальто..." всі новели об'єднані одним настроєм, одною тональністю. Тут варто налаштуватися, що легко не буде, і є ймовірність трохи поплакати. Новела "Вода" мене вразила до неймовірності: така далека від поширеного пафосу, і така болісна. Але така література і цінна - бо зачіпає за живе. ⠀ "Це був кінець. Ми з мамою сиділи у шафі - так нам видавалося найбезпечніше - мама шепотіла мені, що любить мене, я шепотіла, що люблю її. Бо якщо щось - важливо встигнути сказати найдорожчій людині, що ти її любиш. Щоб і вона знала, і ти знала... І щоб світ знав. І щоб війна чула, як багато любові вона нищить"