Книгу «Прихисток» я шукала дуже довго. Побачила багато реклами в TikTok, прочитала опис, і мої очікування були високими — я сподівалася на 9 з 10, а можливо й на всі 10 балів. Та чесно кажучи, книжка ледве дотягує до 5-6 балів. Ті, хто не читав «Дім, в якому» Марії Петросян, не зрозуміють, наскільки тут буквально злизаний і «вилизаний» сюжет. Персонажі — це практично копії: наприклад, Мілорд — це просто калька з Лорда з «Дому», але всю глибину і багатогранність оригіналу повністю знищили. Павучихи, хоч і різні за роллю, мають одну й ту ж кличку, що виглядає нелогічно і дивно. Директор — окрема історія, яка мене просто розчарувала. Він постійно «потикає» дітям, щоб ті віддалялися від зовнішнього світу, хоча й добре знає, що відбувається поза «Прихистком». І не задумується, що ж буде, коли діти випустяться? Вони будуть повністю дезорієнтовані й не зможуть нормально жити поза межами дому. Найімовірніше, їх чекає або самогубство, або безпритульність, а якщо пощастить — початок життя з нуля, навіть з освоєння базових речей, наприклад, як реагувати на власне ім’я. Система кличок викликає абсурдне враження — будь-хто може перейменувати будь-кого, і це нібито повністю стирає минуле людини, що звучить дуже неправдоподібно і недоречно. Ще один серйозний мінус — структура книги й спосіб викладу. Авторка часто стрибає між персонажами буквально від сторінки до сторінки, що сильно ускладнює занурення у їхній внутрішній світ. Замість поступового розвитку і глибоких портретів ми маємо фрагменти, які не дають можливості по-справжньому зрозуміти або полюбити героїв. Крім того, «Прихисток» поділений на три частини, хоча по суті це одна й та сама історія. Цей поділ виглядає штучним і не підтримує жодних значущих сюжетних поворотів чи змін у характерах. Складається враження, що авторка просто розбила текст, щоб створити видимість масштабу, але зміст від цього не став глибшим чи цікавішим. На відміну від «Дому, в якому», де хоч і відбувається перескакування між героями, це робиться органічно і підтримує настрій та темп оповіді. Тут же ці стрибки тільки плутають і розривають увагу читача. У підсумку, ця нарізка глав і псевдочастин, разом зі слабкою структурою, створює враження поспіху і недбалості, наче авторці було ліньки або вона не знала, як краще подати матеріал. Це особливо розчаровує, враховуючи потенціал теми та персонажів

«Іноді жахливі речі просто стаються... Без жодної на те причини». Кам'яна фортеця, в стінах якої ховається старий інтернат. Відірвані від світу, діти в ньому живуть за суворими правилами, дотримуються власних таємничих ритуалів і не вірять в існування зовнішнього світу. Вони не шукають порятунку, визволення чи втечі, адже всім відомо, що «Прихисток» своїх вихованців не відпускає. Це темна історія про дорослішання дітей, які фактично кинуті напризволяще. Книга пронизана болем. Булінг, психологічне, фізичне, сексуалізоване насилля, спроби самогубства — діти змушені переживати найтемніші події самостійно, підтримки від дорослих не варто очікувати. Авторка відкрито показала жорстоку реальність. В «Прихистку» діє правило імен: будь-хто може дати нове ім'я, стерти минуле і отримати нове життя. Мені дуже сподобалася така ідея. З новим ім'ям дитина отримувала ще один шанс, можливість відпустити минуле (почасти сповнене болю, жахіть і кривди). Містичний елемент вдало вписався в сюжет, не було моментального занурення у потойбічний світ з привидами, це була гра на межі, де разом з героями намагаєшся відрізнити містичні події від вражаючої дитячої жорстокості. Зазвичай я не люблю множинні POVи, але в цьому випадку вони ідеально доповнили загальну картину, показуючи історію з різних боків та через сприйняття кожного з дітей. Мені сподобалося, що авторка приділила достатньо уваги всім персонажам, кожен з них вийшов унікальною особистістю, з власними характерами і мотивацією. Пошуки відповідей розкрили не лише моторошні загадки інтернату, а й минуле його мешканців. Історія сповнена несподіваних поворотів, приголомшливих відкриттів та шаленої напруги, яка відчувала крізь сторінки. Події книги відбуваються в наш час, вчергове нагадуючи, що наш ворог не зупиниться ні перед чим, безжально нищить школи, садочки, притулки, а просто сховатися у власній «інформаційній бульбашці», фортеці посеред лісу, заперечуючи реальність, не вийде. Єдиний мінус у всій книзі — мені було мало! Авторка залишила стільки відкритих питань, на які мені дуже хотілося б знайти відповіді. Мене заінтригувала історія Панянки, натяки про минуле Франсуа — це лише декілька ниточок, за якими мені хотілося б прослідкувати від початку до кінця.

"Не бійся, любий мій Метелику. Я буду з тобою, завжди" Я полюбила цей роман ще до його виходу, мені вистачило дізнатись, що "...Прихисток — інтернат, повний таємниць і жахіть", і все, він вже був приречений мені сподобатись 🖤 Тож коли побачила анонс, що його нарешті видадуть і яке саме видавництво взялось за його видання, не знаю, хто більше очікував виходу книги, пані Олекса, чи я, але коли отримала омріяний примірник, як бачите, дійсно майже всі читацькі плани посунула на користь "Прихистку" 😌 Та попри те, що роман мені дууууууже сподобався, все ж деякі мінуси теж проскочили: - обсяг — так, роман чудовий, повністю завершений, але якби додати йому трошки сторінок, хоча б 100, то думаю, це пішло б тільки на користь, вдалося б краще розкрити сюжет і деяких персонажів (насправді мені просто хотілось як можна довше залишатись у Прихистку🙈); - з усіх озвучених триґерів, особисто мене зачепили лиш згадки війни, не зовсім розумію, чи дуже обов'язково було її вписувати, але вже як є, знов таки, це моє суб'єктивне. В іншому все задовільнило і хоч про те, що "Прихисток" чимось схожий на "Дім, в якому..." не згадав хіба лінивий, зізнаюсь, навіть мені вайбувало до певного моменту, най йому не грець, але це дуже швидко випарувалось, особливо після першої згадки тієї ж війни.. А шо по персонажам? Зазвичай я їх не згадую у своїх "відгуках", але тут так і просяться. По-перше, їх дуже багато і вони мають не звичні нам імена, а свої внутрішні радше прізвиська, які так, чи інакше відображають їхню сутність і які вони можуть змінювати, повністю стираючи свою попередню особистість, починаючи жити з чистого аркуша. По-друге, ви, швидше за все, зможете асоціювати себе з кимось конкретним, в моєму випадку, це була Гарпія (і не тільки себе, вибачте, але я не можу уявляти Франсуа ніяк інакше, окрім як Аланом Рікманом в ролі Снейпа) 🖤 В кінці хочу додати, що це дуже крутий дебют, який вривається в топ прочитаного року з ноги і залишається в моєму серденьку 😌

Дуже вдалий дебют – містичний трилер про особливу будівлю з великою кількістю правил для його мешканців – інтернат для покинутих дітей. Вже перший рядок натякає, що буде моторошно та страшно: «…Поміж нічого та посеред ніде стоїть стара кам’яна фортеця». Отже «Прихисток» - місце, де живуть, страждають, сваряться, конфліктують, травлять слабших, закохуються, пустують, радіють діти самого різного віку. В них цікаві імена-прізвиська, які періодично можна змінювати, щоб отримати шанс почати жити ніби з чистого аркуша. І ще в інтернаті дуже химерні правила щодо співжиття в ньому і при тому там треба вижити, бо існує міфічна «Павучиха», яка ніби-то створює ці правила. А ще ж ніби є привиди. А діти з якоїсь причини переконані, що як би ти не намагався, ти не можеш покинути цього місця, що за межами будівлі світу не існує, ти все одно повернешся сюди. Яким чином в інтернаті з’являються новачки – то вже інше питання. Така собі, на перший погляд, гра-психологічний захист, але виявиться, що зовсім не гра. Дорослий персонал теж є і до нього теж безліч питань. Але першу третину історії все так заплутано, безліч героїв, кожний з них має свою версію того, що трапилося в ту чи іншу мить в будівлі, весь час відбуваються якісь містичні події, ритуали, важкі психологічно та фізично щодо дітей і між ними розбірки, тож емоційно ви будете на американських гірках, бо драми, напруги, жорстокості тут більш ніж достатньо. А ще війна, яка виявляється чхати хотіла на те, що ми прагнемо її не помічати, або сховатися від неї за стінами кам’яної фортеці. Не вийде. Тому всім мешканцям «Прихистку» таки прийдеться почати усвідомлювати реальність навколо них або можливо загинути. В кінці все гарно пояснено авторкою, всі таємниці стануть зрозумілими, всі проблеми сучасного суспільства добре визначені на сторінках цієї книжки і попри елементи «містичного» ми вже дорослі зараз знаємо, що більшу біду несуть живі, а не привиди чи мертві. Чи дійдуть такого висновку підлітки та діти «Прихистку» - оце вже дізнаєтеся, коли дочитаєте роман. Попри складні суспільні та етично-моральні проблеми, підняті на його сторінках, він читається швидко, не дуже великий за обсягом, хоча і дуже насичений подіями, героями та сенсами. Книжку раджу і поціновувачам темних жанрів і тим, кого цікавить соціальна проблематика, і тим, хто полюбляє трилери. Відзначу також чудове оформлення книжки.

Обкладинка та анотація дуже мене заінтригували. Я очікувала чогось моторошного і точно не прогадала. Страшне місце, привиди, вбивства та насилля, історія не з приємних, але дуже щемлива та сумна. Світу за Прихистком не існує. Хоча насправді в.йна в країні нікуди не поділася, просто відступила на задній план у порівнянні з жахами сьогодення, які переживають діти. Вони покинуті на поталу один одному і кожен сам проживає цей біль. А болю тут було забагато. Відьми, Вовкулаки, Зміючки головні угрупування Прихистка. Новенькі проходять моторошні посвячення, а будь-яке зло залишається непокараним. Сподобалось як через призму головних героїв були показані людські пороки, як вони пояснювались і яких висновків вони доходили. Мілорд викликав таку антипатію, що фізично вернуло від нього і відчувалась лише огида. Було шкода усіх, окрім нього. Були несподівані моменти, несподівані та несправедливі смерті, тут усього потрохи вистачало. Мені точно не сподобались імена і усе, що було пов'язано з ними. Як часто вони змінювались, який сенс вони у собі несли і їх значення. Тема насилля та зґвалтування була дуже сумною. Ці бідні діти, які просто не заслуговували цієї долі. Кінцівка теж вразила і своєю скорботою і вірою в краще світліше майбутнє.

Що б не намагався зробити з тобою цей будинок, тримайся своєї правди". Якщо в дитинстві вас лякали фразою "будь чемний, бо віддамо тебе в інтернат", то, читаючи цю книгу, маєте можливість уявити, що цю погрозу реалізували, і ви опинились в дивному прихистку. 🕸️Стара фортеця, що нагадує декорації готичного роману, стала притулком для безлічі травмованих дітей. Життя мешканців прихистку регламентують жорсткі правила, серед яких й "Правило Нового Імені", що дозволяє стерти минуле і почати все спочатку. Ізольовані від зовнішнього світу, з новими іменами діти мають власні жорстокі традиції та дивні ритуали. 🕸️Авторка майстерно занурює нас у темну, моторошну атмосферу будинку, з безліччю кімнат та ходів. Саме прихисток виступає одним з головних героїв. Він живе власним життям, навіюючи відчуття страху, невизначеності та безвиході на дітлахів, які знають: покинути його не вдасться, бо кожного з них тримає у своїй надміцній павутині підступна Павучиха🕷️ Персонажами є самі діти. Деякі з них видаються позитивними, але в певний момент вони все ж оступаються. 🕸️Читаючи цю історію, у мене було відчуття, що я переглядаю моторошний жахастик, від якого сироти пробігають по шкірі. Напруга наростає з кожною сторінкою, межі реального та потойбічного стираються, і з часом ти розумієш, що відбувається щось вельми жахливе. І, на жаль, без війни, яка тут теж згадується, та втрат не обійдеться. 🕸️Мені неймовірно сподобалась психологічна складова цього твору. Авторка торкнулася найбільш болючих, тригерних моментів, які часто випадають на долю підлітків: поганий приклад у сім'ї, цькування, насильство, підштовхування до суїциду, вороже ставлення до ЛГБТ. Яскраво описаний стадний інстинкт, коли ти стаєш частиною зграї, впускаєш у себе темряву і перестаєш розрізняти добро та зло. Та все ж авторка наголошує, що будь-які важкі випробування коли-небудь обов'язково закінчуються. 🕸️Найбільшим здивуванням став для мене фінал. Дуже непередбачуваний) І тут я замислилась: якщо б мені випала нагода набутися з дорогими мені людьми, які існують вже в іншій іпостасі, чи змогла б я встояти перед такою спокусою? 😌

Перше, що я хочу сказати це неймовірна книжка! Я прочитую близько 70-80 книжок на рік, але тих, від яких в повному захваті - одиниці. Ця книжка саме з таких. І хоча, я невелика прихильниця «темної» прози, ця книжка мене неймовірно вразила. Можливо тому, що мій власний життєвий досвід переплівся з певними подіями в книжці. «Прихисток» презентувався як «темне фентезі», але елементи фентезі з’явились лише під кінець історії, тому я більше сприймала цей роман як «похмурий» трилер. Сюжет на початку зовсім не фентезіний, я б навіть сказала більше, він аж занадто реалістичний. Події роману відбуваються в наш час, в інтернаті для дітей позбавлених батьківського піклування, в якомусь досить віддаленому місці однієї з прифронтових областей. Прихисток досить моторошне місце, створений в старому особняку, з похмурою історією, з типовими внутрішніми правилами і проблемами такого місця. Мешканці інтернату, як викладачі так і вихованці, підкоряються неписаним, майже «тюремним», правилам. З якими знайомі всі, хто, хоч якось стикався з такими закладами. Вони роблять вигляд, що зовнішнього світу не існує, підкоряються жорсткій кастовій системі, проводять посвяти для новачків, вірять в правило «Зміни імені», коли змінивши ім’я можна почати життя ніби з чистої сторінки. В першій третині книжки, не дивлячись на всю «похмурість» описаних подій, було схоже, що персонажі книжки грають в якусь гру, містичні «Відьми», «Змії», «Зоряні», «дарунки», незрозуміла «Павучиха» все здавалось на якусь гру. Але з кожною сторінкою ставало все більше зрозуміло, що «страх» тут справжній, а ставка в цій містичній грі - дитяче життя. Мене спочатку трохи «чіпляв» стиль написання роману «Прихисток». Кожен новий розділ подавався він нового персонажу. Але потім зрозуміла, що такий стиль досить доречний, адже дозволяє показати різні точки зору на події роману. Створивши справжню тривимірну картину трагедії, в якій містичним чином переплелись «тюремні закони» та «закони потойбіччя», психологічно травмовані «важкі підлітки», вигадані та справжні «привиди» цього загадкового місця. Кожна нова сторінка породжувала новий «страх», нову загадку, тримаючи інтригу до самого останнього рядка. Динаміка розповіді трохи рвана, якщо від початку вона була просто напруженою, то після появи Торі-Свічадо перетворилась на вибухову. І тільки на кінець - трохи провисла. Фінал історії цілком закінчений, розставлені всі крапки над «і», розгадані всі загадки. Книжка психологічно важка і правдива, за «темним» фасадом містичної історії Олександра Буревій заховала дуже багато питань та проблем нашого сучасного суспільства. Проблеми системи інституційного догляду та виховання дітей, проблеми реабілітації дітей позбавлених батьківського піклування, функціонування закладів патронатного виховання в умовах війни, байдужість більшості обивателів до долі дітей - вихованців таких закладів. Як «Дамоклів Меч» під час читання, в мене, майоріла думка: на початку війни встигли евакуювати сотні державних установ, але не встигли вивезти жодного «дитячого будинку»… Доля мешканців таких закладів, що попали в лапи «узко-мовних покручів» лиха і трагічна… Головна ідея роману - привиди синців не залишають… Справжні рани завдаються руками живих людей… Боятись потрібно не містичних привидів, бо живі - набагато страшніші. «Прихисток» в своїй містичній природі, не робив лиха своїм мешканця. Він як підсилювач, відкривав в своїх мешканцях їх справжню сутність, в когось добру, а в когось злу. В Мілорда – жорстокість, у Франсуа – закоханість, в Медузи – ненависть, в Чугайстера – відстороненість, у Пустки – дружбу, у Літо – страх, а в Гарпії її нетрадиційну орієнтацію. В кінці хочеться додати, давно в мене не було книжки, яка б так сильно захопила мою увагу. Два дні я «проживала» цю історію, співпереживаючи героям, боялась їх, боялась за них, вірила в них. І хоча я ніколи не рекомендую книжок, ця книжка варта, щоб її прочитали… Щиро Ваша #Клякса.