Кирило повертається у своє рідне місце після 13-річної відсутності, щоб владнати деякі паперові справи після смерті матері. Але це була його помилка, бо те, від чого він весь цей час намагався втекти, повернулося в його життя й поглинуло його з новою силою. Ця книга виявилася для мене розчаруванням, адже я чомусь вирішив, що це буде трилер, а не кримінальна драма. Спочатку книга мене навіть захопила й було цікаво, поки не з’явилось бидло (для мене це майже усі герої цього роману). Хоч з героями постійно траплялися різноманітні негаразди, вони не викликали в мене й грама співчуття. В це говорить про те, що автору вдалося зробити їх «живими». Проти того, що ця книга абсолютно не моя, читалася вона легко.

Зазвичай рідко буває так, що я купляю книгу і читаю її ПРЯМО ОДРАЗУ. Але "Планктон" відразу вибивався з цієї схеми. Тому що хоч я й працюю геть не в тій сфері, що й Макс Єфіменко, але мені вистачило лише кількох цитат, опублікованих ще на етапі друку книжки, щоб зрозуміти, наскільки насправді описаний автором сценарій зачіпає ледь не половину нації (і мене зокрема). А коли в тебе ще й родичі й знайомі працюють за тією ж схемою і ти на власні вуха чуєш, як вони лаються вечорами, то прочитане набуває виняткового значення. Першу частину книги ти буквально сидиш і гигикаєш з діалогів робітників і того, що Макс думає про все й усіх, хто його оточує. А хто бодай раз не думав так само, йдучи на роботу? Серйозно. Нема чого приховувати. А далі, в другій-третій, ти спостерігаєш, як за мірою того, як підіймається статус героя в цій компанії, опускаються його моральні орієнтири, і відбувається це водночас швидко і НЕПОМІТНО для нього. Бо спершу він думає "Ох ти ж, скільки роботи, ну коли я закінчу, ну коли вже там край..." І це резонно. А потім його підвищують і починають більше платити, і тепер є, можна сказати, причина, щоб І терпіти, І якось більше порушувати дрібні правила, якщо результат необхідний НЕГАЙНО. А метаморфоз врешті набуває таких масштабів, що по закінченню книжки ти відчуваєш себе настільки морально прибитою, що немає навіть сил думати, а навіщо людині все-таки знадобилося свідомо настільки себе загнати і скільки таких людей у нас існує в реальності. А ще епілог. Коли ти вже думаєш, що хтось обдумав свої помилки, зробив висновки і готовий виправлятися... стається щось, що робить цю справу неможливою для нього. І від нього це не залежить. Тому й не зрозуміло, чи має тут хтось взагалі "Redemption Arc" або її тут не буде. І чи таки заслуговує, чи ні. Після неї довго не могла взятися до іншої книжки, але однаково "Планктон" - це те, що має прочитати, на мою думку, кожен з нас. Аби вчасно розуміти, де починається твоя особистість, а де вже роїться "колективний розум" і всі його наслідки.

На жаль, мені книга не сподобалася. Бо зображення мого рідного краю, Донбасу, як місце, де одні тільки алкоголіки-наркомани-бидлота, мене дуже засмучує. Так, все це там є, але не більше, чим на іншій території України.

Чудова збірка 15 оповідань сучасних українських письменників про Різдво і українські традиції, про війну і любов, про родину і дитячі спогади. Люблю такі збірки, бо обовʼязково відкриваю для себе нового автора, - цього разу це Юлія Мак (розумію упорядника книги, що розмістив це оповідання першим).

"Ініціативні притягують до себе більше роботи" Насправді мені трохи важко зібрати всі емоції докупи, але скажу одразу - книга мене дуже зачепила ? Першу частину я читала з усмішкою і сміялася вголос. Уся ця невезучість, травлі й життєві факапи Макса подані легко й іронічно. Ти читаєш і ловиш себе на думці, що щось подібне могло трапитися з кожним із нас ? Далі в житті Макса ніби все налагоджується - сім’я, стабільна робота, хороші доходи. Але, як ми знаємо, так буває не завжди. Історія поступово стає серйознішою і показує, з якими труднощами він стикається далі На фіналі другої частини я була максимально зла на автора через жорсткий спойлер ? Читати далі, знаючи, що буде, було складно, але я все ж продовжила І саме тоді книга перетворилася на дуже сумну, трагічну, але водночас реалістичну історію. Таку, ніби ти спостерігаєш за життям когось дуже знайомого Окремо хочу сказати, що якби я читала цю книгу десь за місяць-два до свого звільнення, я впевнена - я б пішла з роботи значно раніше. Вона дуже чітко підсвічує моменти, де ти терпиш, застрягаєш і боїшся змін. Я читала і буквально думала: "Давай, Макс. Зроби цей крок. Подумай про себе" ✨ Це дуже філософський текст про вибір, наслідки і карму. Макс нібито отримує те, що заслужив, але я не можу його ні засуджувати, ні виправдовувати. У кожен момент він робив те, що здавалось правильним саме тоді ? Під час читання я постійно ловила себе на думках про власне життя, пріоритети і зміни. Ця книга реально змушує задуматися Я не плакала, але прожила величезний емоційний спектр. "Планктон" дуже мені зайшов Для мене це тверді 5 з 5 ⭐️

❤️‍?А меч в його руках пером легеньким стане. Це збірка з 15 коротких різдвяних (і дуже різних за характером) історій, - про традиції, про кохання і #про_війну. Про ворожіння на Андрія, про дитячі спогади і про рішення залишитись тут, вдома, серед своїх. Про ложку куті, яку залишаєш для тих, кого вже немає поруч. Про родину, що нарешті зібралась разом, про скорботну зірку Різдва, про коляду, щедру і посівання. Про складну сімейну динаміку, лицемірство і свята, які стають випробуванням. Про родинні реліквії, блекаути і вогник надії серед суцільного мороку. Про спалення дідуха, про метушливі дні підготовки до Різдва і про людей, які не знають іншого шляху, окрім нищення. Про дитяче свято у Маріуполі, якого ще не торкнулась війна. Про вертеп і про заборону релігійних свят. Про присягу замість світової слави, про полон, про побратимів, які відійшли у засвіти. І про довгожданий кінець війни. ✨ Мої улюблені історії з цієї збірки створили Юлія Мак, Ольга Богомаз, Анастасія Левкова і Валерій Пузік, але вся збірка дуже хороша (мені не сподобалась тільки історія Сашка Столового). Книжка дуже комфортна, дуже «своя». Я чомусь навіть не дивилась в її бік, але виявилось, що це саме те, що мені було потрібно. Автори: Ольга Богомаз, Анна Грувер, Віталій Дуленко, Таня Касьян, Юлія Лаба, Софія Мокій, Кирило Половінко, Валерій Пузік, Надія Сухорукова, Марія Титаренко, Христина Шалак, Юлія Мак, Олена Пшенична, Сашко Столовий, Анастасія Левкова

​На щастя, я народився і принаймні до п'ятнадцяти років прожив в маленькому селі без асфальту. Та навіть незначні та доволі рідкісні контакти з райцентром свідчили про існування не дуже явного, але великого і небезпечного світу, в якому культивується насильство. Коли я закінчував школу, то щосуботи ходив у місто на додаткові курси з фізики та математики. Принаймні один раз мене точно врятувала від знайомства з гопотою щаслива випадковість: троє представників цього "благородного" стану суспільства вже слідували за мною назирці кілька кварталів поспіль, але поява якихось мєнтів неподалік їх відлякала і затримала, а мені вдалося відірватися  Повноцінне знайомство з насильством, приниженням, мордобоєм, алкогольними вакханаліями та повною сракою відбулося незадовго після цього випадку — в гуртожитку педагогічного університету у "бандітскому городі" Кам'янці-Подільському. І коли я декілька разів перетинав Донбас автостопом, затримуватися там зовсім не хотілося, а кожна тінь скидалася на банду гопників. Звісно, в селах теж практикувалися розбірки та мордобої - в клубах, попід весіллями, але в дитинстві я значно більше цікавився пригодами в книжках, ніж реальним життям. Може бути, що так триває й досі. Попри те, що життя та світ встигли обдарували мене низкою цікавих та чарівних досвідів та спогадів, перш ніж все наїбнулося і тепер невпинно рухається до остаточного кінця, я досі частіше дізнаюся про життя інших — вигадані і не вигадані — з книжок. "Лімб" Кирила Половінка — це не та книга, яка покликана дати читачеві надію на те, що все буде добре. Добре не дуже було, не є зараз і вже ніколи не буде. Крім окремих, наче вибухи, спалахів симпатії, любові, дружби та пристрасті. Та і вони відбуваються в таких обставинах та декораціях, що ну їх до біса.  Я не знаю як ми всі пройшли через цей рубіж тисячоліть і не повмирали десь там "під падіками" від алкашки, наркотиків, битовухи і бєспрєдєлу. А втім, багато хто таки повмирав, а ті, хто вцілів — виплекані та пещені "помилкою виживших".  Тоді декому з нас пощастило. Але щастя ніколи не триває задовго. Тепер ті міста, звідки виїхали на пошуки кращого життя такі люди, як автор "Лімбу", одне за одним роз'їдаються раком "руського міра" або просто знищуються ним до фундаментів. Мені не було затишно в цій книзі, але сама історія та процес читання затягують та сподобалися, хоч це і було схожим на совання язиком у дірку від щойно вирваного зуба, чи зішкрябування підсохлої шкірки з рани.  Розповідь у "Лімбі" несеться, тебе ніби б'ють руками, ногами, головою, "залізною трубою", але не по корпусу, не по тілу, а по душі. Матюки тут яскраві, справжні, абсолютно живі і правдиві, а ставлення до персонажів змінюється від "унітаза хуярить чобітьми" до обнять і плакать. Мені сподобалися у "Лімбі" омажі та реверанси в бік Ілларіона Павлюка та його бестселера "Я бачу вас цікавить пітьма". А ще дуже раджу після читання цього роману догнатися страшним, але вражаюче цікавим матеріалом на Забороні "Маніяк поміж нами" — їм з "Лімбом" є чим одне одного доповнити. І вже зовсім на правах маячні, та я мушу сказати, що ця книга Кирила Половінка для мене — такий собі "Кривавий меридіан" Кормака Маккарті, але про Дикий Захід Східної Європи.

Це нелегке, розважальне чтиво, книга з похмурою естетикою 90-х. Хлопець повертається в місто свого дитинства, щоб розібратись зі спадщиною після смерті матері. Здається, що все просто, але коли зустрічаєшся з привидами свого минулого, інколи не має вороття назад. Зважаючи на те, що я її іноді згадую, то вона дійсно вартує того, щоб прочитати.