Як завжди повільне, глибоке читання, тут ще й з дуже страшним сюжетом, в який ти можеш до кінця повірити. Дуже сподобалась книга, рекомендую

Чи траплялось вам брати до рук книгу й відчувати, що вже знаєте її фінал? Але все одно читаєте, перегортаєте сторінки, щоб краще її пізнати, зануритися глибше і зрозуміти. Це сталось зі мною, і мушу зізнатися, особисто в моєму випадку – воно того вартувало. Прекрасна історія, щира і наївна, хоча й дуже передбачувана. Вона насичена глибиною почуттів, які насправді притаманні далеко не всім людям. Автор ніби намагався вмістити в одну картину все світле й людяне, тому пише про такі чесноти, як довіра, підтримка, кохання, чесність, надія, повага, щирість, невинність і добро – у всіх сенсах цього слова. Я закриваю очі на жорстокість світу, яку він не приховує на своїх сторінках. Тому просто абстрагуюсь і зосереджуюсь на світлій стороні цього Сонця. Не буду приховувати: для мене це книга про внутрішні переживання, меланхолію і прокрастинацію. Дуже зворушлива, ніжна і така справжня історія – хоча космічно далека від реальності. Вона викликає теплі почуття, спогади й емоції, але залишає по собі сум. Ця книга не допоможе подолати тривогу, а може хіба що її посилити. Але ця тривога буває настільки важлива у різні моменти життя, що здатна підтримати, допомогти та певним чином врятувати. Слова автора – прекрасні, проникливі та дуже чуттєві. І якщо ви вважаєте себе емпатичною людиною, я впевнена, що ви зможете оцінити, зрозуміти й полюбити цей твір. Моє ставлення до праць Ішіґуро – певною мірою упереджене, але по внутрішнім відчуттям від кожної з них сироти виступають шкірою, а тремтіння зсередини ніби огортає і занурює в інший світ. Так, ніби ти проживаєш усе самостійно, робиш вибір і не відмовляєшся від нього, навіть якщо тобі вже відомий фінал. Яким би він не був.

Клара - робот, а Сонце дає їй поживу. І тепер, коли я бачу, наприклад, осіннє яскраве та ще тепле світило, то згадую цей твір. І подібно Кларі хочу всотати в себе його життєдайну енергію, не пекучу, як улітку. Я зрозуміла робота. Книгу раджу - глибока за змістом. Ішіґуро - то ❤️.

Як на мене, то цей твір про людину, котра повністю розчинилася в роботі, котра цілком придушила своє особисте життя, тобто не прожила його заради досягнення моменту тріумфу при сходженні на найвищий щабель своєї кар'єри. Та хіба варто було йти на такі жертви? Хіба не можна було б досягти того бажаного ідеалу в праці, не втрачаючи особистого, інтимного, сімейного щастя?.. Але ж головний персонаж, містер Стівенс, мав собі в приклад для наслідування "ідеального" батька - холодного, беземоційного чоловіка, який для сина таки був утіленням гідності. Це не та книга, котру я могла б розібрати на цитати. Вона надто стримана в емоціях, оскільки мова йде від першої особи - від містера Стівенса. Хоча, попри стриманість персонажа, я все ж таки відчула його внутрішній емоційний стан, який зовні не проявлявся. От у цьому й полягає родзинка Ішіґуро - своїми творами він сприяє розвитку нашого емоційного інтелекту. Отож мораль для мене така: жоден фах не вартий того, щоб заради нього жертвувати особистим щастям, бо тоді життя не буде повноцінним і так у ньому залишиться безліч прогалин, які заповнити наприкінці дня (життя) вже не вдасться.

Книга, яка не кричить, а шепоче — але якщо ви слухаєте уважно, вона залишиться з вами надовго Я вірю в те, що книжки та автори, яких ми читаємо, можуть трошки розповісти про нас самих. Тому, коли хтось мені стає цікавим, я із задоволенням переглядаю вподобання цієї людини. “Клару і Сонце” я взялася читати, бо мене зацікавила радіобіологиня Катерина Шаванова, котра згадувала Ішіґуро як одного зі своїх улюблених авторів в одному з інтерв’ю. А потім — ще одна примітка: Нобелівка, і такий ажіотаж навколо… Ну, ви зрозуміли: книгу було обрано не за сюжетом, не за дизайном і навіть не через видавництво. А отже — нуль очікувань і нуль знань про саму книгу. Просто цікавість: а що там? І ось це питання — а про що я читаю?, саме “що там?” — не покидало мене весь початок. Тому що, відверто кажучи, було незрозуміло: про що йдеться в книзі, який це час, що сталося з нашим світом (а може, це й не наш світ?), що це за абревіатури і що ж буде далі? Але, можливо, в цьому й родзинка книги — немає такої собі анотації, де все розкладено по поличках: хто, що, де. Ти пробираєшся через ці терни й сам знаходиш відповіді — крок за кроком, сторінка за сторінкою. Поступово вимальовується повна картинка, все стає на свої місця, твої здогадки десь підтверджуються, а десь — ні. Гра автора з читачем — заманлива. І цікаво, чим вона завершиться. Ітак: ШП — Штучні Помічники. Вони тепер є у нашому світі, допомагають дітям і є не просто їхніми помічниками — вони, по суті, друзі. Клара — одна з них. Неймовірна ШП, яка дуже емпатична й дуже допитлива. У неї купа запитань у голові, й найменша дрібниця варта її уваги. Чи зможе і Клара колись стати справжнім другом? Мабуть, кожен ШП про це мріє. А може, й ні — бо я, чесно кажучи, до кінця не зрозуміла, як саме ці новенькі автоматизовані системи запрограмовані. Тут немає чітких описів чи пояснень, як у Азімова. Але, чесно кажучи — байдуже. Бо не хочеться думати про всіх інших ШП навколо, бо є Клара. З перших сторінок хочеться спостерігати за нею, мріяти разом із нею і сподіватися на прекрасний фінал. Книга дуже глибока. Я навіть не очікувала. Я не люблю антиутопії саме через те, що в голові постійно купа думок, купа запитань. І тут — так само. З кожною сторінкою ти за щось переживаєш, у тебе з’являються питання, на які немає відповідей: Чи є хороші люди і погані? Чи зможе штучний інтелект замінити кохану людину? Чи зможуть машини йти не просто за алгоритмом, а відчувати? А може, наші відчуття — це не щось неземне, а щось, що можна просто описати кодом? Чому люди жорстокі? Що станеться з нашим світом далі? Що відбувається між людьми на різних етапах стосунків? Якими бувають стосунки? І таких питань — мільйони в моїй голові. Ось скільки тем підняв Ішіґуро однією книгою. Але найголовніше, чому мені сподобалося, — це емоції. Якщо книга викликає емоції — байдуже, позитивні чи негативні — вона варта уваги. І ця — саме така. Я бачила світ очима Клари, але до побаченого примішувалися мої емоції та досвід, що ґрунтуються на тому, що я вже встигла побачити в житті. І тому зображення ставало в рази яскравішим. У фіналі я відчула водночас і спустошення, і відчуття, що все йде своєю чергою. Просто так має бути. Мені подобається бути спостерігачем і аналізувати побачене. І, здається, я трохи більше схожа на Клару, ніж думала на початку. То, може, й справді колись хтось вигадає реальну Клару, яка буде саме такою, як я? Хто знає. Не думаю, що я доживу до того часу — але було б цікаво за цим поспостерігати.

Спочатку книга захоплює, але натяк письменника на сам сюжет дуже розтягнутий. Середина книги стала нудною — читала, бо було цікаво що ж далі. Одноманітні переживання головної героїні та її друзів — результат проживання в закритому середовищі. Психологічні копання в глибинах переживань описані цікаво, іноді мені здавалося — скільки можна вже про те саме. Особисто мені не вистачило захоплюючого сюжету.

Стилістика, мова, поетичність, цей повільний гіпнотичний вайб творів Кадзуо Ішіґуро. Все тут. І це надає книжці якоїсь магічної чарівності. Коли читаєш і не розумієш чи ти в реальності, чи в казці. Це магія. І мало авторів так вміють писати. Але сюжетно книга настільки незвична, що моментами буває складно впустити її у своє життя. Вона вганяє в нечитун, її відкладаєш, з нею борешся. Але все одно повертаєшся. І дочитуєш, після чого ще довго розмірковуєш над нею. Бо це чиста філософія про любов, підтримку і взаємодопомогу, довіру, людяність, ворожнечу, прощання і прощення, памʼять і забуття. Дочитавши, є відчуття, що книга читає тебе не менш уважно, ніж ти її. І лишає з питанням: “Чи варто пробуджувати «похованого велетня»: краще жити з мирним забуттям чи з болісною правдою?” Це і є головною моральною дилемою книги.

Я б описала цю книгу як роман-антиутопію, що досліджує мету життя. Щоб не спойлерити, зазначу кілька речей, які мені сподобалися і не сподобалися. Концепція дуже цікава. Це те, чим я можу (за винятком випадків, коли книга — просто шматок сміття) насолоджуватися. Персонажі досить різнопланові, що мені подобається. Кожен з них (3-4 головні герої з другорядними персонажами, які не мають жодного значення) розповів свою власну історію і представив свій погляд на ситуацію, в якій опинився, і це прекрасно. Але в книзі було багато проблем. 1) Стиль написання — розповідь ведеться від першої особи. Речення були занадто простими (на рівні простого речення для третьокласника). Меседж був сильним, але я не виділила жодного з них. 2) Початок — дуже заплутаний, знадобилося близько 100 сторінок, щоб почати щось розуміти. 3) Велика таємниця була розкрита на 60-й сторінці, і з тих пір нічого не відбулося — зрозуміло без пояснень 4) у зв'язку з причиною 3, у книзі майже не було сюжету Отже, я рада, що прочитав цю книгу, оскільки вона дуже популярна і всіма улюблена, але я також розчарована, тому що потенціал великий, але він не був використаний.