Написано не зовсім художньо (читається як документальна література або креативний репортаж), але з важливою місією — передати досвід, за це висока оцінка. Особистості які потрапляють в такі ситуації не розуміють що вони жертви й не звертаються по допомогу. Проблема сучасності: ми говоримо те, у що хочемо вірити, чути те, що хочемо почути. Стає зрозумілим, що суспільство та система являється зброєю та захистом від цих психопатів. Тільки стороння людина, людина яка не є частиною цієї сім’ї або секти, здатна витягнути інших з цього кошмару. Не будьте байдужими, боріться за людей, тим паче ми не знаємо хто саме завтра стане жертвою.  Ніхто не міг бачити, що криється за цим гарненьким личком і лагідними словами. Допоки вона носила маску. Вправні хижаки вміють тримати інших під контролем. Кожен став домашньою твариною садистки. Насильство було непередбачуваним — кожен почувався ніби рухомою мішенню; їх тримали в постійному напруженні. Бачили проблеми, розпізнавали тривожні знаки. Та, щоб вижити, пірнули в море заперечення — причому без рятувального кола. Таємниці — основа їхньої родини.

Три сестри вже дорослі, успішні та впевнені (?) в собі. Але вони досі не почуваються в безпеці. Адже вони виросли в непередбачуваному середовищі. Їх били, але дні, коли їх лише били - це були хороші дні. Історія на реальних подіях. Але як для документального тексту, дуже багато чого лишається нерозкритим. Як для документального тексту - забагато води і замало конкретики. Як для художнього тексту - забагато води теж. Як це можливо? Було цікаво дочитати до кінця, щоб дізнатись, як Ніккі, Самі, і Торі змогли вирватись з капкану власного дитинства, але не можу сказати, що ми отримали відповіді на наші питання.

Від цієї книжки буквально кров холоне в жилах. І, напевно, ставити їй оцінку - некоректно, враховуючи ту жесть, яка в ній описана. Але я все ж її поставлю, бо пережила такі американські гірки з емоцій під час читання, які не переживала ще з жодною книгою. Подекуди рівні жорстокості настільки зашкалювали, що мені навіть здавалось, що я блюватиму, але ні. Це тру крайм історія про трьох сестер - Ніккі, Самі і Торі, які росли під одним дахом зі справжньою садисткою - їхньою матір'ю, Шеллі Нотек. Все їхнє дитинство вони жили в постійному страху і з думками про те, а яке нове знущання їхня мати вигадає наступним? Шеллі - це реальна людина, яка, наскільки я розумію, ще досі жива. Якщо погуглити її, можна знайти її фото, з яких зовсім не скажеш, що за такою прекрасною посмішкою може ховатися справжній монстр. Поки я читала, мені в голові не вкладалося, як можна бути такою жорстокою людиною. А розуміння того, що це насправді реальна історія, просто вбивало мене. Загалом, якщо ваш вибір впаде на цю книгу, будьте готові до надзвичайних рівнів жорстокості, адже ця книга навіть найстійкішим і звиклим до жорстоких історій людям знатно полоскоче нерви.

Якщо чесно, я в ступорі ?‍? В мене двояке враження від прочитаного. Якось язик не повертається сказати, що мені сподобалась книжка. Якби це була історія Не на реальних подіях, то можна було б розбирати мотивацію кожного героя, насиченість та адекватність сюжету. Влаштовувати психологічний розбір, шукати корінь проблеми. Але це все вже зробила професорка кримінальної психології у Післямові ? Це реальна історія, тому дати прочитаному адекватну оцінку мені складно. Єдине, я готувалась до чогось гіршого. Не те щоб події у книзі були не достатньо жорстокими, ні були. Але опис їх був поверховий, мені вдалося утримати емоційну дистанцію від сюжету. Я звісно співчувала дітям, але частіше чим співчуття, я відчувала роздратування і обурення тим, що оточуючі так довго закривали очі на те, що відбувалось у родині. В мене сто разів очі на верх лоба лізли від безхребетності третього чоловіка Шеллі та відстороненості батька з мачухою. Так, психічно хворі люди дуже розумні та хитрі, але ж її методи знущань просто на голову не налазили чи невже любов чоловіка була настільки сліпа як він сам говорив і він дійсно не усвідомлював масштабів всього того жаху?? Невже спалити тіло пасинка на задньому подвір'ї дійсно було просто? Я можу ще довго розповідати про своє нерозуміння людської природи у межах цієї історії, але не хочу в подібне дуже заглиблюватися. Побережу свою психіку і настрій ? Розкажу трохи про книгу. Розповідь починається з народження Шеллі Нотек. Стиль розповіді більш художній, є діалоги. Але місцями виглядає як інтерв'ю. Читач проживає разом з Шеллі відрізок часу від далекого 1960 до 2016. Історія послідовна. Розповідь від третьої особи. Десь ближче до кінця мені вже набридло і стало нудно. Хотілося вже завершення. Не знаю чи правильно буде сказати "мені сподобався фінал" чи "я задоволена розв'язкою" адже це чиїсь реальні життя. Скажу, що я рада як склалося подальше життя трьох сестер. Це був цікавий досвід. І мабуть, я продовжу знайомство з подібного штибу історіями. Знання, що це реальна історія однозначно змінює сприйняття сюжету.