"Плавання до Сарантію" - це фентезі за мотивами історії Візантії, що вдало поєднує вигадку й історію. Ця книга схожа на гігантську строкату мозаїку. Безліч її барвистих, яскравих та навпаки тьмяних і похмурих шматочків разом утворюють величну картину Сарантію та частково суміжних земель. Більш чи менш значущі кубики цієї мозаїки розповідають про змагання за владу, змови й вбивства, війни і бажання чоловіків та жінок, придворні й політичні ігри, інтриги імперій та інтриги спалень, релігійні протистояння та язичницьку магію, а також осяйні міста, гавані, іподроми, кінні перегони й колісниці, імперську пошту, форуми, колонади, храми, палаци, таверни, борделі, криваві повстання, смертоносні пошесті, жорстокі ритуали… словом, про усю багатогранність й різноманітність світу. Іноді здавалось, що деякі частинки мозаїки не пасують до інших, не вписуються в загальну картину, але згодом знаходились дотичні до них, більше і більше, й разом вони утворювали окрему структуру у спільному для усіх величному полотні. В будові світу, його устрої, історії, віруваннях, побуті, традиціях, звичаях і навіть проблемах очевидні алюзії на Східну і Західну Римські імперії та їхніх сусідів. Уся схожість, звісно, умовна, має свої особливості й чіткі відмінності, проте заперечувати подібність Сарантійської й Батіарської імперій на їхні прототипи безглуздо, аналогія при читанні так і напрошується. Для прикладу, місто Родіас на далекому заході колись було центром величної імперії, та занепало разом із нею під натиском диких племен. Сарантій - Новий Родіас - став окрасою і центром нової імперії на східних теренах. Подібність простежується і в плані релігії, що є спільною для Сарантійської та утвореної на західних землях Батіарської імперій, проте з дуже конкретними й категоричними відмінностями щодо нюансів вірування, обрядів і навіть релігійних зображень. Є навіть окремі Західний і Східний патріархи, а священнослужителі, відповідно, називаються геладикійцями й правовірними. Головним героєм твору є талановийтий мозаїк із Варени з непростим характером і долею. "Кажуть, ти холерик із любов'ю до чорного гумору, не схильний до належного вияву поваги. А також, що ти майстер свого ремесла і завдяки цьому досягнув певного визнання і статків." Йому не бракує сміливості, честолюбства, спостережливості й кмітливості, котрі дуже сильно стануть у пригоді в небезпечній подорожі з Батіари до Сарантію, та й пізніше у самому Місті. Попри власне небажання покидати рідний край, мозаїст не міг відхилити запрошення імператора, котрому знадобився майстер, щоб оздобити новий Храм Джадової Святої Премудрості. "Сказати про когось, що він пливе в Сарантій, - означало, що його життя на порозі змін: готовий до раптової величі, слави, багатства або ж на грані остаточного й безповоротного падіння після зіткнення з чимось надто великим для нього." Плавання до Сарантію чекало нашого героя, як і багатьох інших, що траплялись на його шляху. Окрім головних подій і персоналій, у книзі приділяється багато уваги створенню повноцінного контексту розповіді та відповідної атмосфери: за допомогою фонових подій, другорядних персонажів, розлогих описів і роздумів тощо. Недоречні, здавалось, відступи зрештою ідеально лягають в загальну канву оповіді. Кожен розділ вводить кількох персонажів, з точки зору яких показані події. Вони служать для надання історії розмаху, багатосторонності, реалістичності. Хоч більшість із них зустрічаються лише раз чи двічі, зате сприйняття ними подій та інших персонажів, їхнє ставлення до них сприяють максимальному зануренню читача у вигаданий світ. Окремо хочеться згадати про фентезійну складову твору. Вона представлена тут в основному поганською магією та язичницькими віруваннями, що існують поряд з офіційною релігією, попри жорстокі покарання за єресь. Хіроманти, алхіміки, знахарі, астрологи мають доступ до так званого півсвіту, де існує магія та надприродні сили. Особливо язичницька магія і віра в інших богів досі поширена в північних диких землях імперії. Там вірять у бога дуба, богиню зерна, невичерпну жагу крові й людських сердець, поглинутих свіжими. У День мертвих й досі проводять жорстокі криваві ритуали, нічні жертвоприношення язичницькому богу під світлом двох місяців… Навіть у самому Сарантію залишаються популярними таблички з прокльонами, які кидають в могили вбитих для завдання шкоди ворогам чи суперникам. Мене особисто вразила таємниця пташок "зі шкіри та металу", які вміли розмовляти та явно були наділені свідомістю. Автор має цікаву манеру. Він часто, розказуючи про якісь події чи персонажів, згадує про те, що трапилось давно чи лиш трапиться згодом, інтригуючи передчуттям цікавого чи змушуючи замислитись над зв'язками і взаємозалежностями. Розповідь медитативна певною мірою, але захоплива, наче й повільна, але аж ніяк не нудна. Читання, однак, мусить бути неквапливим, щоб справді відчути книгу, і насолодитись нею сповна.

"Владика імператорів" - завершальна частина "Сарантійської мозаїки". Інтриги при дворі імператора, які описані філігранно, перегони на іподромі (які зображено настільки захопливо, ніби ти теж опинився там і спостерігав все на свої очі, ледве втримуючи серце в грудях від шалу пристрастей), зародження ісламу (ашаризму), переплетіння доль, зіткнення традицій і вірувань, роздуми про роль мистецтва в житті - ось, що наповнює цю книгу, рівень якої навіть вищий від "Плаванння до Сарантію" . Ця книга про владу і її природу, а також про те, що інколи те, чому ти посвятив своє життя, помирає разом з тобою. І хай би якою повнотою влади не був наділений правитель, йому варто пам'ятати, що зрештою і їй прийде край, коли його прикличе до себе (інколи - в найнеочікуваніший момент) Владика Імператорів, тобто Бог. Книга просто неймовірна своєю силою і атмосферою. Нічого з прочитаного раніше не схоже на "Сарантійську мозаїку".

Книги Кея неможливо сплутати з будь-якими іншими. У них головним героєм є не якась конкретна особа, а сам час, сама історія, загорнута під обгортку фентезійності. І ніде це не проявляється настільки, як в "Сарантійській мозаїці". "Плавання до Сарантію" - перша частина дилогії, в якій більшу частину Кай Криспін проводить в дорозі до Сарантію - Міста Міст, Серця Світу. І розглядаючи Сарантій, ми чарівним образом відкриваємо собі картину Констатинополя в часи найбільшого розквіту. Ми стикаємося з алюзіями на християнство та язичництво, а також їхніми практичними проявами. Ми стикаємося з переплетінням людських доль. Як на мене, вся його історія показує, як працює "ефект метелика" в людському житті: кожен наш вибір, навіть незначний, кожен вчинок або бездіяльність впливають не тільки на нас, а і на інших людей, на навколишній світ. "А як би все могло скластися, якби в той чи інший момент я вчинив отак, а не так?" - подібні питання неодноразово ставляться автором, а історія демонструє, що загальна картина ось таких-от "збігів" і творить історію. Ми - люди, і кожен новий крок в житті ми робимо як в густому тумані, без можливості достеменно прорахувати далекосяжні наслідки таких кроків. І переплетіння таких стежинок, зіткнення з іншими подорожніми стають тими нитками, з якої сплітається полотно нашого життя - і життя всього світу. Життя і смерть, сліди в серці, які залишають нам ті, хто пішов раніше, значення кожного в житті кожного - це також теми цієї книги. Якщо хочеться чогось незабутнього, не схожого ні на що, з філософськими роздумами й детальним відтворенням історичного фону, з персонажами, які настільки живі, що з ними хочеться деколи вступити в розмову або дискусію, коли це все втілено в неймовірно цікавому сюжеті - Вам сюди. Сарантійська мозаїка - один з найвизначніших творів сучасної літератури, який приречений стати класикою.

Кожна книга Кея, з тих, що читав (а це дилогія "Сарантійстка мозаїка", а також "Піднебесна") - це щось неймовірне. Ці книги просто неперевершено передають дух і атмосферу конкретного історичного періоду і місця, які автор завуалював під іншими назвами і помістив у вигаданий, але настільки реальний світ. Не герої у Кея - найсильніша сторона, хоча вони дуже яскраві, і не мова, хоча вона надзвичайно багата, навіть не проникливість тексту. Суть, мабуть, в тому, що головним дійовим лицем в його книгах є сама епоха, дух часу, стиль життя, думок.... - той світ, який був, але якого вже немає. Ти відчуваєш, що те, про що ти читаєш було... і вже ніколи його не буде. Бо це минуле. Мертве минуле. Але наскільки ж воно яскраве! (особливо, в зображенні Кея). Єдиний мінус, як для мене, це надто явний акцент на дволикість церковних діячів і все більше вкраплювання в текст його творів гомосексуальних моментів і зосередження на них уваги (чим пізніший твір, тим цього більше).

Дуже багато яскравих емоцій і неймовірних відчуттів. Наразі дилогія на вершині мого фентезійного рейтингу, бо в ній прекрасне геть усе.

Цей новий для мене тип фентезі і стиль автора здивували, захопили і заворожили настільки, що точно читатиму всі його твори, що існують українською.

Зовсім не зайшло. Чи то історія не зачепила, чи то стиль вкінець набрид - короткі рублені речення, постійні повтори дивної конструкції абзацу - "теза. всяке буває. а може і ні", наївність думок персонажів, якась штучність всього, що відбувається. Деякі епізоди - як от з тіпом з ерекцією у ванні, який хоче вирішити проблеми, а через три сторінки каже: ладно, це не можна вирішити - просто можна викинути (хіба що вам треба втулити в книгу слово ерекція). На 100+ сторінці так і не зрозуміла, нащо продовжувати себе мучити, закинула.

Раджу весь цикл та всі інші книжки цього автора. Не очікувала, що книжка і всі наступні цього автора аж так мені сподобаються. Псевдоісторичне фентезі про подорож провінційного мозаїста Гая Криспа із Варени, сина каменяра, у столицю на вимогу імператора. Що тут може піти не так і як з цього зробити цікавезний сюжет). Кею вдалося: дрібка смертельних язичницьких вірувань, що відбулася у Старлісі, і які досі не викоренені в імперії, де офіційно поклоняються Джаду, відважному колісничному, трохи магії із душами, спасіння діви у біді, поштова служба, що невчасно доставила повідомлення від імператора до провінційного міста, старий майстер, що вже не має сил для довгої дороги, молодий майстер, що не бачить сенсу жити після великої особистої трагедії, кохання та зради, заговори в столиці та в провінціях, бунти, перегони колісниць, та їх значення для стабільності імперії, імператори, що хочуть увіковічнити себе та свою імперію у віках, імператриці і цариці, що мають свої секрети та прагнуть вижити у світі інтриг придворних, вельможі та їх заговори, роздуми про мистецтво та творчість, багато побуту та історії, географії, неймовірних витворів мистецтва та архітектури. На моє щастя «Плавання до Сарантію» - це перша частина циклу, тож із задоволенням продовжую знайомство зі світом та героями у другій частині завдяки перекладачці Олександрі Літвіняк. Спостережливий читач майже відразу впізнає у фантазійному світі Ромейську (Східну Римську) імперію (Візантію) за часів Юстиніана І, коли імперія досягла найбільших територіальних розмірів, подорож героя по балканському півострові і будівництво храму Святої Софії в Стамбулі. Щоб насолодитися книжкою, читачеві прийдеться витерпіти пролог, де розповідається, як імператор Валерій ІІ наблизився до того, щоб стати імператором, а потім ще сторінок 40 першої частини нудьгувати, поки не зрозумієте хто є хто у майбутній книжці. А далі ви забудете про час, бо світ Сарантію затягне вас у свої сіті, настільки динамічною, цікавою виявиться книжка. Для мене особисто вона увійшла в топ п’яти кращих, прочитаних мною цього року. «Казали, що в Сарантію можна було знайти будь-що у світі – від смерті до найпотаємнішого бажання» «Люди народжувалися й помирали, хотіли, щоб щось якось жило після них… Шановане ім’я, поставлені в пам'ять про них свічки, діти, які ці свічки запалюватимуть. Могутні шукали слави. Майстер міг мріяти створити роботу, яка довго житиме і буде відома під його іменем.» «Він у плаванні до Сарантію», - казали, коли чоловік наражав себе на очевидну й велику небезпеку, ризикував усім, змінював усе, наче відчайдушний гравець у кості, що йде ва-банк.» «Життя – це засідка, де на тебе чатують рани.» «Століттями в щоденниках і листах досвідчених мандрівників чітко зазначалось, що найкращий спосіб уперше побачити Сарантій – з палуби корабля на заході сонця. Плисти на схід, щоб боже сонце за спиною освітлювало куполи й вежі, виблискувало на звернених до моря стінах і скалах, що оточували сумнозвісний канал – Зміїний Зуб – до славетного порту; всі мандрівники одноголосно твердили, що неможливо не замилуватися дивовижним і величним Сарантієм. Око світу, прикраса Джада… О Місто, Місто, мої очі завжди зволожуються, коли згадую тебе. Моє серце як птах, що летить додому.» «Людина може подарувати те, чим володіє. Це, звісно ж, була правда. Але чим людина володіє в житті, що можна взяти із собою в темряву, окрім любові? Хіба все решта не просто… позика, оренда, швидкоплинне, як полум’я свічки?» «-Сьогодні в тронній залі, коли ти розгадував Скорцієву загадку, в мене склалося враження, що в тебе такий самий склад розуму, що й у мене. Хіба твоя смальта – це не… частинки головоломки, яку ти складаєш? Криспін похитав головою. - Вони зі скла й каменю, а не душі смертних, мій пане. - І то правда, - погодився Валерій, - але ж і ти не Імператор. Коли правиш, частинки змінюються. Радій, що твоя робота не змушує ухвалювати деякі рішення.» «…чи дозволять йому обмежитися своєю смальтою- склом і мармуром, золотом і перламутром, каменем і напівдорогоцінним камінням, створювати образ на риштуванні в повітрі, високо понад інтригами, війнами і бажаннями чоловіків і жінок.»