Дженнетт Мaккерді

Ця книга стала для мене відкриттям, яке важко назвати просто мемуарами. Вона більше схожа на оголення душі, викриття реальності, що ховається за глянцем слави.
Від неї бомбить страшенно 🤦‍♀️
Та й виходячи з назви, люди, я реально була рада, що ця "мама" протягла ноги, простигосподи 🤷🏼‍♀️

Вже з назви зрозуміло, що нас чекає щось неординарне. Але це не просто провокація, щоб принадити публіку. Це правдивий крик душі людини, яка пережила дитинство, схоже на кошмар. А як наслідок отримала не одну душевну травму, ментальні та фізичні проблеми.

Мати Дженнет — людина, яка мала бути підтримкою і захистом, але натомість виявилася джерелом болю, страху і маніпуляцій.

Особисто мене найбільше вразили моменти, коли авторка описує своє дитинство: як їй було нав’язано професію (яка її не цікавила від слова зовсім), як контролювали кожен її крок, навіть її тіло (що викликало жорсткий розлад харчової поведінки). І те, як Голлівуд і суспільство мовчазно підтримували цю токсичність...

Стиль Маккерді — простий, без зайвого пафосу, але водночас пронизливий (шкода, що свого часу дівчині не дали розвиватись в письменницькому напрямку, який так їй подобався).

«Для мене письменництво — це антипод акторства. Авторство за своєю природою фальшиве. А письменництво — справжнє.»

Дженнетт не боїться сміятися над собою, з іронією описує найтемніші моменти свого життя (їх було більш, ніж достатньо), але насправді в кожному рядку відчувається біль, книга ним просотана.

Ця історія змушує замислитися: чи завжди ми усвідомлюємо, чим жертвуємо заради чужих очікувань? Чи добре завжди бути зручною людиною? І як віднайти сили повернути своє життя?

Якщо ви готові до важкої, але важливої розмови, ця книга точно варта вашої уваги. Від неї буде палати все 🔥 Вона про біль, свободу і пошуки себе — реальна, емоційна, а головне — життєва.

"Я рада що моя мама померла"

І я теж... рада, що її мама померла!
Це та ситуація, коли мама не тільки найрідніша людина в житті дитини, а ще й найтоксичніша і придуркувата...

Це книга-сповідь, книга-сапомізнання американської акторки Дженнетт Маккерді. Її дитинство проходило через скруту і мамині амбіції. Адже саме мама за рахунок дитини реалізовувала свої не досягнуті мрії і нехтувала дитинством дочки. Признаюсь, що нічого із творчого доробку авторки я не дивилась. Хоча знаючи тепер історію життя цікаво було б глянути на її ролі.

Життя Джаннетт наповнено шокуючими подіями, адже стосунки з матір'ю максимально нездорові. Авторка також викликає певну злість, зокрема її слова і дії, хоча свідомо розумію, що це дитина і ще по віку не може аналізувати те, що відбувається. Хоча з часом, з дорослішанням (якого вона неймовірно боялася) Маккарті починає розуміти, що не все те, що робить мати правильне, але нічого не робить, мовчить, бо боїться зробити мамусю-кукусю(так називає її) нещасною.

Книга поділяється на "до" і "після" смерті матерію. От в частині "після" проявились всі ті травми, які отримала з дитинства. Тут і анорексія, і булімія, алкоголізм, стосунки без почуттів тощо.

Мені сподобалось як легко написані мемуари, наскільки щиро і безжально авторка ділилась найважчими етапами свого становлення як акторки та особистості.

Однозначно рекомендую.

Мене злякала трохи назва, але книжка в цілому досить цікава, а якщо ви дивились серіали за участі цієї акторки - то тим паче. Ніколи не знаєш, що відбувається в чужому житті і скільки болю на душі в людині, що посміхається.

"Я рада, що моя мама померла"
Джаннетт Маккерді

"Дивно, чому ми завжди так прагнемо поділитися найважливішими новинами з близькими в комі. Ніби в кому впадають через брак захопливих подій"

"То що скажеш? Хочеш грати? Станеш маленькою матусиною акторкою?
І правильна відповідь лише одна."

"Я киваю. Творець кладе руку мені на коліно, і моя шкіра враз береться сиротами."

Дуже тригерна автобіографічна книжка, в якій розповідається про життя відомої акторки нікелодіону, яка насправді ніколи не хотіла бути нею.

Часто люди кажуть, що мама, як найближча людина завжди бажає усього найкращого своїй дитині, але це не так, точніше не завжди так. Мама Джаннетт була дуже.. дивною жінкою, вона хворіла на рак, але більшу частину життя доньки перебувала в ремісії, вона була істеричкою, агресивною і взагалі не дуже приємною жінкою. Не уявляю, як Джаннетт змогла пережити всі ці події і ще спромігтись написати книгу.. Вона дійсно любила свою матір, тому завжди усе їй прощала🤱🤯

Книга починається з моменту в лікарні, коли мама Джаннетт лежить у комі. героїня та її брати кажуть щось мамі, сподіваючись, що та прокинеться. Джаннетт каже, що нарешті схудла і важить 40 кілограмів, саме так, як мама і хотіла. чи не дивно? З самого дитинства дівчинка страждає від анорексії, яка потім переросла в булемію та від психічного розладу , а також від алкогольної залежності.

До речі, коли я казала що її матір була дивною жінкою, я мала на увазі ненормальною.. вона мила доньку та оглядала її статеві органи до 17 років.. інколи вона мила її разом з її старшим братом,  тому що в неї було "замало часу, щоб мити їх окремо" а також не дозволяла митися їм самим.. виправдуючи це тим, що вона переживає за їх здоров'я і таким чином перевіряє їх на  наявність різних пухлин.😨

Тобто вона просто не давала їй ставати самостійною та дорослішати. давала дуже "добрі поради" по типу -

"зменшуй калорії, щоб подовше залишатися маленькою"


або

"кажи всім що я хворіла раком, щоб тебе точно взяли на фільм"


Вона буквально не давала їй розвиватися, коли вже ПІСЛЯ ЇЇ ПОВНОЛІТТЯ, вона підозрювала що в Джаннетт з'явився хлопець, хоча донька наголошувала на тому, що йде до Міранди (подруги), матір почала істерику та називала  доньку хв*йдою і тому подібними словами..
Та й взагалі я всю книгу сиділа з таким обличчям: 😳😨😱
Дуже важка книга, але я раджу її прочитати!! просто хоча б щоб мати уявлення про наслідки усіх цих хвороб, а також знати якою мамою точно НЕ треба бути..

«Я втомилася від того, як люди поводяться зі мною. Ніби я - їхня власність. Ніби я їм щось винна. Я не вибирала собі такого життя. За мене це зробила мама»

Перша частина книги, для мене, була особливо важкою. Формат розповіді більше художній, з часом, можна навіть і забути, що це автобіографія. Але від цього не стає легше…

Авторка описує своє ставлення до матері крізь роки, починаючи з дитинства. Уже з перших сторінок, стає зрозуміло, що деспотична матір повністю зациклена лише на собі.

Чим далі, то важче читається. І як би це не звучало, я теж рада, що так сталось з матірʼю авторки. Думаю, що якби вона була жива, то Дженнетт ніколи б не була вільна…

Написано дуже щемко, але водночас цікаво. Авторка дає відчути весь той біль, що був всередині неї. Я лиш сподіваюсь, що зараз вона живе своє найкраще життя ❤️‍🩹

"Я рада, що моя мама померла" — це незвичайна та відверта автобіографія, написана американською актрисою Дженнет Маккарді. Книга вражає своєю чесністю та глибиною емоцій, розповідаючи про складні відносини автора з матір’ю, яка, попри любов, суттєво впливала на формування самооцінки та кар’єри Дженнет. Маккарді не боїться відкрито говорити про психологічний тиск, контроль, а також труднощі, пов’язані з дитячою акторською кар’єрою.

Особливо цінним у книзі є те, як вона демонструє зцілення та емоційне зростання автора. Історія є глибоко особистою і викликає широкий спектр емоцій — від гніву до співчуття і, зрештою, до розуміння. Маккарді вдалося знайти силу, щоб вийти з токсичних стосунків і почати будувати своє життя на власних умовах.

Тон книги — суміш іронії, болю та сарказму — додає тексту глибини і дозволяє легше сприймати важкі теми. Водночас деякі моменти можуть здаватися занадто відвертими, що іноді викликає дискомфорт, але це підкреслює щирість автора.

Оцінка: 9/10. Книга заслуговує високої оцінки за свою сміливість і щирість, проте іноді її емоційна важкість може здатися надмірною для певних читачів.

▶️ До [прочитання]
Серіал "Айкарлі" не дивилася.

З декількох інтерв'ю Дженнетт Маккерді, дізналася, що шлях до написання книги був непростий, але ідея суцільно маркетингова - зробити гучну назву та яскраву (вирви око) обкладинку! Це мало очікуваний результат для успіху продажів книги, високих рейтингів і читацького попиту, проте без щирого змісту, гадаю, це не було б так потужно!

▶️ Після
Мало не вперше натрапила у книзі на правдиво висвітлені теми: ОКР, анорексія, булімія, алкоголізм, співзалежні стосунки - те, що пронизує цю книгу наскрізь, робить її болючою для читача, який вміє співпереживати чи/та стикався у своєму житті з важкою хворобою, відчаєм, токсичними родичами та фальшивим оточенням!

У книзі чимало комічних, живих та добре і легко описаних життєвих епізодів, які запросто могли б трапитися з кимось із нас. Наприклад, коли найменше очікуєш, з'являється справжня дружба (не серіальна) або, коли потребуєш "зміни декорацій" - хтось буквально пропонує тобі їх змінити за всі гроші світу, чи коли та сама пісня під настрій грає десь поруч і ти у ній розчиняєшся...

Читаючи цю особисту історію вчергове впевнилася у важливості дитинства, як такого. Часу, якого ніхто не поверне, часу, коли закладаються основи.

У головної героїні цієї автобіографії такого шансу на безтурботність дитинства просто не існувало, натомість були обов'язки, обмеження, вимоги (доросле життя, еге ж!) і це все наклало тяжкий відбиток на все її подальше життя.

Книгу сприйняла, як величезну особисту сміливість авторки, у минулому дитини-акторки, розповісти світові, яким насправді було її "зіркове життя" і що такого важливого ми втрачаємо, коли не є самі собою, коли інші люди (у випадку героїні - її мама), мають необмежену владу над особистістю, а заборони і дозволи не врівноважують, а викривлюють щоденне життя, стають поганими звичками з тенденцією до самознищення.

Однозначна рекомендація ⭐️
Не оминайте увагою!

Як же важко її читати і як же це необхідно. Цю книгу точно варто читати всім! Мамам, щоб усвідомити: не перекладайте свої нереалізовані бажання та очікування на дітей. Дітям, щоб зрозуміти: ідіть своєю дорогою, не живіть життям, яке для вас обирають інші, навіть найближчі. Страшно навіть уявити, що було б, якби Мама не померла...(

Хто читає мемуари акторки, про яку зовсім не чула - то я.

Дженнетт Маккерді відома за ролями у серіалах «Айкарлі» та «Сем і Кет» (але я про них навіть не знала). Проте це не завадило мені з цікавістю читати цю відверту книгу.
Історія шокуюча, але добре, що дівчина поділилася нею з усіма. Можливо хтось після прочитання впізнає себе і зможе вчасно попередити лихо.
Я використала багато стікерів поки читала - виділяла шокуючі моменти із життя героїні.

Не дивлячись на все, що зробила із своєю донькою мати, мені все одно було чомусь жаль її. Бо насправді вона потребувала допомоги (хоча і дратувалася, коли їй про це говорили). Вона прагнула через дитину втілити свої мрії стати відомою акторкою (при чому будь-якими способами). І вона не давала жодної вільної хвилини Дженнетт - постійно була з нею. Вона не розуміла, що таким чином тільки шкодить їй…

Насправді моральне насилля в родині не менш загрозливе ніж фізичне. Із самого дитинства головна героїня робила те, що їй казала мама, бо не хотіла її засмучувати і розчаровувати…

Знімалася у серіалах, харчувалася неправильно (обмежувала калорії, щоб не рости), купалася разом зі старшим братом і мамою, їздила до 14 років в автокріслі та інш.
Що потім у дорослому віці призвело до розладів харчової поведінки, алкоголізму, ненависті власного тіла, тривожності.

Не жалкую, що прочитала ці мемуари. Рекомендую!

Було дуже цікаво прочитати про історію людини, яка була кумиром дитинства.
Непроста історія дорослішання, що іноді доводила до сліз.
Коли купувала, то була налаштована скептично, не люблю біографії. Проте ні хвилинки не пожалкувала, що прочитала її.

"Я рада, що моя мама померла" Дженет Мок - це надзвичайно емоційна і відверта автографічна книга, яка вражає своєю чесністю та глибиною 🌟. У цьому зворушливому творі Мок досліджує складні стосунки з матір'ю, власний біль і процес прощення 🎭.

Книга поєднує інтимний і особистий погляд на життя автора з критичним аналізом сімейних відносин. Мок не боїться відкрито говорити про свої почуття і травми, що робить її розповідь дуже потужною і резонуючою 💔. Її сміливість і щирість у висловленні власних переживань викликають захоплення і дають змогу читачам по-новому поглянути на складність людських стосунків.

"Я рада, що моя мама померла" – це книга, яка не залишає байдужим, викликаючи спектр емоцій від співчуття до роздумів про власні стосунки. Це відвертий і важливий твір, що залишає тривалий відгомін 📚💫.

Не змогла прочитати далі перших 20 сторінок. Враження наче я читаю чийсь блог або взагалі записи відвертої розмови з подругою. Щиро співчуваю героїні і погоджуюсь, що тема важлива для відсвітлення і обговорення. От тільки формат і рівень обговорення... Для мене сама ця книга - відверте графоманство, ще й доволі нудне.