«Шумовиння днів» — це не просто роман, це поетичний світ, що дихає метафорами, абсурдом і трагізмом, який розгортається під акомпанемент джазу та ніжної любові. Твір Бориса Віана вражає своєю багатошаровістю: з одного боку — легкий, навіть грайливий стиль, з іншого — глибокий і болісний екзистенційний підтекст, що залишає тривкий слід у серці. Головні герої, Колен і Хлоя, живуть у вигаданому світі, де реальність підкоряється законам уяви — там меблі змінюють форму відповідно до емоцій, музика стає живою істотою, а кохання цвіте під акомпанемент героїчного відчаю. Усе в цьому романі — умовно, символічно, але й до болю щиро. Любов, смерть, хвороба, бюрократія — все подається крізь сюрреалістичну призму, та саме завдяки цьому влучає точніше в саму суть життя. Мова твору — легка, жива, насичена вигадкою та грою, але ніколи не втрачає емоційної щирості. Сам Віан — не просто письменник, а алхімік слова, здатний збудувати світ, де сум і ніжність переплітаються так тісно, що розділити їх неможливо. «Шумовиння днів» — це роман про те, як прекрасне здатне зникнути під тягарем буденності, як світ стискається й темніє, коли любов втрачає свій голос. Але попри це — це також твір, що стверджує життя, мистецтво й свободу у найвищому сенсі. Це без сумніву найвідоміший і найсильніший роман Бориса Віана — твір, який здатен змінити погляд на літературу, світ, і саме серце.

Прекрасна трагічна історія. Книжка наче про кохання і молодість, але читаючи видно, що в реальності автора ще десь відбувається війна

Повний сюр і легка недосказаність..взагалі, важко дібрати слова до "Серцедера". Робота атмосферна: з кожною сторінкою, з кожним реченням розповідь тече так само, як той червоний струмок в ній. А в тій воді плавають залишки бог зна чого.. різноманітна гидь, яка є людським соромом. Далі спостерігаєш за пустим психологом, який прийшов аналізувати жителів села, аби самому наповнитися. За сім'єю, яка розглядається і подається, як окремий острів.. планета. Хочеться сказати, що минаєш село, в якому нема нічого святого. Та ні, бо Є! І церква на місці, і кюре є, і на противагу сам Диявол до ваших послуг. Кожну ситуацію, кожне речення, кожного персонажа можна аналізувати й аналізувати. Робота така багатошарова, багатогранна..і точно не для всіх. Попри химерність книжки, я все одно була щиро здивована появі андроїда ?. Отак читаєш і десь на середині книжки розумієш, що поволі тут все втрачає глузд...але не сенс. І навіть місяці і дні стають чимось іншим.

Про неї хочеться помовчати. Я читаю її вдруге, а враження такі ж, як і першого разу ?. Замилування. Смуток, який хочеться запити напоєм з Коленевого піаноктейля. Руйнування. У "Шумовинні днів" стільки ж сюрреалізму, скільки і життєвости. Ця історія з кожною сторінкою розбирає тебе на гвинтики і колещатка. Від наївного початку з рожевими хмаринками і милими мишками до хворобливого латаття і темних вод втрати. Колен і Хлоя..Хлоя і Колен. Кохання, яке поволі переростає в таку драму, що від читання книжки відчуваєш себе кволою. Кульмінація тут така, що мову відбирає. Віановий символізм - це майстерність 80 рівня. Який світ різнобарвний і сонячний, коли ми щасливі, і яким він стає тісним і тьмяним, коли ми пізнаємо горе. Як стіни тиснуть на тебе і як ти за один день старішаєш на ціле життя. Так, тут є дивні речі. Дуже. Від ванної Колена, воду з якої він зливає в квартиру поверхом нижче, до похоронів злидарів, де у вбиту горем людину кидають камінням і взагалі збиткуються з неї. Від професій, в яких обов'язки - це вирощувати зброю, або сповіщати про біду, що от-от станеться, до прибирання трупів на ковзанці. Але це Віан - будь-яка химера тут на своєму місці. ▪️ Я дивилася екранізацію з Одрі Тоту і впевнена - це прекрасно. Мішель Гондрі створив окремий шедевр до книжки, яку я так люблю. Самобутня атмосфера, чудові актори, декорації - дуже раджу. Хоч мені і рідко подобаються екранізації, оця в саме серце.

Уявіть собі як стіни кімнати, в якій ви дихаєте сторінками новенької книги, починають потихеньку звужуватись і ви буквально бачите як "бузкові думки пульсують у венах  ваших рук". Вітаю, ви у потоці віанівської свідомості озвученої “Шумовинням днів”. Мені здається, що це одна із тих книг де подобається або все і відразу, або зовсім не заходить. Або ти в неї безповоротно закохуєшся, або запекло не приймаєш. І ту і іншу реакцію складно передбачити, як і пояснити. Я опинилася на боці шлунково-метеличних… У цій книзі оживатиме все: округлятимуться стіни, затягуватимуться розбиті вікна, кольори будуть перебігають з одного предмета на інший. Внутрішній світ героїв, те, що вони відчувають душею і тілом, буде проєктуватися на навколишні предмети. Але за фасадом безтурботних елементів підійматимуться життєві теми. Тут все буде метафорою нашого життя.  Те, якою мовою написано книгу, викликає захоплення. Це абсурд доведений до досконалості. Закручені та хитровидумані обороти та метафоричні зображення зробили цей твір неповторним. Банальна історія оздоблена незвичними візерунками - це ковток свіжого повітря.  Дідько, та це ж бісів літературний джаз, а не книга!   Напевно це чтиво не для всіх, але дозволяйте ж собі іноді виходити зі своєї бульбашки і читати щось поза вашою зоною комфорту. Цікавий факт: Оригінальна назва “L'Écume des jours” складна для перекладу, бо бере за основу французьку ідіому. Якщо перекладати її буквально, то це залишки від піни, що залишаються на березі моря, після приходу хвилі.  Тільки зацініть-но: ??????? Англія - Froth on the daydream (≈ піна на мрію) ?? Америка - Mood indigo (≈ настрій індиго) ?? Польща - Piana złudzeń (≈ піна ілюзій) ?? Німеччина - Chloe (≈ Хлоя)

Головний герой, 19-річний юнак Рокі Бейлі, має дивний бзик: він бодай що мріє залишитися цнотливим до свого наступного Дня народження. А з його вродою, зухвалістю і активністю це ой як нелегко! Майже щовечора він зі своїми друзями, не менш вродливими, зухвалими і активними, зустрічається у нічних джаз-клубах і до світанку танцює з місцевими кралечками. Та одного разу така вилазка закінчується своєрідною містерією: його накурює невідомий йому чоловік, а далі він опиняється у дивному місці, де його на одну ніч утримують задля збору біоматеріалу, назвемо це так. Так і закручується низка детективно-трилерних подій. Я очікувала НАБАГАТО більшого. Навіть на перших 50 сторінках мені здавалося, що це буде якщо не цікаве, то як мінімум потішне чтиво. Ні, чесно: написано простою мовою про епоху джазових вечірок, із гострим гумором, а тут ще й підкрадається дещо хулігансько-насильницьке, а-ля «Механічний апельсин», із детективним напиленням + темою євгеніки. Справжня дивацька смакота! Але коли сюжет перевалив за половину книжки, це було…погано. Знаєте оці дешеві хтиві анекдоти зі старих газеток і журнальчиків? От в щось таке під кінець книги перетворюється її легкий еротизм. Його стає забагато і він стає такий нав’язливий, що складається враження, наче це пише хлопак, який на уроці математики сміється зі слова «многочлєн». Якось на тлі бажання бути легким і смішним Борис Віан починає губити залишки серйозності, на яких і трималася детективна лінія, а отак і вся книжка розсипається на дрібні шматки із тупих жартиків нижче поясу і вінегретоподібного сюжетику, де є все підряд, але до розкриття так нічого і не доходить. Що сподобалося? Книгу можна «проковтнути» за декілька днів. По суті, у мене нечитуна не буває, але якщо ви від нього страждаєте, то вона з нього вивести може: легка, авантюрна, та й сюжет має простецький. Ну, і «Вавилонська бібліотека» як завжди оформлює свої книжки неймовірно гарно.