Як на мене, книга занадто розтягнута та могла б спокійно вписатись у 150 сторінок, що стосується сюжету він не просто розтягнутий, він заплутаний у самому фіналі було велике не стикування, проте можливо це я щось не догледіла. Тож ця книга для мене залишиться простою посередністю, мені шкода, що я витратила свій час.

Зазначу відразу «Мовчазна пацієнтка» мені сподобалась більше. Ця вийшла простіша, та й головна родзинка мені була очевидна. Кінодіва, що на вершині слави покинула кар’єру, збирає найближчих друзів і везе їх на власний острів у Греції - Аурі. Оливкові дерева, піщані пляжі, пікніки, шампусик і смачні закуски - їм всім треба відпочити від міського гамору. Острів, негода, там весь рік сильні вітри, але Лють (так називають особливо сильний вітер) відрізає гостів від «великої землі», сім людей, один труп і розмотування сюжету, чому ж і ким було здійснено вбивство. Автор занурить вас в проблеми кожного гостя Лани Фаррар, познайомить з кожним їх таракашком, відкриє скелети в шафі та гори брехні один одному. Близькі друзі - найстрашніші вороги. Повороти сюжету підуть кардинально не так, як ви собі вибудуєте. Але ж і Лана Фаррар ой не проста тіточка, мила жіночка, улюбленця екранів, але стервочка ще та. А ще вона дуже небезпечна тітка – не варто їй переходити дорогу. Всі проблеми родом з дитинства – травмовані дівчатка та хлопчики, що стають небезпечними дорослими, що бачать світ так, як вони хочуть, уникають незручних ситуацій та будують вигадану реальність, вірять їй, стають одержимими нею і дуже небезпечними. Книга на вечір-другий, швидко і легко читається.

Одна з улюблених книжок

Після шаленої популярності «Мовчазної пацієнтки» я з нетерпінням чекала нової книги Алекса Майклідіса. На жаль, «Лють» залишила після себе більше розчарування, ніж задоволення. Події відбуваються на грецькому острові, де зібралися театрали й актори. Атмосфера обмеженого простору мала б створювати напруження, але замість цього я відчула монотонність і передбачуваність. Сюжет розгортається дуже повільно, а більшість подій нагадують нескінченні розмови, що не ведуть до розвитку інтриги. Там, де читач очікує різкого повороту, автор знову повертає нас у психологічні роздуми героїв. Герої, попри потенційно цікаве оточення (театр, творчі амбіції, ревнощі), залишаються схематичними й не викликають співпереживання. Відчувається, що автор намагався заглибитися в психологію, але замість багатогранних характерів вийшли одноманітні й передбачувані постаті. Багато діалогів виглядають штучними, і часом я ловила себе на думці, що герої говорять лише для того, щоб просунути сюжет, а не природно реагують на події. Очікувана «клаустрофобія» острова, яка могла б створити гостре відчуття напруження, у книзі майже не відчувається. Замість моторошної ізоляції — розтягнуті сцени й описові моменти, які не додають драматизму. Стиль Майклідіса лишився легким і доступним, але без тієї енергії, яка вражала в його дебютному романі. Найбільше розчарування приніс фінал. Він не тільки виявився передбачуваним, але й позбавленим справжньої сили. Замість відчуття «шоку» чи катарсису залишається враження недопрацьованості та поспіху. Складається враження, що автор використав старі прийоми, але без тієї майстерності, яка колись змусила його ім’я звучати у світі трилерів. «Лють» — це приклад книги, де ідея виглядає цікаво, але реалізація підводить. Вона може знайти свого читача серед тих, хто любить повільні психологічні драми, однак якщо ви очікуєте напруженого трилера з глибокими героями та несподіваними поворотами, то, швидше за все, залишитесь розчарованими. Для мене ця книга стала слабшою ланкою у творчості Майклідіса.

Дуже класна книга, захоплива історія до останньої сторінки!

Книга, яка захоплює з перших сторінок і не відпускає до останньої) інтригує, заворожує, шокує, манить, ти до останнього не розумієш що відбувається і навіть в кінці автор примудряється закрутити так, що і розвʼязка не дає повного розуміння, коли здавалося б мало б все розʼяснитися

Я вже читала книгу про дівчину, що через незрозумілі обставини перестала говорити. Але та книга була романом, а ця - трилер. Хоча роман мені все-таки сподобався більше за цю книгу. Сюжет розвивався доволі повільно, а перші 100 сторінок взагалі читались важко. Розв’язка була цікавою, але не скажу, що неочікуваною. Головною темою книги є вплив дитячих травм на подальше життя. Фанатам психологічних трилерів підійде ідеально.

Прочитання цієї книги для мене було, як поглинути в грецькі міфи, почерпнути історію та знайти, звичайно, вбивцю. Себастьян - такий незначний персонаж, трохи дивно, що події розвернулись в кінці книги про нелюбов до Маріани. А може він насправді і не помирав, може це також неправда. Зої така невинна овечка, це потрібна справжня акторська здібність, щоб звести людину з розуму. І нарешті Маріанна, бідна дівчина, якій дісталось стільки горя на долю, та головне, що і вона розум не втратила, та одужала і повернулась до свого життя.