Це розй.б, шановні🤯🤌 Я рідко пишу відгуки одразу після прочитання книги. Зазвичай потрібен час, щоб емоції вляглися. Але після «Мовчазної пацієнтки» я просто не могла мовчати. Ця історія затягнула мене з перших сторінок. Атмосфера психіатричної клініки, загадка мовчання Алісії, постійне відчуття, що за кожною фразою приховано щось більше — усе це тримало мене в напрузі до самого фіналу. Я будувала десятки теорій, підозрювала різних персонажів, намагалася вгадати правду, але автор виявився на кілька кроків попереду. І ось кінець... Я буквально сиділа з книгою в руках і перечитувала останні сторінки вдруге, бо мій мозок відмовлявся приймати те, що щойно сталося. Це був той рідкісний випадок, коли сюжетний поворот не просто дивує — він перевертає всю історію догори дриґом і змушує подивитися на кожну подію зовсім іншими очима. Для мене «Мовчазна пацієнтка» стала однією з найкращих психологічних книг, які я читала. Напружена, моторошна, розумна і неймовірно захоплива. А фінал — це просто удар блискавкою серед ясного неба. Саме заради таких книжок я люблю читати. Без перебільшення — одна з тих історій, які ще довго не відпускають після останньої сторінки.

Дуже цікавий триллер, який тримає в напрузі до кінця і не дає зрозуміти що до чого. Цікаво переплетені нитки минулого і теперішнього, що ти навіть не розумієш де що, і кінцівка просто лишає тебе в ступорі

Перча частина книги мені здалася дещо затягнутою, бо я не розуміла, навіщо такий детальний опис життя психотерапевта, але 2 частина дійсно захопила. Особливо здивувала розв’язка. Автор майстерно закрутив сюжет, я навіть не підозрювала, що все може саме так закінчитися. Оформлення книги не дуже сподобалося, але сам трилер однозначно вартий уваги.

Як на мене, книга занадто розтягнута та могла б спокійно вписатись у 150 сторінок, що стосується сюжету він не просто розтягнутий, він заплутаний у самому фіналі було велике не стикування, проте можливо це я щось не догледіла. Тож ця книга для мене залишиться простою посередністю, мені шкода, що я витратила свій час.

Зазначу відразу «Мовчазна пацієнтка» мені сподобалась більше. Ця вийшла простіша, та й головна родзинка мені була очевидна. Кінодіва, що на вершині слави покинула кар’єру, збирає найближчих друзів і везе їх на власний острів у Греції - Аурі. Оливкові дерева, піщані пляжі, пікніки, шампусик і смачні закуски - їм всім треба відпочити від міського гамору. Острів, негода, там весь рік сильні вітри, але Лють (так називають особливо сильний вітер) відрізає гостів від «великої землі», сім людей, один труп і розмотування сюжету, чому ж і ким було здійснено вбивство. Автор занурить вас в проблеми кожного гостя Лани Фаррар, познайомить з кожним їх таракашком, відкриє скелети в шафі та гори брехні один одному. Близькі друзі - найстрашніші вороги. Повороти сюжету підуть кардинально не так, як ви собі вибудуєте. Але ж і Лана Фаррар ой не проста тіточка, мила жіночка, улюбленця екранів, але стервочка ще та. А ще вона дуже небезпечна тітка – не варто їй переходити дорогу. Всі проблеми родом з дитинства – травмовані дівчатка та хлопчики, що стають небезпечними дорослими, що бачать світ так, як вони хочуть, уникають незручних ситуацій та будують вигадану реальність, вірять їй, стають одержимими нею і дуже небезпечними. Книга на вечір-другий, швидко і легко читається.

Одна з улюблених книжок

Після шаленої популярності «Мовчазної пацієнтки» я з нетерпінням чекала нової книги Алекса Майклідіса. На жаль, «Лють» залишила після себе більше розчарування, ніж задоволення. Події відбуваються на грецькому острові, де зібралися театрали й актори. Атмосфера обмеженого простору мала б створювати напруження, але замість цього я відчула монотонність і передбачуваність. Сюжет розгортається дуже повільно, а більшість подій нагадують нескінченні розмови, що не ведуть до розвитку інтриги. Там, де читач очікує різкого повороту, автор знову повертає нас у психологічні роздуми героїв. Герої, попри потенційно цікаве оточення (театр, творчі амбіції, ревнощі), залишаються схематичними й не викликають співпереживання. Відчувається, що автор намагався заглибитися в психологію, але замість багатогранних характерів вийшли одноманітні й передбачувані постаті. Багато діалогів виглядають штучними, і часом я ловила себе на думці, що герої говорять лише для того, щоб просунути сюжет, а не природно реагують на події. Очікувана «клаустрофобія» острова, яка могла б створити гостре відчуття напруження, у книзі майже не відчувається. Замість моторошної ізоляції — розтягнуті сцени й описові моменти, які не додають драматизму. Стиль Майклідіса лишився легким і доступним, але без тієї енергії, яка вражала в його дебютному романі. Найбільше розчарування приніс фінал. Він не тільки виявився передбачуваним, але й позбавленим справжньої сили. Замість відчуття «шоку» чи катарсису залишається враження недопрацьованості та поспіху. Складається враження, що автор використав старі прийоми, але без тієї майстерності, яка колись змусила його ім’я звучати у світі трилерів. «Лють» — це приклад книги, де ідея виглядає цікаво, але реалізація підводить. Вона може знайти свого читача серед тих, хто любить повільні психологічні драми, однак якщо ви очікуєте напруженого трилера з глибокими героями та несподіваними поворотами, то, швидше за все, залишитесь розчарованими. Для мене ця книга стала слабшою ланкою у творчості Майклідіса.

Дуже класна книга, захоплива історія до останньої сторінки!