Коли звичні опори руйнуються, дерева відкривають свої обійми. Спостерігаючи за ними і прислухаючись до їхніх ритмів, можна навчитися спокійному зростанню. Від насінини — до крислатої крони, яка тримає безпечне небо над головою. Дбати про сенси і коріння. Сплітатися з іншими — суголосними — і так знову відчувати ґрунт під ногами.

Це друга поетична збірка Катерини Єгорушкіної, у якій — плетиво віршів за останні вісімнадцять років. Розділ за розділом авторка веде нас поміж дерев: тут сосни, що лишають смак живиці на губах, помаранчеві сади, у яких достигають найінтимніші почуття, й обпалені стовбури на лінії фронту, котрі вже не здатні втримати гнізда. Часом дерева розсипаються на стружку, слова — на склади, а люди — на коми та крапки.

Та, попри все, надія лишається, як лишається насіння в надрах випаленої землі.