Парадокс Атласа

Це та книга, коли магія не рятує від нудьги🙈

Після Шістки Атласа я очікувала чогось не менш інтригуючого, адже Dark Academia, змови, магія та інтелектуальні ігри – усе це звучить привабливо. Але Парадокс Атласа виявився радше випробуванням на терпіння, ніж захопливим читанням.

Основна проблема – надмірна кількість непотрібного тексту. Діалоги затягнуті, думки героїв розтікаються сторінками без особливого сенсу, а філософські роздуми радше створюють ілюзію глибини, ніж дійсно щось привносять у сюжет. У певний момент я просто ловила себе на думці: «Про що взагалі ця книга?»😞

Атмосфера Dark Academia присутня, але більше у вигляді антуражу, ніж змісту. Очікуваної напруги, інтелектуальних протистоянь чи відкриттів майже немає – замість цього герої просто багато говорять, рефлексують і час від часу пригадують, що тут має бути ще й магія.😅

Загалом Парадокс Атласа розчарував. Можливо, він знайде свого читача серед тих, хто любить розлогі філософські тексти та повільний розвиток подій, але особисто для мене ця книга була надто нудною і затягнутою. Третю книгу навіть не читатиму.

Я почну з непопулярної думки, зважаючи на кількість негативних відгуків на гудрідс, — мені книга сподобалася. Вона не про хімію та любовні стосунки між персонажами, чого могли очікувати читачі. Ця трилогія першочергово про інше, що дуже гарно розкриває саме друга книга.

📖
Персонажі, з якими ми познайомилися в першій частині, набули нових рис. Скажімо так, вони трансформувалися. І це не дивно, адже вони два роки прожили ізольовано від решти світу. Вони вивчали найпотаємніші кутки своїх характерів, темні грані можливостей, будували чи руйнували принципи, заглиблювалися у свої сили, світ та своє місце в ньому. Їхнім оточенням були вони самі — віддзеркалення амбіцій, прагнення сили, могутності.
Шістка трансформувалася, зважаючи на обставини, — [...як і весь рік, коли вони вдосконалювалися, мутували та змінювалися].

Трістан віднайшов ціль, що мотивує його позбутися комплексу меншовартості.
Принципи Ніко дещо змінилися, хоча він досі залишився вірним другом.
Паріса все та ж маніпуляторка, але почала проявляти більше людяності.
Рейна найбільше із шістки заглибилася в магію, в силу медейнів, в їхню історію. Її дослідження комусь могли здатися божевільними, а от я багато над якими твердженнями замислилася.
Каллем продовжує саморуйнівне життя — [що мене не вбиває, те неодмінно знайде кращий спосіб зробити це]. Та попри це його роль у будинку досі важлива.
Ліббі стала для решти мірилом совісті.
І дім. Загадкове місце, яке огортає, оточує персонажів. Він відіграє важливу роль у формуванні шістки, хоча не кожен читач міг звернути на це увагу.

~
Як і перша книга, продовження має фокус на персонажах та піднімає низку питань: якщо ти маєш силу, чи є ти Богом? якщо ти здатен зруйнувати світ, то що тебе зупиняє від цього? що ти ладен віддати за те, що цінне тобі? якщо ти робиш щось погане, то чи є ти злом? чи маєш ти право приховувати знання від світу? чи кожен заслуговує на знання? Дуже багато думок між рядків, принаймні я їх знайшла.
Тож, читаки, я щиро рекомендую вам книгу до прочитання. Вона однозначно варта уваги.