Маленькі пташині серця

Книга увійшла до довгого списку Букерівської премії з художньої літератури 2023 року

Роман «Маленькі пташині серця» — це поетичний дебют, який майстерно переплітає теми родини, дружби, походження, упереджень і травм із психологічною гостротою і дотепністю.

Журі Букерівської премії 2023 року

Санді Форрестер живе з сім’єю в мальовничому Озерному краї північно-західної Англії. Вона не така як всі: деякі справи вирішує значно ретельніше за інших людей, у визначені дні мусить їсти тільки білу їжу, п'є лише газовані напої та уникає годинника. Вона має старий підручник з етикету, який допомагає орієнтуватися в різних життєвих ситуаціях, а коли щось іде не за планом, звертається до своєї сицилійської фольклорної скарбнички. Єдине, що Санді не в змозі контролювати, — свою розумну і вперту доньку-підлітка Доллі, яка ось-ось випурхне із сімейного гнізда на волю. 

Коли поруч оселяється яскрава і харизматична пара Віти і Ролло, життя Форрестерів набуває яскравих кольорів. Сусіди порушують майже всі правила Сандей, але водночас поруч з ними вона вперше почувається потрібною. Але за їх чарівністю приховано щось значно темніше… Адже Санді має те, про що Віта мріяла все життя, — доньку. 

Чому варто прочитати книжку «Маленькі пташині серця»?

• Психологічна драма, що розгортається на кожній сторінці роману, — це унікальна можливість поглянути у внутрішній світ людини з аутизмом.
• Проникливий портрет матері, яка приходить до розуміння сенсу любові, материнства і власної ідентичності.
• Важливе нагадування про те, чому прийняття себе — це найголовніше для свободи.
• Увійшла до довгого списку Букерівської премії з художньої літератури 2023 року

Цитати:

Світ — це лише низка кімнат, до яких я помилково потрапляю. І мені ніколи не дають достатньо часу, щоб заспокоїтися, натомість кличуть в іншу кімнату, яка вимагає якоїсь іншої, незрозумілої мені поведінки.

Я не заздрю здатності інших людей до адаптації, вона мене тривожить. Їхній розум схожий на спійману рибу — виблискує, бореться й перебуває у вічному та безглуздому русі по колу. Такі, як я, пливуть далі, незважаючи на навколишні течії.

Я народилася з непереносимістю шуму і світла, а також із жагою до дотиків та запахів. Робота з рослинами добре допомагає мені давати раду, хай і тимчасово, моєму сенсорному дисбалансу.

Людей на картинах легше розуміти, аніж людей у житті. Їх можна розглядати як завгодно довго й не переживати про надмірний чи неадекватний зоровий контакт. На картинах повсюди є підказки про цих людей і їхні наміри, тоді, як у житті їх легко пропустити. А деталі, які найбільше привертають мою увагу, виявляються незначними та оманливими. Того вечора я дивилася на Віту й бачила гарне волосся, тонкі зап’ястки в золотих ланцюжках браслетів і привітну усмішку. Я не помітила, як її рука стискала руку моєї доньки та як пильно вони дивилися одна на одну. Звісно, художник хоче, щоб на картині була помітна уся незручна правда, яку він вкладає у привабливий образ. У житті ж часто усе навпаки.

Мене завжди дивувала широта людських смаків. Я хочу робити вибір з обмеженої кількості варіантів, щоб необхідність вибору не приголомшувала мене. Тому обираю найпростіше, найлегше і найменш кольорове. Потреба уникати повторень, шукати щось нове і яскраве для мене незбагненна. Утім прагнення людей до різноманітності мене зворушує, бо я бачу в цьому демонстрацію надії чи навіть віри. Що б це не було, мені його завжди бракувало, хоч я й хотіла його пізнати. Оця дитяча віра, що десь там є щось, що ти іще не спробував, щось краще — сукня, будинок чи страва — пізнати та розсмакувати це зможе лише той, хто шукає, хто не припиняє пошуків.