Плетений колосок

🖇 "– Часом люди живуть спочатку перше життя, а потім друге, – сказала бабуся. – Перше для родини, а друге – зовсім інше. Саме це я і роблю".

● Ці слова належать Мерсі: жінці, історія котрої розгортається на сторінках цієї витонченої сімейної саги довжиною у 254 сторінки.

📖Балтимор. Посипана глицею дорога серед узлісся, асиметрично обвитий пурпуровою глицею фасад будинку, плюскання у річці, спільні сімейні мандрівки з ароматом сонцезахисного крему й апетитної їжі на вогні.

📍Втім, окрім макродеталізації зовнішнього, основний акцент – емоції кожного. Тут змальовано дорослішання як батьків, так і дітей, їх
переживання, пошук власного "Я", формування особистостей, відстоювання права на свій час і простір.

📖Червоною мереживною ниткою протягнуто ще одну надважливу тему – материнство. Тут воно із незгладженими кутами, без ідеалізації, чесне. Зі втомою матері, її ігноруванням деяких шаблонів. Ось який висновок про Мерсі робить згодом її дочка Еліс:

🖇"Потім вона завела свою давню пісню про те, як стіл у їдальні завжди був заставлений фарбами і пензликами, як вони ніколи в житті не їли збалансований обід, як певної миті, почувши, що звичайних громадян можуть колись запросити взяти участь у колонізації Марсу, Мерсі сказала: "Я б поїхала! Я б не вагалася ні мить!"

– І це були ще 1960-ті! – сказала Еліс. – Це було тоді, коли один з її дітей ще жив з нею".

● А далі – плин часу. Ось Мерсі й Робін відпустили дітей із гнізда, яке звивали як уміли. Деякі гілки хитались на вітрі, випадали: та все ж конструкція вистояла. Вони наминають лоососевий рулет як у часи юності й вогненної пристрасті, насолоджуються тим, що мають.

● Мерсі обирає проводити більшість часу в художній мастерні. Серед пензлів, мольбертів, із залишеним орендодавцем котом. Робін ставиться до цього без надриву. Він продовжує кохати її: не як дружину, не як матір своїх трьох дітей, а передусім як дівчину, на яку колись хотів створювати враження. Вечерями за останні кошти, пуп'янками тюльпанів у розкішному оберемку.

📍Окремо хочеться виокремити відносини між Мерсі та онукою Кендел. Між ними існує певний міцний незримий зв'язок. Пов'язані вільнолюбством, любов'ю до мистецтва й ще чимось ледь вловимим!

🖇"– Що видається цікавим мені, так це дивитися на такі картини і уявляти, як почувається художник, коли завершує їх. Тобто ти кладеш пензлик, робиш крок назад і кажеш: "Так, це те, що у мене було на думці, готово". Не розповідати більше, ніж потрібно, тобто. Бути здатним до такої...стриманості. Я так не вмію, але мушу визнати, що це викликає у мене захват. О, чи ж не дивовижно, наскільки по-різному працює розум різних митців?".

Кожна родина може бути щасливою або нещасливою. І дивлячись іззовні, не можна зрозуміти, звідки виникли розбіжності. Ба більше - інколи і зсередини це побачити не легко. Але можна прочитати. Тоді шанс зрозуміти з'являється.

Про що? Про родину Ґарретів, члени якої не можуть порозумітися з дитинства, на стільки різними вони є, але, не зважаючи на це, залишаються родиною - заплетеним колоском (такий вид косички), які однаково тримаються разом.

Авторка показує нам кілька епізодів з життя родини — від 50-х (зазираючи і у більш давні часи) до сьогодення. В середині 20 століття одружилися донька власника крамниці та юнак, який в цю крамницю заходив. І народилося у них троє дітей — дві старші доньки (що відрізнялися як вогонь і вода) та молодший син, якому старша сестра часто заміняла матір (принаймні так думала). А перший та й, власне, останній родинний відпочинок не пішов їм на користь. Та і у подальшому життя дарувало різні сюрпризи, без яких точно можна було обійтися (на мій погляд).

"— Ось так це і працює,— сказала вона.— Так вчиняють рідні: приховують трохи незручних істин, дозволяють обдурити себе у якихось дрібницях. Маленькі милості.
— І маленькі жорстокості,— відповів він.
— І маленькі жорстокості,— погодилася вона й обхопила його долоню обома своїми."

Але тим не менше, родина залишалася. У спокійних людей народжувалися неспокійні діти, що дуже нагадували інших членів родини, ніхто вголос не спрямовував увагу на незручні моменти, то ж життя якось налагоджувалося. І хоч не усі мрії здійснилися, ці люди є одне в одного. І, можливо, наступне покоління буде більш розумним...

В цілому книга мені сподобалася, але не вистачило переходів, психологічних роздумів, власне — глибини. Тому сміливо раджу книгу на легке читання з ароматом ностальгії та сонця. Таке ж теж потрібне!