Нові відгуки

Кожна родина може бути щасливою або нещасливою. І дивлячись іззовні, не можна зрозуміти, звідки виникли розбіжності. Ба більше - інколи і зсередини це побачити не легко. Але можна прочитати. Тоді шанс зрозуміти з'являється. Про що? Про родину Ґарретів, члени якої не можуть порозумітися з дитинства, на стільки різними вони є, але, не зважаючи на це, залишаються родиною - заплетеним колоском (такий вид косички), які однаково тримаються разом. Авторка показує нам кілька епізодів з життя родини — від 50-х (зазираючи і у більш давні часи) до сьогодення. В середині 20 століття одружилися донька власника крамниці та юнак, який в цю крамницю заходив. І народилося у них троє дітей — дві старші доньки (що відрізнялися як вогонь і вода) та молодший син, якому старша сестра часто заміняла матір (принаймні так думала). А перший та й, власне, останній родинний відпочинок не пішов їм на користь. Та і у подальшому життя дарувало різні сюрпризи, без яких точно можна було обійтися (на мій погляд). "— Ось так це і працює,— сказала вона.— Так вчиняють рідні: приховують трохи незручних істин, дозволяють обдурити себе у якихось дрібницях. Маленькі милості. — І маленькі жорстокості,— відповів він. — І маленькі жорстокості,— погодилася вона й обхопила його долоню обома своїми." Але тим не менше, родина залишалася. У спокійних людей народжувалися неспокійні діти, що дуже нагадували інших членів родини, ніхто вголос не спрямовував увагу на незручні моменти, то ж життя якось налагоджувалося. І хоч не усі мрії здійснилися, ці люди є одне в одного. І, можливо, наступне покоління буде більш розумним... В цілому книга мені сподобалася, але не вистачило переходів, психологічних роздумів, власне — глибини. Тому сміливо раджу книгу на легке читання з ароматом ностальгії та сонця. Таке ж теж потрібне!

Хіба можна знати, як одна зустріч змінить наше життя? Хтось прийде і піде, хтось затримається надовго, хтось з'явиться на коротку мить і переверне все з ніг на голову. Так і сталося у житті Міки. Зустріч на перетині життєвих шляхів, випадкова і недовга. ⠀ У Міки розмірене життя. Йому за сорок, він працює сам на себе, зустрічається з хорошою жінкою і має сталий графік: після сніданку завжди замочує посуд і має чіткий план прибирання в домі. Хаос - це не для Міки. Але хаос у його життя приходить разом з підлітком, який з'являється на порозі Міки з питанням: "А чи не ти мій батько?" ⠀ Тут можна закрутити щось у стилі бразильських серіалів про покинутих дітей і палку першу любов, але ні. Енн Тейлор робить цю історію більш реалістичною. Але юнак змушує Міку згадати всі свої стосунки ще з часів коледжу і задуматися: чому все завжди йшло не так? Здавалося б, Міка - хороший хлопець. Ставився до жінок з повагою, слухав їх. Та чи достатньо цього? Чи необхідна ще й рішучість, щоб збудувати щасливі стосунки? ⠀ Енн Тейлор дозволяє нам зробити власні висновки. Особисто мені хотілося добренько Мікою струснути: що ж ти таке робиш? Хоча навіть не так - чому не робиш? Але тут постає ще одна одвічна дилема - говорити чи ні? Мені здається, двоє дорослих людей мають говорити, а не чекати, допоки інший прочитає їхні думки. Добре, коли у житті з'являється такий "сюрприз", що змушує переглянути свої рішення і виправити помилки. А якщо ні - двоє нещасливих людей у фіналі? ⠀ "Рудий на узбіччі" - легка і життєва історія про кохання, сім'ю і рішення, які ми приймаємо щодня, іноді навіть не усвідомлюючи їхньої доленосності.

🖇 "– Часом люди живуть спочатку перше життя, а потім друге, – сказала бабуся. – Перше для родини, а друге – зовсім інше. Саме це я і роблю". ● Ці слова належать Мерсі: жінці, історія котрої розгортається на сторінках цієї витонченої сімейної саги довжиною у 254 сторінки. 📖Балтимор. Посипана глицею дорога серед узлісся, асиметрично обвитий пурпуровою глицею фасад будинку, плюскання у річці, спільні сімейні мандрівки з ароматом сонцезахисного крему й апетитної їжі на вогні. 📍Втім, окрім макродеталізації зовнішнього, основний акцент – емоції кожного. Тут змальовано дорослішання як батьків, так і дітей, їх переживання, пошук власного "Я", формування особистостей, відстоювання права на свій час і простір. 📖Червоною мереживною ниткою протягнуто ще одну надважливу тему – материнство. Тут воно із незгладженими кутами, без ідеалізації, чесне. Зі втомою матері, її ігноруванням деяких шаблонів. Ось який висновок про Мерсі робить згодом її дочка Еліс: 🖇"Потім вона завела свою давню пісню про те, як стіл у їдальні завжди був заставлений фарбами і пензликами, як вони ніколи в житті не їли збалансований обід, як певної миті, почувши, що звичайних громадян можуть колись запросити взяти участь у колонізації Марсу, Мерсі сказала: "Я б поїхала! Я б не вагалася ні мить!" – І це були ще 1960-ті! – сказала Еліс. – Це було тоді, коли один з її дітей ще жив з нею". ● А далі – плин часу. Ось Мерсі й Робін відпустили дітей із гнізда, яке звивали як уміли. Деякі гілки хитались на вітрі, випадали: та все ж конструкція вистояла. Вони наминають лоососевий рулет як у часи юності й вогненної пристрасті, насолоджуються тим, що мають. ● Мерсі обирає проводити більшість часу в художній мастерні. Серед пензлів, мольбертів, із залишеним орендодавцем котом. Робін ставиться до цього без надриву. Він продовжує кохати її: не як дружину, не як матір своїх трьох дітей, а передусім як дівчину, на яку колись хотів створювати враження. Вечерями за останні кошти, пуп'янками тюльпанів у розкішному оберемку. 📍Окремо хочеться виокремити відносини між Мерсі та онукою Кендел. Між ними існує певний міцний незримий зв'язок. Пов'язані вільнолюбством, любов'ю до мистецтва й ще чимось ледь вловимим! 🖇"– Що видається цікавим мені, так це дивитися на такі картини і уявляти, як почувається художник, коли завершує їх. Тобто ти кладеш пензлик, робиш крок назад і кажеш: "Так, це те, що у мене було на думці, готово". Не розповідати більше, ніж потрібно, тобто. Бути здатним до такої...стриманості. Я так не вмію, але мушу визнати, що це викликає у мене захват. О, чи ж не дивовижно, наскільки по-різному працює розум різних митців?".