Історія нового імені

Друга книжка про італійських подруг Лену та Лілу, про їхню дружбу на межі конкуренції, про пошук себе і свого місця в житті. Дівчата дорослішають і кожна обирає свій шлях.

Ліла виходить заміж за ковбасника Стефано і стає сеньйорою Каррачі.
Лену продовжує навчання, зустрічається з Антоніо та продовжує любити Ніно.
Цього літа з подругами трапилася Іскія й незабутній відпочинок на морі.

Після повернення додому Лену пише книгу, готується до весілля із молодим перспективним професором із відомої шанованої сім'ї. Вона так і не позбулася свого неаполітанського діалекту, невпевненості в собі і залежності від дитячої дружби.

Ліла, котра мріяла стати багатою досить швидко розуміє, що гроші не вирішують усіх проблем, а можливо, що через гроші всі проблеми.

Роман насичений подіями, яскравий, по-італійськи темпераментний, надовго залишиться у ваших думках і серцях.

Паралельно дивлюся серіал і мені дуже подобається.

"Історія Нового імені", присвячена дорослішанню неймовірних подруг і припадає на їх незрілий вік 17-23.
У цей крихкий пубертат одна з дівчат, Ліла, вирішує спробувати себе у шлюбних відносинах, що є традиційним для її середовища (хоча в здатності Ліли протистояти влаштованим правилам сумнівів досі не було).
Інша, Елена, довго залишається у стані невизначеності, а через те заздрощів і дипресії, та зрештою обирає навчання і новий світ з новими можливостями.

На відміну від першої, у цій частині циклу мало дружби і дівчачих суперечок. Хоча особистісних перепитій на цей рахунок достатньо, принаймні зі сторони подруги-оповідачки.

Замість того, в "Історії нового імені" авторка піднімає питання:
👉сім'ї і ранніх шлюбів
👉самостійного вибору долі
👉зв'язків поколінь
І скеровує читача до роздумів про 🔹жіноцтво 🔹материнство 🔹дружинство 🔹любов 🔹вірність.

ПРИКРО, що авторська образна мова кудись зникла. Стиль Ферранте для мене спростився. І книга відверто затягнута - 477 сторінок оповіді хоч і читаються легко, але місцями нудно.
Обидві головні героїні розчаровували, алогічність їх дій і суджень дратувала. І хоча причина тому зрозуміла - далекий сучасному життю контекст - нетрі Італії 50х - читання було дискомфортним.

Але кидати історію на пів шляху не збираюсь. Попереду аж 2 книги і мені таки кортить прослідкувати за подіями до кінця.
Тож для мене the show goes on.

Я довго відкладала це читання, тому що чомусь думала, що можу розчаруватись після «Моєї неймовірної подруги». Навпаки, ця книга навіть краще. Я вдячна усім, хто у відгуках на «Історію нового імені» уникав спойлерів. Анотація дає лише загальні фрази типу «дівчата дорослішають» і т.п. Спойлери мене ніколи не відлякували, але цього разу була рада відкривати книгу, не маючи жодного уявлення, що ж там буде.

От і я не розповідатиму сюжет, сподіваюсь, моїх суб’єктивних вражень вистачить, щоб і ви відчули, чи близькі вам історії Елени та Ліли.
«Історія нового імені» ще більш захоплююча, ніж перший том квартету, який я проковтнула. Ферранте далі веде свою оповідь про життя у бідному районі Неаполя у 1960-х, але шлюб Ліли з багатим бакалійником Стефано дозволяє їй вибратися з бідності. Стосунки Ліли й Елени десь на грані між любов’ю і ненавистю і стають ще заплутанішими, як і їхнє інтелектуальне протистояння. Ферранте створює чудовий, глибокий, суперечливий, часом хворобливий, жорстокий, але яскравий світ, який викликає безліч емоцій.

Якщо перша книга мені була просто цікавою, то на другій я захворіла тією славнозвісною лихоманкою Ферранте: мене трусило, я не могла ні спати, ні їсти, поки не дочитала. І після цього легше не стало, бо ця історія – наче вузлик, затягнутий міцно-міцно десь усередині тіла.
Я впізнавала у дівчатах себе. Не буквально. І не в таких же ситуаціях, але впізнавала і розуміла. Лише кілька письменників можуть проникнути в жіноче серце так ясно й хвилююче, як Ферранте.