Записки самашедшого

Я точно знаю, що читала книгу невчасно, якби я це зробила до 2014 року, то мені б вона дуже сподобалася. Колись її порадила дуже дорога мені людина, якої зараз вже немає.

Книга написана у вигляді нотаток в щоденнику одного середньостатистичного українця, однак так все описано песимістично, що аж тоскно стає на душі.
Чоловік описує події в Україні, світі та в своїй сімʼї з 2000 року по 2004 рік. В основному це політичні проблеми нашої неньки, занадто багато подій в болотах і коротко про світові.

Депресивність книги зашкалює, але багато чого про наших політиків та політичні баталії пишеться досить влучного. Відчувається біль автора за Україну неймовірний. Ех… Запізно я почитала цю книгу, зараз мені вже не здається все так погано, тепер думаєш, аби тільки війна скінчилась.

"Добре людям, які пробігають повз факти. А я проходжу крізь них".

Ця цитата - лейтмотив довгоочікуваного роману Ліни Костенко.

Головному герою болить все: політика, культура, мова, правосуддя. Вбивство Гонгадзе, миротворці в Іраку і аварії на шахтах.

І катастрофи. У свої записки він вносить все: Беслан, Норд-Ост, теракти, вулкани, повені авіакатастрофи. Щодня. Перенасичення, отруєння інформацією. Спроби додати кілька позитивних нових - як у випусках ТСН. Ніякого позитивного ефекту. Зрештою, роки негативу закінчуються на Майдані - під час Помаранчевої революції.

Герой еволюціонує якось неправдоподібно. Стосунки з дружиною покращуються як у казці. Склалося враження, що дуже треба було хеппі-енд в книзі, але перші 80% тексту цьому не сприяли.

Цю книгу не варто читати, якщо вам треба гарний настрій - мене накривало хандрою. Емоційно тяжка, але важлива книга. Варто тільки правильно підібрати для неї час.

"У нас же так, якщо говориш українською, то вже й націоналіст".

"У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову навіть тепер, у нашій державі. Україна це резервація для українців".

"По українцях доля стріляє дуплетом. Один дід загинув на фронті, другий на Колимі. І комуністичних карателів ніхто не карає і не видворяє".

"Виїхати б кудись, вирвати себе з корінням з цієї замордованої землі.
І що - оббити коріння об огорожі рідних могил?"

"Є слово, залишене у спадок від радянської влади: слово-заклинання, слово-прокляття, слово-тавро: націоналіст".

"Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів".

"Суспільство адаптувалося вже до всіх трагедій. Всі до всього звикли. Всі од всього втомилися".

"Це таки дуже стоїть між людьми - чиясь нелюбов до чиєїсь мови".

"Все одно за владу буде соромно, за будь-яку владу час від часу буває соромно. А от за Україну соромно вже не буде".

"Звикли там у Європі до правового поля. А у нас тут на правовому полі чортополох росте".

Було відверто важко читати. Портрет нації 2000-х років, часто неприємно, сумно, мабуть надто правдиво, емоції через край.
Якщо говорити про головного персонажа, він неприємний, проте, це, як мені здалося, також відображення суспільства того часу.
Мені було цікаво прочитати про Україну у часи, які я не застала, книга немов дає змогу прожити всі ті події, побачити контекст та відчути його на максимум. Іноді було надто багато новин, вони справді супроводжують всю книгу.

Часом, саме через це крізь текст доводилося пробиратися. Але все разом складає цілісну картину. Пишу це через деякий час після прочитання,
проте враження досі сильні. Насправді, роман розкриває багато тогочасних проблем, та не дає на них однозначну відповідь.
Але як мені здалося, книга просто вкрай правдива. Відображення того, як було. Деякі епізоди досі не виходять з голови.
Наприклад, мені дуже запам'ятався уривок про Амброза Бірса. Про те, як українці боряться з чимось незримим для світу.
І зараз в мене є надія, що світ нарешті це побачив.