Усі книги різні. Одні ми читаємо просто для розваги, інші - щоб чогось навчитися, чи полікувати душу. Та й лікують вони по-різному. Є, наприклад, книги-подорожники, а є книги-хірургічні ножі. Саме до останніх я і зарахувала книгу Ярко Любич "Коли зацвітають каштани". Про книгу читала багато відгуків, тому мені було цікаво скласти свою думку про неї. Тим більше, вона видана у видавництві "Магура", про яке в мене лише позитивні враження. Книжки про війну заскладні для мене. Важкі, травматичні. Намагаючись запихнути в якнайдальший куток пам'яті спогади про початок війни, про втрати та біль, я довго сумніваюся, коли знаю, що в книжці йтиметься про війну. Вистачить того, що живу в цій реальності. Але цікавість перемогла. "О, товстунець!" - поглянувши на книжку Ярко Любич, подумала я. - "Чи осилю?" Осилила. Я не прочитала історію за ніч. Хоча могла б. Бо попри, здається, звичайну (вже звичайну!) оповідь пересічного українця початку війни, книжка написана майстерно і захопливо. Вона мені нагадала художній фільм, бо я не просто читала — я чула, відчувала, проживала кожну сцену разом із героями родиною Білоцерківських. Історія велася почергово: один розділ розповідав про життя сім'ї Білоцерківських — тата, мами, молодшої доньки та прийомного братика, які на початку війни опинилися в окупованому Гостомелі. Наступний же переносив читача до Іванки — рудої, найстаршої, непокірної сестри, яка на той час жила в Дніпрі. Кілька місяців життя героїв — а вистачило б не на одну книжку. І зради близьких людей, і підлість, і страх смерті, і підтримка тих, від кого, здавалося б, цього зовсім не очікуєш — усе це описано настільки майстерно, що я часто просто відкладала книжку й згадувала своє. І перші дні в підвалі, і військові та переселенці в ще вчора мирному містечку, і волонтерство, плетіння сіток, приготування їжі для військових, і страх смерті та війни... А ще — люди. Ті, хто показав своє справжнє обличчя. Мабуть, якби кількома словами потрібно було передати суть цієї книжки, це були б два слова: «Війна і люди». І ще — що б я не писала у своєму відгуку, жодні слова не передадуть цієї книжки повністю. Її потрібно просто прочитати. Щиро рекомендую!

Чудова книга!

Це однозначно 11/10 ⭐️ Книга вражає вже тим, що основана на реальних подіях, ця сила та історія просто неймовірна та жахливо болюча для нас. Такі романи мають бути у кожного на поличці! Мені здається після прочитання кожен має час на роздуми один на один у своїй голові та душі. Авторка дуже гарно подала та описала події. Буду чекати на інші видання. Дякую 📚

Ця книга дуже ранить своєю правдою. Але не читати її неможливо. Я робила перерви, я плакала, після прочитання я довго добирала слова. Ця книга про життя. Про життя попри все… . Це історія однієї родини, яку зненацька застала vійна в рідному Гостомелі. Одного ранку вони прокинулись і опинились в окупації. Мали власну аптеку і жменьку людей, які в ній опинилися і так залишились проживати це жахіття разом в підвалі. . Мені неймовірно сподобалось те, як авторка написала історію кожного до. Особливо до серця припала рудоволоса Іванка, яка жила в Дніпрі. І попри виїхати за кордон пішла допомагати в евакуаційну машину для поранених. Спочатку, щоб дістатися до родини. А зрештою, щоб знайти себе. . Багато доль, які переплелися разом. Вагітна жінка з маленькою собачкою і чоловіком, суворий противний старий сусід, чоловік, якому на відпочинку врятували сина. Долі, які переплелися в одній точці і кожен зіграв свою роль. Щоб врятувати або занапастити. . У нас завжди є вибір. Завжди. І кінець, він пошматував серце, а тоді його склеїв назад. Я плакала, а потім сміялася від щастя. Він болить, бо таке і є життя. Ця книга болить, але вона зрозуміла кожному українцю. Ми не маємо права забути.

📌 «До всього можна звикнути на війні, але тільки не до втрат близьких людей.» Одна з найболючіших і найважливіших книг, які я читала. Я плакала над нею багато разів. І вперше в житті не могла читати книгу залпом. Мені потрібно було відкладати її, видихати, проживати все прочитане і лише потім повертатися назад. Настільки вона важка емоційно. Це історія про початок нашої війни. Про Гостомель. Про людей, які ховалися в підвалах під обстрілами, жили в окупації, втрачали рідних, свої доми, свої життя. Про маму, яка шукає свою дитину серед тіл у братській могилі. Про цивільні машини, які розстрілювали під час евакуації. Про людей, яких убивали просто за українське слово чи маленький колосок на руці. Це дуже страшна книга. Страшна своєю правдою. Але водночас вона неймовірно людяна. Попри весь жах, герої продовжують любити, допомагати одне одному, рятувати, триматися за життя. І саме це розбиває найбільше. Те, що навіть у найтемніші часи люди залишаються людьми. 📌 «Війна завжди повертається до того, хто її розпочав». Мені сподобались тут абсолютно всі герої. Іванка, Персиваль, Ворона, сім’я Білоцерківських, дід Куркуль, навіть кіт і собака, бо кожен був живим, справжнім, на своєму місці. А історія Персиваля просто розірвала мені серце. Окремо хочу сказати про стиль книги. Вона написана неймовірно красиво. Тут кожне слово стоїть саме там, де має бути. Я насолоджувалась не лише самою історією, а й тим, як вона написана. Настільки влучно, тонко і сильно. 📌 «Нехай лютий закінчиться і зі мною трапиться весна…»

Дякую за цей роман! Дуже тяжко було налаштувати себе на прочитання цієї книги. Це, як знову повернулися в ті, перші дні війни. Але зібрала себе до купи і почала читання. Два дні вихідних я не могла відірватися від цієї історії. «Прожила» роман з героями, з ними раділа та плакала, мріяла та втрачала надію. Разом з Іванкою «впала» в депресію та зневірилася. Але чомусь, до останнього вірила, що родина Білоцерківських вижила... Для мене це була тяжка, болюча, емоційно важка історія про реалії нашого життя. Але одночасно я в захваті від цього роману, вдячна авторці за правдивий опис страшних подій, і чекаю на новий роман!

Цю книгу я наскільки хотіла прочитати, настільки ж її і боялася. У центрі сюжету родина Білоцерківських, які опиняються в окупації у Гостомелі, а їхня старша донька намагається у будь-який спосіб дістатися до них із Дніпра. Навіть ставши медиком медеваку. Після прологу у мене сироти по шкірі пішли. А коли в тексті я зрозуміла про кого мова, то читання стало таким, ніби наді мною Дамоклів меч висить: читати було страшно, бо фінал обіцяв бути страшним... Іванка стала моєю улюбленицею: вчорашня бунтарка сьогодні ризикує собою, щоб побачити найрідніших, а по дорозі рятує життя, хоча зарікалася наближатися до медицини. Богдан і Таїса - це пара, яка випромінює затишок в надійність. Це те, що один раз в назавжди. Їхня відданість і доброта розливаються теплом по шкірі, бо саме такими мають бути люди. У книзі події сьогодення помережані подіями з минулого кожного персонажа. Це сумні історії і романтичні, веселі і щемкі. Історії, які краще розкривають характер персонажа. З самого початку, коли читала про те злощасне 24 лютого, на мене наринули власні спогади того часу, згадалося отой мерзенний стан розгубленості, відчаю і страху, що паралізував здоровий глузд. Міхо - це той персонаж, якого хотілося задушити з першої згадки. Коли виявилося, що він знайомий із Білоцерківськими і навіть були натяки на приязність - йому не було віри. Як і цілій нації убивць і загарбників. Книга розбиває серце і водночас дарує надію, повертає віру в те, що добро переможе. Принаймні в це дуже хочеться вірити...

Коли зацвіте каштан — книга, яка болить. Болить своєю правдивістю, деталями й тим, наскільки реальними тут є страх, втрата і боротьба за життя. Це історія про початок повномасштабної війни, яка не залишає байдужим. Найбільше мене вразив стиль написання: дуже сильний, художній, образний. Авторка змогла красиво передати страшне — і це справді вражає. А ще я кайфувала від медичної частини: видно, що вона добре пропрацьована, і це додає тексту ще більше реалістичності. Не все мені сподобалося — були моменти, які відштовхували, і деякі формулювання різали око. Але загалом це сильний роман, який варто прочитати, якщо ви готові прожити цю історію разом із героями ❤️‍🩹