Володимир Куліш

"Я не умру від смерті — Я умру від життя", - так писав про тодішні реалії основоположних і теоретик українського футуризму Михайль Семенко

Ці слова червоною ниткою прошиті через долю не тільки одного з видатних митців Розстріляного Відродження, а й всіх мешканців будинку "Слово", та, певно, й не лише їх

Книга "Слово про будинок “Слово" Володимира Куліша, сина видатного письменника й драматурга Миколи Куліша, — це не просто спогади з дитинства

Це документ епохи, з якої хочеться вийти, але не можеш, бо в кожній сторінці пульсує правда про людей, які вірили у слово більше, ніж у страх

Це про Силу духу, Силу прагнення перемогти тоталітарний режим, який саме тоді набирав шалених обертів

Цей дім у Харкові мав бути домівкою для митців, а став пасткою для цвіту нації

Збірка розкриває долі письменників, які жили в цьому будинку
Їх зображено як звичайних людей, просто і без пафосу, які щодня між життям і арештом, між поезією і зрадою, між любов’ю до мови й обвинуваченням у націоналізмі намагалися ТВОРИТИ, а головне - якось виЖИТИ

Коли читаєш — стискається серце
Бо їхнє минуле нагадує нам: свобода слова — не даність, а боротьба
На жаль, боротьба, яка й досі триває

Це дуже потрібна книга, яку читати боляче, але вкрай важливо

"Існують місця, що конденсують у собі час, спогади, пам'ять, бережуть сліди, тіні й обриси, може, навіть і промовлені колись звуки чи тихі зітхання, відбивають, як у краплині води, велику історію. З-поміж таких - будинок "Слово" на вулиці Культури в Харкові: дім-текст, що з плином років відкриває все більше смислів, сутностей і таємниць."

Книга дуже тепла та затишна, але водночас дуже трагічна.
Стиль написання створює враження "невимушеної" розмови, що дозволяє познайомитися з представниками "розстріляного відродження" у неформальній формі. Ти ніби слухаєш історії свого старого друга дитинства, що з таким теплом розповідає про ваших спільних знайомих, яких ти давно не бачив.
Ще зі шкільних років я мала відчуття якоїсь "далекості" та "недосяжності" письменників та інших діячів, ніби вони ніколи не були звичайними людьми. Зобразивши їхній побут, звички (як хороші, так і не дуже), моди та відносини одне з одним, Володимир Куліш розкрив їх як звичайних людей, таких простих і рідних, що важко побачити, до прикладу, у звичайних шкільних підручниках.
Ти починаєш прив'язуватися до людей про яких оповідається у книзі, через що потім ще більше тисне в грудях та накочуються сльози, коли дізнаєшся про їхні трагічні долі(
Загалом чудова книга, легка і дуже актуальна!

Слово про будинок Слово — це своєрідний щоденник спогадів Володимира Куліша, сина відомого письменника і драматурга Миколи Куліша, про його жителів.
З однієї сторони, це просто коротка характеристика кожного жителя будинку Слова, спогади маленького хлопчика про своїх творчих сусідів. Але це ж не Вікіпедія, де народився-творив-помер, а якраз опис, оснований на особистих враженнях. Це дає змогу побачити постатей, про яких зазвичай читаєш у підручниках, саме як людей, зі своїми тараканами в голові, характерами, позитивними та негативними рисами. Про когось тексту більше, про когось менше, але майже про кожного в кінці зустрічається фраза розстріляний / засланий. 💔
Оригінального тексту тут сторінок на 100 максимум (в книги їх загалом 168), багато фотографій, окремий розділ про моду того часу.
І все це цікаво, але при читанні десь на підсвідомому рівні у голові проскакує зрадливе та це ж було. Бо я прочитала цю книгу лише зараз, а Будинок Слово: Нескінченний роман подивилась минулого року.

Це зворушливий і трагічний погляд на життя видатних митців, які мешкали в харківському будинку «Слово». Автор майстерно передає їхні буденні звички, захоплення та людяність, які контрастують із тінню радянського терору, що вже насувалася. Ця книжка — унікальна можливість зазирнути у світ талановитого покоління, яке залишило глибокий слід в українській літературі.

Книга, яку треба читати і перечитувати, щоб завжди пам'ятати, що письменники та поети - це в першу чергу ЛЮДИ. Зі своїми мріями, радощами, горестями, чудинками і родзинками.

І цих людей було злочинно винищено за їхню мову, за їхню позицію, за їхню українськість.

Радію, що вона у мене є. Прочитала сама, розповіла сину про людей, які були і яких не стало, колись він доросте і прочитає сам і, маю надію, буде пам'ятати їх не як якусь суху нудню зі школи, а як особистостей.

Дуже гарна книга, яка розповідає про повсякденне життя митців «Розстріляного відродження». Цікаво читати, хто який мав вигляд чи чим полюбляв займатись. Про більш нестерпно дізнаватись, які жахливі речі траплялись з ними у цьому будинку та яка їхня кінцева доля😢

Коли я читала "Траєкторії доль", дуже гарну біографію Миколи Куліша, мені запам'яталася і зачепила сцена новорічного святкування. Вона така радісна, яскрава, душевна. Жива.

У харківському будинку "Слово", так само як у київському "Роліті", жили люди. Так, письменники та інші митці, але насамперед - люди. Друзі, сусіди. Вони заходили один до одного на каву чи келишок, дарували свої книжки. Гостилися, сперечалися про політику, веселилися і пліткували.

Саме про це життя тих, хто потім став Розстріляним Відродженням, і розповів у книзі Володимир Куліш - син драматурга Миколи Куліша. Цікаві факти з життя тих, кого ми знаємо з підручників літератури: хто з ким жив, дружив і сварився. Про дітей і собак. Про полювання і скандали.

Хто був привітним з сусідами? Хто ексцентричний? Хто зверхньо дивився і навіть не вітався?

Це розповідь через роки чоловіка, який на той час був ще підлітком. Не все він пам'ятав через роки, щось у пам'яті не затрималося. З одними сусідами стосунки у родини Кулішів були ближчими, і він про них розповідає більше. Про інших - менше.

Але скільки б ти разів не читав про зламані долі і забрані життя письменників Розстріляного Відродження, кожен раз вражає цей страхітливий злочин радянської влади.
Добре, що маємо можливість зараз дізнатися про них більше.