😻 Пуррфектно! Вусами клянусь!

Класика української літератури, яка завжди буде актуальною

Колись, коли у школі проходили цей твір, я (як і більшість моїх однокласників), його повністю не читала - лише уривки і цитати. Зараз, через багато років після закінчення школи, прочитавши "Місто", я розумію, що цей твір справді вартий уваги. Цей роман затягує з перших сторінок і хоч головний герой не є надто приємною особою, а окремі його вчинки та ставлення до оточення (особливо до жінок, які його справді любили і яких він по-справжньому кривдив), викликають обурення, автор так майстерно описав думки та переживання Степана, що читач на емоційному рівні теж може це все відчути.

Класно, що можна читати українську класику з такими крутими та естетичними обкладинками

У роману неймовірна мова та дуже жива, майже кінематографічна динаміка, через яку сторінки буквально перегортаються самі. Особливе задоволення — дивитися на Київ очима Степана Радченка: разом із ним відкривати місто, впізнавати знайомі настрої та ловити себе на думці, що ця історія й сьогодні звучить напрочуд актуально. Для мене «Місто» стало передусім про соціалізацію і пошук свого місця. Роман Підмогильного вкотре нагадує: у кожного цей шлях свій. Мені здається, це одна з тих книжок, якими легко закохати в українську класику — навіть якщо колись вона була лише частиною шкільної програми. А якщо ви якраз переживаєте великий переїзд або період змін, раджу взяти «Місто» із собою: ця історія добре допомагає розкласти думки по поличках.

Твір, що занурює в Київ 30-х років. Один із перших творів у місті, що змушує відчути через зміну у стосунках до жінок, відчувати погіршення/покращення характеру головного героя

Мала проза Валерʼяна Підмогильного про людський стан та сутність. Письменник майстерно вивертає душу особливо міркуваннями про смерть та національний орієнтир. Оповідання «Смерть» уявлення про смерть як це подано незрівнянно. Мала проза на рівні, бо навіть читаючи Річарда Метісона «Куди приводять мрії», так усвідомлено не відгукувалася тема смерті і забуття, як в Підмогильного до мурах

Степан Радченко їде зі свого села до Києва, щоб вступити до ВНЗ. Хлопця страшенно гнітить, що він родом із села, і, їдучи до міста, він сам собі загадує більше ніколи не повертатися, а залишитися у Києві, бо, на думку самого хлопця, саме там його місце. Степан мені не сподобався із самого початку, не люблю людей, які забувають своє коріння. А пізніше автор розкриває сутність цього персонажа, вона неприємна, і це ще м’яко сказано. Хлопець пихатий, егоїстичний, самозакоханий. Для нього не існує нічого важливішого за нього самого. Дівчат, які у нього закохуються, він не цінує, вони йому цікаві лише тоді, коли недосяжні. Проте у Степана є такі риси як працелюбство та наполегливість, бо саме завдяки цим рисам він довгий час прожив у домівці Гнідих, саме завдяки цьому він досяг неймовірних успіхів у навчанні та громадському житті, саме завдяки їм він став письменником. Був би поряднішим – ціни б йому не було. За Зоську було прикро і боляче. Хотілося, щоб всі кари небесні впали Степанові на голову одночасно. Та Підмогильний вирішив по-своєму. Окремим персонажем для мене став Київ. Описи міста автор зміг так передати, що атмосфера старого міста для мене була настільки відчутною, що я б не здивувалася, якби визирнувши у вікно побачила б там Золоті ворота чи міст Патона. Цю книгу я збиралася читати ще років зо 5 тому, а руки дійшли тільки зараз. І не пошкодувала, бо цей твір таки вирізняється з того, що було у моїй шкільній програмі.