На перший погляд, здалося, що це буде просто легка, затишна книга про випадкову зустріч на тлі Карпат. Однак посередині читання думка про сюжет перевернулась з ніг на голову. Авторка порушує настільки важливі та болючі соціальні теми, що від цієї легкості не лишається й сліду Роман не боїться говорити про заборонені речовини, про складні, часто зруйновані взаємини між батьками та дітьми, про побиття, малолітніх злочинців, про дітей, яких виховують бабусі й дідусі, і про те, як це впливає на їхнє становлення Усе це відгукується в мені чимось дуже сумним і болісним. Це історія, яка чіпляє за живе, розкриваючи теми психологічних травм і цькування, що так гостро стоять у суспільстві Але попри всю цю гіркоту, книга все одно залишається хорошою. Вона дозволяє і щиро порадіти, і глибоко посумувати. Читається історія швидко, бо мова у авторки надзвичайно легка та жива Я по-справжньому радію, що такі добрі, але водночас такі чесні книги пишуть і видають наші українці

Приходь без дзвінка від Світлани Бєлоусової — книга, яка всіх надурила. Здається, що нас чекає щемка, ніжна історія про випадкове знайомство та спогади, яка обіцяє тихий, затишний вечір з книгою. Принаймні такою є анотація. Але якби не так… Уже на перших 20–30 сторінках стало зрозуміло: щось не складається. Всі обіцяні «намистини» для мене перетворилися на пазл, де половина деталей походить із зовсім іншої коробки. Авторка намагалася прилаштувати емоції та досвід головної героїні до дідуся — Василя Васильовича. Поки він розповідає свою історію, у Яни виникають спогади та емоції, які ніяк не корелюють з почутим. Це було дивно. І далі ставало дивніше. У якийсь момент я вже чітко відчувала, що це не художня вигадка, а майже пряме відтворення особистого досвіду. Авторка навіть не натякає на це, але біль у тексті відчувається фізично. Чим далі, тим більше книга ставала просякнутою страхом. І мені, як читачці, теж ставало страшно. Окремою лінією йде прив’язаність Яни до випадкового знайомого — дідуся з потяга. Що, на мій погляд, теж говорить про травму. Бо насправді у цьому знайомстві не було обʼєктивних причин для такої глибокої привʼязаності. Просто Яна побачила у ньому те, чого їй бракувало — нормального, природного спілкування. Та річ у тім, що це саме для головної героїні стало чимось надзвичайним, коли в реальності таким не було. Та взаємовідносини з дідусем це не єдина лінія цієї книги. Тут багато про жорстокі реалії співіснування героїні зі своїми батьками та братами. Ці розповіді страшні настільки, що на деяких моментах у мене буквально очі лізли на лоба (спойлерити не буду, але тут зʼявляються не тільки алкоголізм та наркоманія у всій «красі», а й дещо значно гірше). Тільки анотація нас про це не попереджала… Попри все, мені сподобалася мова Світлани. Текст написано не ідеально, але талановито. Це не потік свідомості — і дякувати Богу. У мене немає нічого спільного з досвідом авторки. І я не знаю, чи маю на це право, але коли дочитала останню сторінку, дуже захотілося сказати Світлані: «Мені так шкода». Якщо чесно, я б залюбки пішла на презентацію цієї книги, щоб почути рефлексії авторки. І хай би вона говорила без зупину — я б слухала. Але після прочитання хочеться хіба що дивитися якого-небудь Спанч Боба, щоб прийти в себе. Я не можу і не буду оцінювати цю книгу. Бо як можна оцінити чиєсь життя?

Мені сподобалась, хоч є багато негативних відгуків. Як на мене, це книга-терапія, і її ніколи не зрозуміти людині, яка виросла в щасливій родині, не стикалась з домаганнями. Часто пишуть, що чекали книжку про гори, але в описі не заявлено, що будуть розповіді про гори. Гори дійсно є, але вони допомагають головній героїні "вижити", свого роду заміна терапії з психотерапевтом. Тобто, якщо ви шукаєте епічні, красиві описи гір, це точно не ця книга. Вона про біль, пошуки себе і віднайдення себе.

Я, мабуть, трохи не те очікувала від цієї історії. Другий розділ шокував. І взагалі це все оповідь про травму та пошук рідної людини, метод втікати від проблем. Якщо ви чекали багато описів природи Карпат, то тут цього не буде. От не знаю, навіть як описати свої відчуття після прочитаного, от якось і нормально, але не приємно.

❋ "Аж раптом виявилося, що тобі не потрібно бути одночасно всюди. Виявилося, можна лишитися поміж і спостерігати, як змінюються природні цикли. Як змінюєшся ти навіть тоді, коли нічого не робиш навмисне." ❋ ця історія була мінлива, як погода в горах. але дуже вчасна. мені вже почало здаватися, що ця книжка прийшла мені щось сказати. бо як пояснити те, що розділ «злива» я читала під час зливи серед гір, на вокзал у коломию нас віз василь васильович, а на радіо розповідали про рахівську «ципу»? ідеальна книжка для читання в потязі дорогою в гори, в самих горах і дорогою додому, якоюсь мірою це історія повернення до себе, віднайдення нового коріння. текст читається дуже легко, хоча є описи не надто приємних подій, через які я аж мусила закрити й відкласти на кілька секунд книжку. дякую авторці за таку шалену відвертість.

Книга, яка в цьому році занурила мене у світ українських молодих авторів. Почала читати зранку, поки їхала в метро на роботу і потім весь день не могла відірватися і вихоплювала хвилинки між справами, щоб продовжити читати. Орієнтуючись на обкладинку та анотацію - очікувала затишної історії в сетингу українських гір. А не так сталося, як гадалося. Читаючи другу половину книги - накочувалися сльози від подій, що проживає головна героїня. Тут і про реалії українських міст, які відгукуються більше, ніж переклади англомовних творів, і жахливі нутрощі українських сімей, і про любов до країни, про пошук свого кохання, про втрату і про любов до гір. Певною мірою можна назвати цю історію сповіддю, але загалом книга не біографічна. На книжковому арсеналі вдалося зустрітися з авторкою і підписати книгу, то ж ця книга ще на дуже довго залишатиметься на моїй полиці.

"Запевняв, що справжні почуття — на поверхні й не потребують якихось означень. Хотілося би спитати, а справжні — це, власне кажучи, які? Усе, що я відчуваю, непідробне." Я вирішила читати цю книгу через відгук подруги, а тоді з'ясувалось, що я його неправильно запам'ятала 😅 Тож очікувала душевної і теплої пригоди в горах, а отримала драматичну історію про важкий травматичний досвід. Це книга про дівчину Яну, яка під час однієї з мандрівок знайомиться з дідусем Василем Васильовичем. У потязі вони діляться думками та спогадами з минулого, улюбленими книгами і планами на майбутнє. *Далі можуть бути присутні невеликі спойлери * Яна виросла у дуже важкій атмосфері і не найкращій родині, де не хочуть слухати і не вміють ділитись почуттями. Як мені здалося, дівчина побачила у Василі Васильовичі ідеального батька та дідуся, якого сама хотіла б мати. Але познайомившись з його історією, скажу що вони з дружиною вчинили дуже несправедливо зі своєю дочкою. Вони ніби такі розуміючі батьки, але при цьому не зважають на думку дитини. А ось у Яни батьки дуже суворі, але ні дисципліни, ні виховання їх дітям це не дало. Взагалі не можу придумати нормативних слів, якими можна було б назвати братів дівчини. Книга зовсім невелика за обсягом, проте під час читання вам точно буде над чим замислитись. І це те, що сподобалось мені найбільше. Проте поведінка Яни мене часто виводила з себе. Звичайно травма минулого не повинна вирішувати, яким буде твоє майбутнє життя, але дівчина поводила себе настільки необдумано в багатьох ситуаціях, що я, наприклад, ніколи б так не вчинила.

Сім'ю не обираємо. Сім'ю обираємо собі самі. У цій дихотомії парадокс - і реальність. Рідні люди можуть ставитися як чужі. Чужі можуть поводитися як рідні. А потім все може змінитися. Бо це життя. Таке життя. Яна знайшла чудовий спосіб втечі під проблем - гори. Береш квиток на потяг, покидаєш Київ і рятуєш психіку походами, пригодами і новими людьми. Хто знає, чи буде наступне знайомство приємним? Хто знає... У кожну поїздку Яна бере з собою спогади. Їх не залишиш у Києві. І розкриваючи поступово історію життя своєї героїні, авторка не один раз змушувала моє серце стискатися від співчуття. Як багато травм дитина забере з собою у доросле життя і передасть власним дітям? Скільки разів треба сказати "вибач", щоб вибачити найогиднішу образу? І скільки уваги, затишку, любові ми можемо почерпнути з щасливих стосунків людей, які привідкрили нам шпарину у свій рай! Під час однієї поїздки Яна знайомиться у потязі з приємним дідусем, який розповідає їй про кохання всього життя - взаємне і щасливе. "Приходь без дзвінка" дуже щира і реалістична.