Ця біографія - справжній літературний шедевр, витвір мистецтва. Стилістика твору мене просто зачарувала. Нещодавно мала дискусію щодо можливості поєднання у творі художнього й публіцистичного, документального, науково-популярного елементів. Мені не надто імпонує така еклектика, але, мушу визнати, що С. Процюку вона вдалася. Роман, попри це, виглядає доволі органічним, цілісним і самобутнім. У моєму відгуку буде багато цитат, бо я не просто читала - я смакувала текст твору. Перш за все відзначу композицію. Роман складається зі ста невеличких розділів, я б сказала, есеїв. Манера оповіді у творі дуже різна. Деякі розділи написані від третьої особи, деякі - від першої, окремі мають форми діалогів, листів, снів, навіть інтерв'ю. У творі багато ретроспекцій. Автор то повертається в минуле, то зазирає у майбутнє, але стежити за його думкою завжди цікаво. І, найважливіше, що така мозаїчна композиція твору не викликає відчуття дисгармонії. Раніше була тільки одна письменниця, чий потік свідомості я могла читати, - Вірджинія Вулф. Тепер відкрила для себе ще Степана Процюка. "Не кожен ідеаліст є письменником. Зате кожен письменник є якоюсь мірою ідеалістом" (с. 194). С. Процюк надзвичайно майстерно балансував між бажанням збагнути, зрозуміти, подекуди виправдати Винниченка й залишитися об'єктивним біографом-науковцем, не кадити фіміам, не ідеалізувати відверто негативні моменти в його життєписі. С. Процюк зумів дуже тонко відтворити психологічні й соціальні аспекти творчості В. Винниченка, його філософії, моральних (чи подекуди, я б сказала, аморальних) орієнтирів, впливу батьків та походження на становлення особистості. Дуже побіжно біограф торкається політичної діяльності митця, і я розумію чому. Оцінити письменницький хист В. Винниченка значно простіше - там він не наколотив такої манки, як у політиці, хоч далеко не всі сучасники сприймали його творчість. Та не варто забувати, що "майстра може спокійно обскакати літературний ремісник, якого читають і навіть перекладають, бо він зрозуміліший, доступніший і приємніший. Але література - не гонки на колісницях. Ніхто нічого не додасть і ніхто нічого не відніме у того, кому суджена доля Майстра" (с. 255). До речі, завдяки цьому твору я знайшла для себе відповідь на питання, яке в мене виникло після прочитання "Записок кирпатого Мефістофеля": як же так вийшло, що головний персонаж наприкінці твору не дотримався Винниченкового головного принципу - "чесності із собою"? Його вибір був геть "нечесним" щодо себе. Але тепер вважаю, розв'язку твору можна пояснити нереалізованою мрією про батьківство, до якої Винниченко у той період уже "дозрів", але Бог вирішив інакше... Мабуть, розізлила Його "філософія" Винниченка про "шматки м'яса". Мене би теж розізлила. "Найталановитіші письменники часто найбільше сумніваються" (с. 254). Сумнівів у Винниченка вистачало. Мабуть, звідси й така непослідовність його натури. Що цікаво: хоч мої погляди на життя дуже відмінні від Винниченкових, літературний образ письменника в романі мене зовсім не дратував. Максимум - викликав скептичну посмішку. Це відповідь на закиди деяких людей про те, що не можна писати про суб'єктивні враження від персонажів. Якщо вам персонаж не подобається, це ваші проблеми: оцінюйте майстерність автора. Мені Винниченко у Процюка очікувано не подобався як людина, але неочікувано дуже сподобався як персонаж: глибокий, осмислений, вмотивований. Написати про схожу особистість так, щоб вона не дратувала, а спонукала до рефлексій і роздумів, - ось справжня майстерність митця, якою я захоплююся. Найбільше уваги у творі приділено ставленню В. Винниченка до кохання й стосунків, особистому життю письменника, яке було надзвичайно бурхливим. Я й не підозрювала, наскільки 😅 Та самим інтимом вдовольнитися митець не міг. Він продовжував шукати свій ідеал навіть тоді, коли розчаровувався в коханні, "адже навіть Діоніс добре знав, що одна кохана жінка вміщує у собі всіх інших, а всі інші ніколи не зможуть замінити одну, кохану" (с. 111). "Маски опадають повільно" - це не лише біографія В. Винниченка, а панорамний роман, у якому є місце й постатям інших видатних українських та іноземних діячів, з-поміж яких найколоритнішим вдався образ Є. Чикаленка (що не дивно, адже, як відомо, його біографія також є у творчому доробку С. Процюка). Найбільше мені припали до душі такі слова мецената у творі: "Мода і сенсація - це не те, що може довго живити справжню літературу". І то дуже справедливе зауваження, як і те, що "видавець більше розуміє потребу дня, письменник - потребу, розчинену у століттях" (с. 161). Роман читається повільно, дозовано, але постійно манить, кличе до себе, не відпускає надовго. Є в ньому якась таємниця, загадка, як у посмішці Джоконди. Таке воно, рафіноване мистецтво.

Всі знають, хто такий Пушкін. А от про Євгена Чикаленка — практично ніхто. Багато хто навіть не чув цього прізвища. Хоча одна з центральних вулиць Києва, яка раніше носила ім’я простігосподи пушкіна, тепер перейменована на честь Чикаленка. До прочитання цієї книжки я знала про нього лише одне: що він був меценатом. І все. Прочитати захотілося після однієї його цитати, яка просто влучила в серце: «Легко любити Україну до глибини душі. А ви полюбіть її до глибини власної кишені». І я вирішила дізнатися більше. Чикаленка тоді називали Паном — він був поміщик. Але людина ця буквально віддавала всі свої гроші на розвиток української мови. Повністю. І зробив для України він набагато більше, ніж ми про нього знаємо. Він одним із перших почав говорити, що в Україні має бути українська мова — ще в ті часи, коли це взагалі не звучало і не віталося. Його найвідоміший проєкт — це газета «Рада», яку видавали українською мовою. І це було дуже непросто, бо мову постійно забороняли. Уявіть: газета — збиткова, читацької аудиторії майже нема, а він усе одно друкує. Навіть українські селяни, які наче мали б її підтримати, не завжди сприймали «Раду». Бо літературна українська звучала для них «чужою»: одні вважали, що це галицька мова, інші — надто складна. Плюс ще ціна — не кожен міг дозволити собі газету. Він не тільки видавав газету, він ще й підтримував українських письменників. Шукав таланти, допомагав тим, хто готовий писати українською. Особливо довго й щиро підтримував Володимира Винниченка — платив йому нормальні гроші тільки за те, щоб той не перескочив на російську, а продовжував творити українською. Коротше, класний дядько. І що ще важливо — Чикаленко хотів друкувати не для еліти, а для простих людей. Його товаришів по ідеї було дуже мало. Це був кінець XIX — початок XX століття, і тоді майже всі освічені українці навчались і жили в Москві чи Петербурзі, спілкувались російською. Пічалька. А він ішов іншим шляхом. Витрачав усе, що мав. І під кінець життя, коли почалась революція й громадянська війна, змушений був тікати за кордон. Фінансово залишився ні з чим. Жив на підтримку знайомих. Коротше, книга — цікава. Так, є повтори, є трохи пафосу (як і писали в інших рецензіях), але мені вона зайшла. Дуже шкода, що ми так мало знаємо і так слабо просуваємо своїх великих українців.

КНИГА, ДО ЯКОЇ Я НЕ БУЛА ГОТОВА... Я чомусь була впевнена, що беру до рук драматичну історію, яка мене вразить, АЛЕ ...такоого я точно не очікувала ? ?Це соціально-психологічний роман, який мене шокував, періодично давав мені під дих і я постійно відчувала брак повітря, вибивав ґрунт з-під моїх ніг, і мені видавалося, що я повільно, як у сповільненій зйомці, падаю на самісіньке дно... Ця книга була для мене згустком темряви, суцільним червоним прапорцем, божевіллям, яке, здавалося, ніколи не закінчиться. ?Степан Процюк досліджує темну сторону людської душі, її кольори та відтінки. Автор не побоявся табуйованих тем, про які не прийнято говорити вголос: глибокі психологічні травми, вплив психотропних речовин на людину, токсичні стосунки, насилля, деградація. У творі є психоделічні елементи. Ми маємо можливість побачити світ очима людини зі зміненою свідомістю, істоти, яку переповнює ненависть, що вже стала її другою суттю. У романі нелінійний сюжет, фрагментарна манера оповіді. Розділи ведуться почергово від усіх героїв, і ми бачимо одну і ту ж ситуацію з різних сторін. Твір написаний у натуралістичному стилі, з відвертими та реалістичними описами. Тут багато відступів з розмірковуваннями героїв та самого автора про природу людини та її місце у світі. ‼️І хоч книга не має міркування "18+" , тут є дуже відверті сексуальні сцени та насилля, тому я не рекомендую її підліткам. ?Це приголомшлива історія про те, що наш шлях до мудрості, спокою та любові не завжди всипаний пелюстками з троянд. Вона про вибір, який ми робимо щодня: наповнювати своє життя світлом чи отруювати ненавистю. І про те, що треба мати неабияку сміливість, щоб розірвати той самий гордіїв вузол та нарешті побачити світло в кінці тунелю. Не можу радити книгу всім, але щиро вірю, що вона потрапить до тих, хто зараз найбільше її потребує та допоможе прийняти важливе доленосне рішення ?

Не моє... Наче усе моє (і Франко, і шрифт, і розмір книги), а не вразило. Інколи навіть дратувало. Якщо вам хочеться дізнатися про особисте життя великого письменника, то ви можете прочитати цей роман. Дійсно, багато цікавих деталей. "Що означав той плач? Гордість за свого старшого сина від мезольянсу з Марією Кульчицькою, що, певне, не любила свого чоловіка, але шанувала за добру душу? Жаль, що він сам все життя бив залізо? Апофеоз його радості, коли інтуїтивно відчув, як його маленький Іваньо росте, на очах розумнішає , відходить кудись в сторону - і може йому вже не треба тепер тата... Тато зробив усе, що міг..." Але, гортаючи сторінки, занурюючись у прочитане, я зрозуміла, що не відчуваю глибини. Це і художній твір, і науково-популярний, і правдиві факти, і припущення автора. Тільки вчитався, а тут тобі - третій раз повтор однієї й тієї ж події (та я з першого разу усе запам'ятала!), то якісь дивні висловлювання про жінок, то надмірне возвеличування Франка - він, мовляв, не міг одружитися без кохання. Не міг одружитися? Нема чого і жити з жінками та давати надію! Хоча, звичайно, треба зважати на обставини життя. А ось з критикою українського характеру я, мабуть, погоджуся. Треба більше працювати і не чекати подяки за зроблене. Тому прочитала і скромно мовчу в куточку)

⠀ Епоха терору у СРСР не закінчувалася ніколи, аж до його розпаду. Просто цей терор мав різні форми. Більшовики мали величезний арсенал знущань і вбивств. У цій книзі - каральна психіатрія. ⠀ Олександер Світлий, Максим Томіленко - незламні борці за Україну і українську мову у 70-і. Вони говорять про русифікацію - і платять за це. ⠀ Процюк починає свій психологічний роман з дуже сильної алегорії: діти, які вижили під час Голодомору, напоєні кров'ю своїх матерів, відрікаються від них і від рідної мови заради виживання. Але не всі, не всі. ⠀ З іншого боку - поети Крилатий і Крислатий, які заколихують совість своєю українськомовною творчістю, і байдуже, що творчість ця прославляє владу. "Про яку русифікацію Києва ви говорите, у Києві ж є українські школи?" - питають у цій книзі, і аж не знаєш, як реагувати на цю "правду". ⠀ Десь посередині між сміливими дисидентами і пристосуванцями шкільний вчитель Микола, якого піймали на гачок найдавнішим способом - коханням. І наскільки то було шито білими нитками, що я не знаю, як він повівся, дорослий ж уже чоловік. Але КГБ знайде підхід до кожного. ⠀ Цей роман про письменників і про дисидентів, і дуже сумно через те, що змальована доля лише кількох жертв, а їх було так багато, відомих і невідомих. ⠀ "Голодні смерті, розстріли за рідну мову й чекістський терор іншу націю... напевно уже остаточно стерли б із географічних карт і мовної пам'яті..." ⠀ "Історія світової літератури не знає такого масового й безпощадного терору супроти митців, як українська. Від початку тридцятих до середини п'ятдесятих було репресовано з різними наслідками близько п'ятисот письменників "