Не моє... Наче усе моє (і Франко, і шрифт, і розмір книги), а не вразило. Інколи навіть дратувало.
Якщо вам хочеться дізнатися про особисте життя великого письменника, то ви можете прочитати цей роман. Дійсно, багато цікавих деталей.
"Що означав той плач? Гордість за свого старшого сина від мезольянсу з Марією Кульчицькою, що, певне, не любила свого чоловіка, але шанувала за добру душу? Жаль, що він сам все життя бив залізо? Апофеоз його радості, коли інтуїтивно відчув, як його маленький Іваньо росте, на очах розумнішає , відходить кудись в сторону - і може йому вже не треба тепер тата... Тато зробив усе, що міг..."
Але, гортаючи сторінки, занурюючись у прочитане, я зрозуміла, що не відчуваю глибини. Це і художній твір, і науково-популярний, і правдиві факти, і припущення автора. Тільки вчитався, а тут тобі - третій раз повтор однієї й тієї ж події (та я з першого разу усе запам'ятала!), то якісь дивні висловлювання про жінок, то надмірне возвеличування Франка - він, мовляв, не міг одружитися без кохання. Не міг одружитися? Нема чого і жити з жінками та давати надію! Хоча, звичайно, треба зважати на обставини життя.
А ось з критикою українського характеру я, мабуть, погоджуся. Треба більше працювати і не чекати подяки за зроблене.
Тому прочитала і скромно мовчу в куточку)