Нові відгуки

Всі знають, хто такий Пушкін. А от про Євгена Чикаленка — практично ніхто. Багато хто навіть не чув цього прізвища. Хоча одна з центральних вулиць Києва, яка раніше носила ім’я простігосподи пушкіна, тепер перейменована на честь Чикаленка. До прочитання цієї книжки я знала про нього лише одне: що він був меценатом. І все. Прочитати захотілося після однієї його цитати, яка просто влучила в серце: «Легко любити Україну до глибини душі. А ви полюбіть її до глибини власної кишені». І я вирішила дізнатися більше. Чикаленка тоді називали Паном — він був поміщик. Але людина ця буквально віддавала всі свої гроші на розвиток української мови. Повністю. І зробив для України він набагато більше, ніж ми про нього знаємо. Він одним із перших почав говорити, що в Україні має бути українська мова — ще в ті часи, коли це взагалі не звучало і не віталося. Його найвідоміший проєкт — це газета «Рада», яку видавали українською мовою. І це було дуже непросто, бо мову постійно забороняли. Уявіть: газета — збиткова, читацької аудиторії майже нема, а він усе одно друкує. Навіть українські селяни, які наче мали б її підтримати, не завжди сприймали «Раду». Бо літературна українська звучала для них «чужою»: одні вважали, що це галицька мова, інші — надто складна. Плюс ще ціна — не кожен міг дозволити собі газету. Він не тільки видавав газету, він ще й підтримував українських письменників. Шукав таланти, допомагав тим, хто готовий писати українською. Особливо довго й щиро підтримував Володимира Винниченка — платив йому нормальні гроші тільки за те, щоб той не перескочив на російську, а продовжував творити українською. Коротше, класний дядько. І що ще важливо — Чикаленко хотів друкувати не для еліти, а для простих людей. Його товаришів по ідеї було дуже мало. Це був кінець XIX — початок XX століття, і тоді майже всі освічені українці навчались і жили в Москві чи Петербурзі, спілкувались російською. Пічалька. А він ішов іншим шляхом. Витрачав усе, що мав. І під кінець життя, коли почалась революція й громадянська війна, змушений був тікати за кордон. Фінансово залишився ні з чим. Жив на підтримку знайомих. Коротше, книга — цікава. Так, є повтори, є трохи пафосу (як і писали в інших рецензіях), але мені вона зайшла. Дуже шкода, що ми так мало знаємо і так слабо просуваємо своїх великих українців.

КНИГА, ДО ЯКОЇ Я НЕ БУЛА ГОТОВА... Я чомусь була впевнена, що беру до рук драматичну історію, яка мене вразить, АЛЕ ...такоого я точно не очікувала 😳 🪢Це соціально-психологічний роман, який мене шокував, періодично давав мені під дих і я постійно відчувала брак повітря, вибивав ґрунт з-під моїх ніг, і мені видавалося, що я повільно, як у сповільненій зйомці, падаю на самісіньке дно... Ця книга була для мене згустком темряви, суцільним червоним прапорцем, божевіллям, яке, здавалося, ніколи не закінчиться. 🪢Степан Процюк досліджує темну сторону людської душі, її кольори та відтінки. Автор не побоявся табуйованих тем, про які не прийнято говорити вголос: глибокі психологічні травми, вплив психотропних речовин на людину, токсичні стосунки, насилля, деградація. У творі є психоделічні елементи. Ми маємо можливість побачити світ очима людини зі зміненою свідомістю, істоти, яку переповнює ненависть, що вже стала її другою суттю. У романі нелінійний сюжет, фрагментарна манера оповіді. Розділи ведуться почергово від усіх героїв, і ми бачимо одну і ту ж ситуацію з різних сторін. Твір написаний у натуралістичному стилі, з відвертими та реалістичними описами. Тут багато відступів з розмірковуваннями героїв та самого автора про природу людини та її місце у світі. ‼️І хоч книга не має міркування "18+" , тут є дуже відверті сексуальні сцени та насилля, тому я не рекомендую її підліткам. 🪢Це приголомшлива історія про те, що наш шлях до мудрості, спокою та любові не завжди всипаний пелюстками з троянд. Вона про вибір, який ми робимо щодня: наповнювати своє життя світлом чи отруювати ненавистю. І про те, що треба мати неабияку сміливість, щоб розірвати той самий гордіїв вузол та нарешті побачити світло в кінці тунелю. Не можу радити книгу всім, але щиро вірю, що вона потрапить до тих, хто зараз найбільше її потребує та допоможе прийняти важливе доленосне рішення 😌

Не моє... Наче усе моє (і Франко, і шрифт, і розмір книги), а не вразило. Інколи навіть дратувало. Якщо вам хочеться дізнатися про особисте життя великого письменника, то ви можете прочитати цей роман. Дійсно, багато цікавих деталей. "Що означав той плач? Гордість за свого старшого сина від мезольянсу з Марією Кульчицькою, що, певне, не любила свого чоловіка, але шанувала за добру душу? Жаль, що він сам все життя бив залізо? Апофеоз його радості, коли інтуїтивно відчув, як його маленький Іваньо росте, на очах розумнішає , відходить кудись в сторону - і може йому вже не треба тепер тата... Тато зробив усе, що міг..." Але, гортаючи сторінки, занурюючись у прочитане, я зрозуміла, що не відчуваю глибини. Це і художній твір, і науково-популярний, і правдиві факти, і припущення автора. Тільки вчитався, а тут тобі - третій раз повтор однієї й тієї ж події (та я з першого разу усе запам'ятала!), то якісь дивні висловлювання про жінок, то надмірне возвеличування Франка - він, мовляв, не міг одружитися без кохання. Не міг одружитися? Нема чого і жити з жінками та давати надію! Хоча, звичайно, треба зважати на обставини життя. А ось з критикою українського характеру я, мабуть, погоджуся. Треба більше працювати і не чекати подяки за зроблене. Тому прочитала і скромно мовчу в куточку)

⠀ Епоха терору у СРСР не закінчувалася ніколи, аж до його розпаду. Просто цей терор мав різні форми. Більшовики мали величезний арсенал знущань і вбивств. У цій книзі - каральна психіатрія. ⠀ Олександер Світлий, Максим Томіленко - незламні борці за Україну і українську мову у 70-і. Вони говорять про русифікацію - і платять за це. ⠀ Процюк починає свій психологічний роман з дуже сильної алегорії: діти, які вижили під час Голодомору, напоєні кров'ю своїх матерів, відрікаються від них і від рідної мови заради виживання. Але не всі, не всі. ⠀ З іншого боку - поети Крилатий і Крислатий, які заколихують совість своєю українськомовною творчістю, і байдуже, що творчість ця прославляє владу. "Про яку русифікацію Києва ви говорите, у Києві ж є українські школи?" - питають у цій книзі, і аж не знаєш, як реагувати на цю "правду". ⠀ Десь посередині між сміливими дисидентами і пристосуванцями шкільний вчитель Микола, якого піймали на гачок найдавнішим способом - коханням. І наскільки то було шито білими нитками, що я не знаю, як він повівся, дорослий ж уже чоловік. Але КГБ знайде підхід до кожного. ⠀ Цей роман про письменників і про дисидентів, і дуже сумно через те, що змальована доля лише кількох жертв, а їх було так багато, відомих і невідомих. ⠀ "Голодні смерті, розстріли за рідну мову й чекістський терор іншу націю... напевно уже остаточно стерли б із географічних карт і мовної пам'яті..." ⠀ "Історія світової літератури не знає такого масового й безпощадного терору супроти митців, як українська. Від початку тридцятих до середини п'ятдесятих було репресовано з різними наслідками близько п'ятисот письменників "