Я перечитувала цю книгу вдруге, пам'ятаючи свій захват від неї, але цього разу моя реакція була нуу..? З одного боку, Ширлі Джексон має дійсно цікавий стиль письма та непогане відчуття для послідовного, хоч і не завжди реалістичного, дивакуватого діалогу. Вона створює атмосферу маленького містечка і готичного будинку, а опис Дому на пагорбі — справжній шедевр, де будинок майже оживає, стає своєрідним персонажем, що віддзеркалює страхи та самотність Елінори. Її відносини з Теодорою та інші взаємозв’язки додають психологічної глибини і відчуття тривоги. Дрібні деталі, несподівані переходи між сценами, гра уяви та підсвідомих страхів — усе це показує майстерність авторки. Фінал, особливо останнє слово, захоплює і залишає після себе сильне враження. З іншого боку, книга має суттєві недоліки. Часто персонажі поводяться надто об’єктивно щодо власного страху, і в моменти, коли відбувається щось страшне, я відчувала себе так само відстороненою. Довгі, галюцинаторні «моторошні» сцени написані нечітко, іноді настільки, що я швидко їх пролітала. Лише останні десять сторінок трохи більше сфокусовані та трохи страшні, але навіть тоді я змушувала себе читати, сподіваючись отримати більше, ніж отримала. Отже, враження змішане: атмосфера, опис будинку та психологічна гра героїв заслуговують похвали, але темп і частина «страшних» сцен залишають бажати кращого. В цілому, книга цікава, але трохи переоцінена. Оцінка — 7/10.

Збірка, у якій Ширлі Джексон тонко оголює темні куточки людської природи. Авторка лякає не містикою, а правдивістю — тим, як звичайні люди здатні втратити людяність під тиском страхів, звичок і колективної жорстокості.

Спочатку подивилась серіал за мотивами цієї книги, який мені неймовірно сподобався. Після цього вирішила ознайомитись із першоджерелом - книгою. На жаль, не дуже сподобалось, не надто захопливо, взагалі не страшно, і навіть трішечки не тривожно. Нічого особливого. Можна сміливо пропускати цю книгу, нічого не втратите.

Тривожна, майже гіпнотична історія про сімейну ізоляцію, де тишу родового маєтку порушує лише внутрішнє бурління його мешканок. Ширлі Джексон створює атмосферу, у якій кожен предмет у домі здається частиною ритуалу, а кожен погляд — загрозою. Книжка про те, як страх і пам’ять можуть створити власну фортецю — красиву й небезпечну водночас.

"Привиди дому на пагорбі" Ширлі Джексон не просто історія про будинок із привидами. А привиди були там?) Ця книга повільно затягує в напружену тривогу, яка з кожною сторінкою відчувається все сильніше. Здається, ніби сам будинок дихає холодом, і ти відчуваєш, як цей холод просочується крізь сторінки. Підлога ніби скрипить, хтось стоїть позаду, і ти мимоволі озираєшся, хоча сидиш у безпечному місці. Тут немає гучного, показного жаху. Страх тихий, внутрішній. Будинок не здається монстром, він спостерігає і відображає те, що люди приховують у собі. І вже не розумієш: лякає сам дім чи власні думки і страхи? А коли завершуєш читати книгу до кінця, залишається дивне відчуття незавершеності. Не тому, що щось недосказано, а тому, що здається, історія триває навіть після останньої сторінки, і дім… все ще чекає.

Збірка психологічного трилеру, де жах ховається не в надприродному, а в буденності та людській жорстокості. Джексон показує, як звичайні люди можуть стати носіями страху та насильства, а класичне оповідання «Лотерея» залишає тривожне враження. Це книга про темні сторони людської природи

Я обожнюю містику, але це слабо. На один раз

Прочитати можна, але не сильно зачепило