Ми жили в замку - це історія про двох сестер і їхнього дядька, які живуть відлюдькувато в старому будинку після сімейної трагедії. Місцеві жителі їх не люблять, навколо постійно відчувається напруження і дивна атмосфера ізоляції. Це не зовсім трилер у класичному сенсі, швидше тиха, повільна й трохи тривожна історія. Напруга відчутна постійно, але без різких поворотів... Розв’язку сюжету можна здогадатися ще на початку, та це не псує враження — читати все одно цікаво через атмосферу і та співпереживання з головними героїням. Книга сумна та меланхолійна, але написана досить непогано. Для мене це десь 7/10: не вау, але залишає після себе післясмак. Мабуть, книга для осені.

Це взагалі не проста, як мені здалося спочатку, асоціативна «страшилка» на ніч. Це така глибока і навіть болюча подорож у підсвідомість, де твої страхи, самотність і провина оживають разом із цим домом. Дім — це не будівля, а стан душі ніби проникаєш всередину, а пояснити не можеш. Цю книгу не вийде проковтнути швидко, її треба прожити.

Це не типовий горор з кров'ю та монстрами, справді. Тут може бути страшно від атмосфери, від того, що інколи й не розумієш — це реально відбувається чи героїня це уявляє. Елеонор, головна героїня, дуже самотня і вразлива, і будинок ніби використовує це проти неї. Але, особисто для мене, її поведінка й характер самі по собі уже занадто для такого жанру. Багато діалогів, але я це люблю. Проте все ж трохи сирувато, надто передбачувано. Хоча, якщо згадати що це книга ще з 50-х, то розумієш, що на той час такі трилери були досить захопливими. Кінець залишає багато питань, але саме це й робить книгу особливою. Зрозуміло, чому вона вплинула на багацько фільмів жахів.

Цей роман повільно занурює читача в моторошну атмосферу самотності й страху. Будинок на пагорбі стає не просто місцем подій, а живою присутністю, що впливає на героїв. Історія лякає тонко й психологічно, змушуючи відчувати напругу ще довго після завершення читання.

Я перечитувала цю книгу вдруге, пам'ятаючи свій захват від неї, але цього разу моя реакція була нуу..? З одного боку, Ширлі Джексон має дійсно цікавий стиль письма та непогане відчуття для послідовного, хоч і не завжди реалістичного, дивакуватого діалогу. Вона створює атмосферу маленького містечка і готичного будинку, а опис Дому на пагорбі — справжній шедевр, де будинок майже оживає, стає своєрідним персонажем, що віддзеркалює страхи та самотність Елінори. Її відносини з Теодорою та інші взаємозв’язки додають психологічної глибини і відчуття тривоги. Дрібні деталі, несподівані переходи між сценами, гра уяви та підсвідомих страхів — усе це показує майстерність авторки. Фінал, особливо останнє слово, захоплює і залишає після себе сильне враження. З іншого боку, книга має суттєві недоліки. Часто персонажі поводяться надто об’єктивно щодо власного страху, і в моменти, коли відбувається щось страшне, я відчувала себе так само відстороненою. Довгі, галюцинаторні «моторошні» сцени написані нечітко, іноді настільки, що я швидко їх пролітала. Лише останні десять сторінок трохи більше сфокусовані та трохи страшні, але навіть тоді я змушувала себе читати, сподіваючись отримати більше, ніж отримала. Отже, враження змішане: атмосфера, опис будинку та психологічна гра героїв заслуговують похвали, але темп і частина «страшних» сцен залишають бажати кращого. В цілому, книга цікава, але трохи переоцінена. Оцінка — 7/10.

Збірка, у якій Ширлі Джексон тонко оголює темні куточки людської природи. Авторка лякає не містикою, а правдивістю — тим, як звичайні люди здатні втратити людяність під тиском страхів, звичок і колективної жорстокості.

Спочатку подивилась серіал за мотивами цієї книги, який мені неймовірно сподобався. Після цього вирішила ознайомитись із першоджерелом - книгою. На жаль, не дуже сподобалось, не надто захопливо, взагалі не страшно, і навіть трішечки не тривожно. Нічого особливого. Можна сміливо пропускати цю книгу, нічого не втратите.

Тривожна, майже гіпнотична історія про сімейну ізоляцію, де тишу родового маєтку порушує лише внутрішнє бурління його мешканок. Ширлі Джексон створює атмосферу, у якій кожен предмет у домі здається частиною ритуалу, а кожен погляд — загрозою. Книжка про те, як страх і пам’ять можуть створити власну фортецю — красиву й небезпечну водночас.