Сергій Осока

На перший погляд здається, що оповідання ні про що. Невеликі замальовки буденщини. Але чим більше читаєш, тим більше затягує ця атмосфера. Дитячі спогади про село, дитинство, ностальгія.

Не сюжет залишає цей потужний післясмак, а саме відчуття: запахи, звуки, дотики.
Підозрюю, що оповідання автобіографічні, інакше не уявляю як можна так детально це все передати.
У мене не було схожого досвіду, спогадів про дитинство в селі, але завдяки автору я змогла пережити подібний досвід в його оповіданнях.

"I хай бiльше нi для кого в усьому світі не важать ні її двері, ні вікна, нi бiлi кози, нi ганчірка, кинута на лавицю, ні яблуня, ні саме пiвмертве село, яке зараз уже ледь блимає поодинокими вогнями, - менi воно має світити, як раніше. Бо якщо погасне, то чим світитимусь я сам? Чим зiгрiю себе в безконечнiй довколишнiй зимі?»

🌅 Це збірка короткої прози, яку я прочитала на одному подиху. Мені здається, що оповідання автобіографічні, бо наповнені особистісними переживаннями, дуже щемливі, проникливі, просякнуті неймовірною любов'ю до села та людей. Вони такі глибокі, що виникає враження, що ти передивляєшся свій альбом із чорно-білих фотографій і мимоволі пригадуєш своє дитинство, канікули у бабусі та знов насолоджуєшся справжнім смаком літа, який можна сповна відчути лише на селі.

Ці оповідки про :
☀️неідеальних рідних людей, яких ти всеодно любиш, незважаючи ні на що;
☀️про аромат дитинства, яке пахне тобі пиріжками, спеченими у великій старій печі, та тане на язиці "м'ятними" цукерками🍬, які завжди знайдуться в бабиній кишені;
☀️про дідову науку, яка робить з внука-неука вправного рибалку 🎣;
☁️самотність на старості років;
☁️гіркий запах вітчима, ненависну муштру, яка викликає бажання зникнути;
☁️жорстокість та зневажливе ставлення до людей інших національностей;
☁️перші скороминучі почуття, які розривають зсередини, а по собі залишають лише гіркоту та розчарування;
☁️жаль за втраченими почуттями і роздуми про швидкоплинність часу;
☀️про те, що, де б ти не був, а вдома завжди найкраще, бо там твоє серце ❤️.

🌅Деякі оповідання викликали усмішку, зігрівали душу, інші - змушували замислюватись над життям, відчувати біль та розпач інших людей. Були твори, оповиті хмаркою таємничої містики, що зачаровувала.

Чи сподобались? Так, відверті, щирі, зачепили❤️...

Зануритися в теплі спогади дитинства, як ті лини, що зображені на обкладинці, занурюються в темні глибини річки.

Кожна новела у збірці повертає до власного минулого, до історій, котрі оживають у свідомості, і читаючи які ти мимоволі посміхаєшся, або ж мигцем витираєш сльозу.

У кожному героєві можна впізнати себе, своїх батьків, діда з бабою, друзів, сусідів або ж вчителів...
Іноді навіть найменша фрраза героїв переносить тебе до безтурботного періоду, коли пів відра черешень, коли колядувати до Катьки, коли чотири рази постукати, якщо тобі тривожно і коли здійснюєш мамину мрію.
Автор майстерно змальовує буденність сільських мешканців на початку "дев'яносто проклятого, дев'яносто затертого", з усіма "прикрасами" цього періоду.
Мова книги, то окреме задоволення. Вона жива, подекуди з діалектами, але така своя, й за переливами якою можна з легкістю повернутися в "місця, де з усього просто таки бризкає щастя..."

Доза ностальгії за умовним літом у бабусі на селі. Короткі оповідання, які занурюють в атмосферу українського села з простими життєвими подіями, про стосунки зі старшим поколінням, іноді не найпростіші, але Осока пише про них зі щирою любов’ю і це дуже приємно читати, навіть коли сам такого досвіду не мав. Ці тексти наче й не мають особливого сюжету, але тут більше важить стиль написання, мова автора - бо так гарно! Суцільна насолода і медитація.

Якщо вам подобаються тексти Юлії Сливки, або "Спитайте Мієчку" - спробуйте і цю збірку.

Яка ностальгічна, невимовно сумна, соковита і прекрасна книга!

В цій збірці зосереджено чимало: спогади про дитинство, сумні і веселі; прірва між юністю і старістю, містом і селом.

Від кожної новели щемит у серці. Я насолоджувалась кожним реченням, кожним словом, кожним порівнянням. Це абсолютно новий для мене автор і після цієї книги я хочу ЩЕ😍

Маєте ви якісь спогади, від яких терпко, солодко і боляче водночас? Якими накриває, наче зливою, якою зачаровуєшся і боїшся водночач?

От після цієї книги хочеться загонутися в них, пропустити через себе всі колишні емоції. Про біганину по росі, риболовлю біля озера, блукання в лісі, копання картоплі... Спершу книгу хочеться покласти біля себе і почитувати: слово, речення, новела. А потім ти просто провалюєшся і не можеш виборсатися з моря пам'яті. Кожен текст — завершена історія, яких у кожного і кожної з нас є сотні. І як приємно читати це, усвідомлювати, що час від часу болить не лише тобі. І накриває не лише тебе.

Це книга-осінь. Саме восени я хочу повернутись до неї ще раз.

Яка чудова назва для книги, вам не здається?
Коли прочитаєте цю збірку, ви зі мною погодитесь.

В цій назві все, про що ця книга, - про приємну прохолоду літніх ночей, про легкий сум за вислизаючим із рук літом, про щось інтимне, приховане від чужих очей, про щось таке бажане, але ніякове, про щось болючою як скалка в босій нозі.

«Нічні купання у серпні» - як історія життя, новели написані і розташовані в такому порядку, що здається, спостерігаєш за людиною від перших її самостійних рішень до відходу у кращий світ.
Є відчуття, що автор сидить ось тут поруч, палить цигарку, заїдає випиту чарку квашеними помідорами і розповідає про своє життя від перших світлих щасливих спогадів, перших складних рішень, перших закоханостей, до зрілого усвідомлення швидкоплинності життя. Часом сміється, часом крадькома втирає сльозу, але частіше дещо мрійливо, ностальгічно всміхається одним кутиком рота. Є в цих спогадах, і щастя, і смуток, і чуже горе, і дещиця містики (а ви, хіба в дитинстві не «викликали пікову даму чи не вважали похмуру стару сусідку відьмою?)

При усій різноманітності проблематики новел, письмо Сергія Осоки легке, живе; слова так припасовуються одне до одного, ніби це частинки пазла, який збирають в картинку.

Цю книжку, як і «Три лини для Марії», оцінять всі, хто проводив канікули у бабусі в селі, ті, чиї дитинство і молодість припали на початок девʼяностих, ті, кому цікаві людські долі.

«Огірки пахнуть безтурботністю, диня - невагомим щастям, кавун - першим поцілунком, а помідори в кінці серпня - тугою.»(с)

Дуже рідко читаю коротку прозу, але те, як хірургічно точно пише Сергій Осока, нівелює всі мої уподобання. Мальовничість звичності, сільського побуту і життя «маленьких» людей, - гарна подорож в питомо українське дитинство.

Збірка коротких новел від імені Сергія, іноді він постає хлопчиком, іноді дорослим, часом підлітком, часом новели зовсім не про нього. Вже після перших кількох історій мені хотілося кричати на увесь світ, яка ця книга прекрасна, світла і надихаюча. Я читала, насолоджуючись кожним словом, пейзажем, іронічним діалогом і все не могла зрозуміти, як така добра, світла, просякнута ніжною ностальгією за сільським життям книжка отримала таку сіру, гнітючу обкладинку… Я зрозуміла, коли автор одним сюжетним поворотом оглушлив мене, як того лина, щоб випатрати душу…

І хоч читання «Трьох линів для Марії» подібне до занурення в озеро, на перший погляд, чисте і освіжаюче, але з мулистим дном, я дуже раджу її до прочитання. Сергій Осока майстерно описує людей і їх побут часів розпаду СРСР і становлення Незалежності. Іноді здається, що в якісь із новел немає моралі чи сенсу, але якщо зібрати всі їх до купи, як пазли, вийде прекрасна картина про людей. Про людей добрих і злих, про те, як добрі вчиняють зле, а злі поводяться благородно, як кохання здатне зламати, а випробування - підняти на новий щабель.