Саша Павлова

Я не дуже цікавлюся трукраймом — але цікаво було оцінити одне з небагатьох українських видань.
І це той момент, коли документальне чтиво виявилося дуже захопливим. Розширило мені світогляд, подарувало відпочинок)
Це легка книга, хоча я очікувала протилежного.
Тож, якщо мене — не цільову аудиторію — книга зачепила, думаю, то ознака якості.

🩸 Трукраймом я почала цікавитись відносно нещодавно, пам’ятаю, як в один з нескінченних робочих днів з купою задач в мене закінчились усі відео та подкасти які я вмикаю на фоні коли працюю і я полізла в рекомендації ютубу. 
Так і натрапила на канал двох дівчат, які розповідають цікаві кримінальні історії. Згодом я підписалась на ще кілька каналів і от тепер щотижня переглядаю 2-3 відео в жанрі трукрайм. 

🩸 Коли побачила анонс цієї книги одразу знала що замовлятиму її. По-перше, хотіла підтримати нове видавництво, по-друге, знайома з видавчинею та авторкою, по-третє, цікавий задум книги в не менш цікавому для мене жанрі. 

🫀 Так от! Мені сподобалось. Інформація викладена доступно та цікаво, книга читається на одному диханні, кожна справа супроводжується великою кількістю фото, а там де треба примітками авторки або редакторки. 

🗡 Треба зазначити, що деякі справи тут дуже яскраво описані і якщо ви чутливі до таких тем, то краще їх пропустити, втім, ці розділи не захоплять вас зненацька, бо мають відповідні попередження. 
Я не надто чутлива натура, але подекуди й мене захитувало. 

🌟Як киянку та мешканку Соломʼянського району мене вразила справа Андрія Головка, я й подумати не могла, що в кількох зупинках від мене знаходиться вулиця названа на честь чоловіка, який вбив свою дружину та дитину, але цей «товаріщ» писав в жанрі соцреалізму і був зручним та потрібним системі, тож справу просто замʼяли. 
Чи підіймалось питання про перейменування вулиці? Так. У 2023 році навіть була петиція на сайті Київради. Зібрано 876 підписів. 

🩸 Є тут іще одна справа у якій фігурує українка. Вона, безперечно, запамʼятається усім читачам найкраще та вразить своєю жорстокістю. От на ній я робила перерву бо, бачте, дуже хорошу маю уяву.

💀 Цікавим аспектом для мене було й те, що не всі, але багато з цих жорстоких вбивць-письменників отримали визнання та популярність, їхні книги успішно друкувались та продавались. Тобто люди свідомо купували те що написав умовний маніяк-канібал. Це вражає, але не дивує. 

🌟Над книгою проведена ґрунтовна та кропітка робота, списки використаних джерел та ресурсів займають 15 сторінок, це вам не жарти. 

🌟Дякую Саші Павловій, Дафі та усій команді видавництва за цю книжку. 
З нетерпінням чекатиму продовження серії трукрайм і вже цієї неділі буду на презентації книги в Readeat. 

24 історії, що вражають своїм карколомним набором характеристик. Рахуємо: це було насправді, це були письменники, декого продовжують із захватом читати й сьогодні (в цілому не засуджуємо, бо тексти дійсно майже геніальні), а іменем ще одного вбивці названа бібліотека у Києві. Якщо під час читання тримати в голові всі ці факти, то загальне враження посилюється на кілька порядків.

Саші вдалося не просто перерахувати нам письменників, які по сумісництву були ще й вбивцями, а створити напружену драматичну цільну історію, де основні герої – далеко не герої.

Так, тут мало жінок (і це зрозуміло: жінок-вбивць статистично менше, ніж чоловіків, а от чому так – питання для окремого розгляду), буквально один український письменник-вбивця (можемо трішки пишатися чи шо), а японці просто перевершують будь-які межі огидного.

Від деяких персонажів холоне кров, а від дій деяких віє такою меланхолією, що стає на секунду навіть трішки шкода недотикомок. Але тільки на секунду, бо ніщо не може виправдати їхніх дій. Пояснити – так, але у жодному разі не виправдати.

Нонфікш, який читається запоєм і лише зрідка згадуєш, що це – не вигадки. Ґрунтовна праця, колосальний труд по збору інформації і такий живий драматичний виклад. Перший український трукрайм і хочеться побажати авторці, аби не останній.