Мерієнн Кронін

Це книга наче тепла ковдра, яка тебе обіймає і заспокоює, де час повільний, а життя коротке яке позбувається страху померти.

Щемлива і дуже важлива історія про двох жінок з різних століть.

Склад написання трошки дивний, це такі собі невеличкі розділи, які обриваються і вже в наступних розділах ви дізнаєтесь все до кінця.

Мабуть, через це я її довгенько читала і навіть думала закинути, і як добре, що не припустилася такої помилки.

Останні 50 сторінок — ридала, а крайній розділ довів мене до істерики. Настільки книжка проникла у саму душу і залишала там своє коріння.

А взаємодія Ленні зі священником взагалі довела мене до сліз, настільки чудові відносини в них були…

Тому «Сто років» неодмінно залишиться в моєму серці назавжди, як і їх картини🩵.

Історія, яка розчулює з перших сторінок. Ленні - 17 і вона помирає. Найважливіше запитання вона має до Бога: "Чому?" , Марґо - 83 і вона теж помирає. У неї немає питань, у неї за спиною життя: насичене,непросте. Героїні розкажуть свої історії в лікарні малюнками, а нам - щоденниками, розповідями, згадками. І їхні історії не залишать байдужими...

Той випадок, коли абсолютно все подобається. Книжка розбила моє серце на друзки. Ця історія не про щасливі фінали , вона про те ,що в нас є "всього нічого" , і можна зрозуміти це як завгодно. Вона про те, що модна стати подругами навіть, коли одній 17, а іншій - 83. Про те, що навіть найболючіші втрати ми все одно переживемо. Буде боліти менше. Може...

Для мене це точно одна з кращих книг року. Щиро рекомендую! В кінці роману є інтерв'ю з авторкою і відомо, що планується екранізація.

Ленні - сімнадцять і в неї термінальна стадія раку.

Марґо - вісімдесят три і її серце багато пережило.

Вони знайомляться у лікарні і стають подругами, які вирішують намалювати своє життя. Усього має бути сто картин, сто історій. Саме стільки Ленні та Марґо прожили на двох. Часу в них обмаль, тому вони негайно приступають до роботи.

Це дебютний роман авторки, перекладений понад двадцятьма мовами і я багато від нього очікувала. Не так сталося, як гадалося. Цікаво було читати історію Марґо. Історія Ленні не зачепила, її специфічне почуття гумору не викликало усмішки, а кінцівка не видавила із мене сльози.

Посил авторки зрозумілий і важливий - жити то життя, не відкладати його на потім, бути оптимістом навіть тоді, коли смерть дихає в потилицю. Проте, книга не моя.

Планується кіноадаптація, можливо, буде цікавіше.

Чи багато це - 100 років життя?
А якщо розділити на двох?

Щемка історія про про двох жінок, які зустрілися у лікарні. Ленні 17 років і вона має невиліковну хворобу. Марго 83 роки і вона чекає на свою "велику" операцію. І чомусь дівчинка-підліток значно комфортніше почуває себе з Марго, аніж зі своїми однолітками. А літня пані може так багато навчитися у дитини, життєвий шлях якої такий трагічно-короткий.

У холодних лікарняних стінах вони зігрівають одна одну і малюють історію життя, довжиною у ціле століття. Найяскравіші спогади з'являються на папері, аби залишити світу згадку про те, що "тут були Ленні та Марго".

Здається, що у книзі мало динаміки. І справді, герої залишаються на одному місці, серед одних і тих же людей, з однією і тією ж рутиною. Проте розкриваючи одна одній моменти свого життя, вони відправляють читачів у щемку і захопливу подорож в минуле. Здається, ніби ми відправляємося в сафарі, от тільки замість диких тварин за вікнами автомобіля смерть, зрада, страхи, ув'язнення, кохання, перший поцілунок, хвороби, слабкість і сила, відчай і нова надія. І всі вони простягають когтисті лапи і стукають у вікна, ніби насміхаючись, ніби нагадуючи, що ви вже давно знайомі.

"Артур довго мовчав, тоді знову підвів очі на мене.
- Подивися на це так. Чому ти живеш?
- Тому що мої батьки кохалися.
- Я не питав тебе, як ти з'явилася на світ, я спитав тебе чому. Чому ти взагалі існуєш? Чому ти жива? Для чого твоє життя?
- Не знаю.
- Гадаю те саме можна сказати про смерть. Ми не знаємо, чому ти помираєш, так само як не знаємо, чому ти живеш. Життя і смерть - обидві ці речі є цілковитими таємницями, і про них нічого не дізнаєшся, поки не зазнаєш і сього і того."

Класична для цієї фабули історія про щемке знайомство двох різних людей, яких об'єднує одне — смертельна хвороба. Історія щира, оптимістична, місцями сльозлива, одним словом "хороша", але, насправді, не більше.

До сюжету фактично немає питань, а от те, як авторка будує свою оповідь, все ж попсувало загальне враження: фрагментарність історії її буквально руйнує, бо не дає змогу до пуття розкрити персонажів або пояснити, чому персонажі роблять "ось так". Якщо спочатку, до основного задуму історії з картинами мені все подобалося, бо йшло більш-менш послідовно та м'яко, згодом стало просто нудно, бо всі ці історії тривають максимум сторінки 4 і не дають змоги зосередитись ані на минулому, ані на майбутньому.

Та на один раз згодиться. Беріть, якщо хочете чогось сентиментального.