Як тепер дочекатися третьої книги?

Я є фанаткою цієї серії ще з 22 року і дуже рада, що її публікує саме «Богдан». Мені подобається динаміка стосунків між головними героями, сюжет, діалоги, сетинг фентезійного світу та троп «від ненависті до кохання». Рекомендую до прочитання всім, хто полюбляє М+М романтику й не цурається жорстокості в сюжеті

Про сюжет розповідати не буду: після бурхливих обговорень книги в мережі, думаю, всі вже зрозуміли, чого слід, а чого не слід очікувати від цієї серії, особливо від першої частини. Якщо не орієнтуватися на обкладинку та власні, ірраціональні уявлення про історію, то досвід читання стає особливо приємним. Я очікувала політичного фентезі, довгого розвитку стосунків від ворогів та коханців та жорстокого світоустрою. І отримала все з вищеперерахованого? Як би мені не подобалася історія в цілому, першій частині не можу поставити 10/10, бо серія набагато краще розкривається пізніше. "Полонений принц" — це вступний вступ, і мені не вистачило зовсім дрібки до того, щоб мене викинуло емоційними гойдалками в стратосферу. Хоча, після прочитання першої книги я одразу взяла в руки другу, й не могла випустити її два дні. А це означає, що вступний вступ був дуже навіть хорошим? Ще після "Темного сходження" я зрозуміла, що Пакат — це моя авторка. Мені подобаються теми, які вона обирає для своїх творів, розкриття персонажів, їхній особистісний розвиток та динаміка стосунків з іншими героями. Я люблю гарно прописані фентезійні світи, але без якісного наповнення персонажами та їхніми особистими історіями — це для мене гарна обгортка під якою немає подарунка. З Пакат таке розчарування мене точно не чекає. Навіть у "Полоненому принці", де ми споглядаємо історію лише з точки зору Дамена, їй все одно вдається гарно розкрити інших героїв, навіть якщо сам Дамен цього не бачить. Не знаю, як у цієї жінки це виходить, але виходить! А після повторного прочитання it hits even harder? А ще про стиль. В авторки шикарні діалоги та елегантні речення, які займають невелику площу тексту, але за змістом перевершують цілі абзаци та розділи інших авторів. От вміє вона коротко та ясно передати думку. Читаєш якесь речення і думаєш: мені, щоб вислови таку думку та добитися рівноцінної реакції у читача, знадобилося б утричі більше слів, якщо не більше? Можливо, тому перша частина й не така велика. І це буквально чи не єдина моя претензія. Мені було мало! От знаєте, є такі книги, які ніби й класні, але хочеться, щоб вони чим швидше закінчилися. Хочеться дійти до кульмінації, дізнатися, що там і до чого. Читаючи цю трилогію у мене також було таке бажання, але водночас мені хотілося, щоб цей текст ніколи не закінчувався. Хотілося читати годинами, мати нескінченний запас розділів і просто насолоджуватися красою тексту... ?Окремо хочу виділити оповідання про Еразма. Напевно, це для мене найважча та найемоційніша частина книги. Я, безумовно, переживала за Дамена та його становище у Вері, й усі ті речі, які йому довелося пережити. Але у мене з самого початку була певність у тому, що з ним все рано чи пізно буде гаразд, бо це не той герой, який не може про себе подбати. Проте коли мова заходить про Еразма... І хоч я знала, чим закінчується його історія, читання оповідання від цього не стає легшим. Навпаки, воно дивує ще більше. Пакат вміє і у малу прозу також. Додаткові оповідання після трилогії це прекрасно доводять. І я не можу дочекатися, коли побачу своє улюблене "Pet" в українському перекладі ("Богдан" ви ж там цим займаєтеся, правда?)

"Полонений принц" — це книга, яка доводить, що навіть у жанрі фентезі можна робити ставку не на магічні здібності та драконів, а на політичні інтриги, складну психологію персонажів, діалоги, що ріжуть гостріше за лезо, та... так, пікантну напругу, від якої не то хочеться увімкнути кондиціонер, не то покричати у вікно.  Головні герої — протилежності, які зустрічаються на одній шахівниці. Дамен — прямолінійний, сильний, до смішного благородний. Лоран — король пасивно-агресивних реплік, холодний і настільки розумний, що хочеться тримати поряд валідол. І все це в обрамленні того факту, що один із них буквально раб іншого. Звучить напружено? Так і є. Адже разом вони нагадують вибухонебезпечну суміш: з одного боку — чесність і відвертість, з іншого — хитрість і стриманість. Спостерігати, як ненависть повільно переростає в довіру, а потім в дещо більше, — це виняткове задоволення шкідливе для серця? Сюжет розгортається доволі динамічно: змови, зради, політичні ігри й випробування гідності змушують героїв не лише боротися, а й переосмислити власні переконання. Кожна дрібниця, кожен діалог, кожна зрадлива усмішка мають приховане значення. Усе це авторка подає обережно, дозволяючи читачеві самому скласти думку щодо правильності чи хибності вчинків персонажів. Світ книги вибудований з увагою до деталей: з продуманою політикою та культурними особливостями, з соціальними відмінностями та непростою історією між двома державами. Теми, підняті в книзі, не з легких. Авторка сміливо балансує на межі між світлом і темрявою, але робить це з таким стилем, що навіть найбільш провокаційні сцени здаються логічними й служать розвитку персонажів. Мені сподобалося, як сміливо Пакат працювала з арками персонажів — вони здатні дратувати, захоплювати, доводити до сказу та водночас викликати симпатію. "Полонений принц" — книга не для всіх. Але якщо вам подобаються розумні діалоги, повільне напруження між героями й хитромудрі політичні ігри, — ласкаво прошу в клуб. І пам'ятайте: у цій книзі навіть мовчанка щось означає.

Дівчата таке полюбляють - їм буде окей. Але за всіма цими еротиками, сексами та квірами десь загубили цікавий сюжет та радість від прочитання. Залишилась тільки радість від того, що ця книга вже прочитана і досить

“Полонений принц” - це надзвичайно цікава та колоритна історія з політичними іграми, палацовими інтригами жорстокістю та зрадами. Події якої відбуваються в південних краях. Де світить палке сонце, люди носять довгі сорочки і де рабство є нормою Після смерті короля Акʼєлосу, законного спадкоємця трону, принца Даміаноса зраджує його брат, Кастор. Всі думають що спадкоємець мертвий, але Кастор підносить брата у подарунок, як раба, принцу Вери, Ларону. Що тепер буде з Даменом? Що його чекає, коли Ларон дізнається хто він? А найголовніше, як втекти з палацу країни ворога. Історія дуже цікава та непередбачувана. Вера, країна розпусти. Всі придворні мають, як мінімум одного пестуна. Та ігрища, які вони влаштовують, це щось з чимось. Тут варто боятись не лише принца, його дядька чи придворних, але й пестунів, які мають сильний вплив на господаря. Стосунки Дамена та Ларона вибудовуються поступово. Колишній спадкоємець не готовий миритися з долею раба і всіма силами протистоїть королівському двору. Лоран у свою чергу холодний та доволі жорстокий. Готовий ламати Дамена, поки той не підкориться. У процесі історії, від цілковитої ненависті їхні стосунки переростають в ділові. Даменіанос пробує залучитись довірою Лорана заради себе та інших рабів. Лоран дуже цікавий персонаж, адже незважаючи на свій холодний характер, щось тепле ховається всередині. Але жорстокий світ не дає цьому проявитись. Дамен ж починає потрохи звикати та привʼязуватись до принцва Вери. Хімія між ними повільна, проте інтригуюча. Тут немає неочікуваних поворотів. Сюжет розмірений та неспішний. Проте ця книга дивує та не відпускає. І ти хочеш читати далі. Це щось нетипове, щось екзотичне і щось цікаве.

Я не дуже дружу з янґ едалтом, бо часто бачу там сюжетні дірки, легкі історії, персонажів, які не притягують... Я знала, що Темне сходження — це YA, але на нього були такі гарні відгуки, що я вирішила таки його взяти. Як тільки я почала читати, то зловила дуже жирний вайб Володаря перснів, бо побачила прям цілу схожу сцену (хто поняв, той поняв ?) і думала, що вся книга буде в такому стилі... Так, тут є древнє зло, яке прокидається, є обраний, який стає на шлях боротьби, є магічні артефакти, АЛЕ… Ця книга, хоч і має вайби ВП, насправді дуже від нього відрізняється. Це індивідуальна, самобутня, якісно прописана історія, яка дуже класно розкривається по ходу сюжету. Легкий початок, який поступово переростає в напружений кінець. Як для свого піджанру супер ?? В другій частині обіцяють скло, а я вже протираю лапки, бо я і скло — друзі навік ? Ох, як же я люблю, коли книжкові герої страждають… ?

Дочитала Темне сходження ? Я не дуже дружу з янґ едалтом, бо часто бачу там сюжетні дірки, легкі історії, персонажів, які не притягують... Я знала, що Темне сходження — це YA, але на нього були такі гарні відгуки, що я вирішила таки його взяти. Як тільки я почала читати, то зловила дуже жирний вайб Володаря перснів, бо побачила прям цілу схожу сцену (хто поняв, той поняв ?) і думала, що вся книга буде в такому стилі... Так, тут є древнє зло, яке прокидається, є обраний, який стає на шлях боротьби, є магічні артефакти, АЛЕ… Ця книга, хоч і має вайби ВП, насправді дуже від нього відрізняється. Це індивідуальна, самобутня, якісно прописана історія, яка дуже класно розкривається по ходу сюжету. Легкий початок, який поступово переростає в напружений кінець. Як для янґ едалт взагалі супер ?? Події описані логічно, все подається поступово, немає надлишку зайвої інформації, але водночас все необхідне є. Десь третина книги йшла легко і не особливо аж захоплювала, а далі пішло, як по маслу. Це перша частина, тому скоріш за все розкачка через чимось більшим. В другій обіцяють скло, а я вже протираю лапки, бо я і скло — друзі навік ? Ох, як же я люблю, коли книжкові герої страждають… ?