❤️‍🩹А меч в його руках пером легеньким стане. Це збірка з 15 коротких різдвяних (і дуже різних за характером) історій, - про традиції, про кохання і #про_війну. Про ворожіння на Андрія, про дитячі спогади і про рішення залишитись тут, вдома, серед своїх. Про ложку куті, яку залишаєш для тих, кого вже немає поруч. Про родину, що нарешті зібралась разом, про скорботну зірку Різдва, про коляду, щедру і посівання. Про складну сімейну динаміку, лицемірство і свята, які стають випробуванням. Про родинні реліквії, блекаути і вогник надії серед суцільного мороку. Про спалення дідуха, про метушливі дні підготовки до Різдва і про людей, які не знають іншого шляху, окрім нищення. Про дитяче свято у Маріуполі, якого ще не торкнулась війна. Про вертеп і про заборону релігійних свят. Про присягу замість світової слави, про полон, про побратимів, які відійшли у засвіти. І про довгожданий кінець війни. ✨ Мої улюблені історії з цієї збірки створили Юлія Мак, Ольга Богомаз, Анастасія Левкова і Валерій Пузік, але вся збірка дуже хороша (мені не сподобалась тільки історія Сашка Столового). Книжка дуже комфортна, дуже «своя». Я чомусь навіть не дивилась в її бік, але виявилось, що це саме те, що мені було потрібно. Автори: Ольга Богомаз, Анна Грувер, Віталій Дуленко, Таня Касьян, Юлія Лаба, Софія Мокій, Кирило Половінко, Валерій Пузік, Надія Сухорукова, Марія Титаренко, Христина Шалак, Юлія Мак, Олена Пшенична, Сашко Столовий, Анастасія Левкова

​На щастя, я народився і принаймні до п'ятнадцяти років прожив в маленькому селі без асфальту. Та навіть незначні та доволі рідкісні контакти з райцентром свідчили про існування не дуже явного, але великого і небезпечного світу, в якому культивується насильство. Коли я закінчував школу, то щосуботи ходив у місто на додаткові курси з фізики та математики. Принаймні один раз мене точно врятувала від знайомства з гопотою щаслива випадковість: троє представників цього "благородного" стану суспільства вже слідували за мною назирці кілька кварталів поспіль, але поява якихось мєнтів неподалік їх відлякала і затримала, а мені вдалося відірватися  Повноцінне знайомство з насильством, приниженням, мордобоєм, алкогольними вакханаліями та повною сракою відбулося незадовго після цього випадку — в гуртожитку педагогічного університету у "бандітскому городі" Кам'янці-Подільському. І коли я декілька разів перетинав Донбас автостопом, затримуватися там зовсім не хотілося, а кожна тінь скидалася на банду гопників. Звісно, в селах теж практикувалися розбірки та мордобої - в клубах, попід весіллями, але в дитинстві я значно більше цікавився пригодами в книжках, ніж реальним життям. Може бути, що так триває й досі. Попри те, що життя та світ встигли обдарували мене низкою цікавих та чарівних досвідів та спогадів, перш ніж все наїбнулося і тепер невпинно рухається до остаточного кінця, я досі частіше дізнаюся про життя інших — вигадані і не вигадані — з книжок. "Лімб" Кирила Половінка — це не та книга, яка покликана дати читачеві надію на те, що все буде добре. Добре не дуже було, не є зараз і вже ніколи не буде. Крім окремих, наче вибухи, спалахів симпатії, любові, дружби та пристрасті. Та і вони відбуваються в таких обставинах та декораціях, що ну їх до біса.  Я не знаю як ми всі пройшли через цей рубіж тисячоліть і не повмирали десь там "під падіками" від алкашки, наркотиків, битовухи і бєспрєдєлу. А втім, багато хто таки повмирав, а ті, хто вцілів — виплекані та пещені "помилкою виживших".  Тоді декому з нас пощастило. Але щастя ніколи не триває задовго. Тепер ті міста, звідки виїхали на пошуки кращого життя такі люди, як автор "Лімбу", одне за одним роз'їдаються раком "руського міра" або просто знищуються ним до фундаментів. Мені не було затишно в цій книзі, але сама історія та процес читання затягують та сподобалися, хоч це і було схожим на совання язиком у дірку від щойно вирваного зуба, чи зішкрябування підсохлої шкірки з рани.  Розповідь у "Лімбі" несеться, тебе ніби б'ють руками, ногами, головою, "залізною трубою", але не по корпусу, не по тілу, а по душі. Матюки тут яскраві, справжні, абсолютно живі і правдиві, а ставлення до персонажів змінюється від "унітаза хуярить чобітьми" до обнять і плакать. Мені сподобалися у "Лімбі" омажі та реверанси в бік Ілларіона Павлюка та його бестселера "Я бачу вас цікавить пітьма". А ще дуже раджу після читання цього роману догнатися страшним, але вражаюче цікавим матеріалом на Забороні "Маніяк поміж нами" — їм з "Лімбом" є чим одне одного доповнити. І вже зовсім на правах маячні, та я мушу сказати, що ця книга Кирила Половінка для мене — такий собі "Кривавий меридіан" Кормака Маккарті, але про Дикий Захід Східної Європи.

Це нелегке, розважальне чтиво, книга з похмурою естетикою 90-х. Хлопець повертається в місто свого дитинства, щоб розібратись зі спадщиною після смерті матері. Здається, що все просто, але коли зустрічаєшся з привидами свого минулого, інколи не має вороття назад. Зважаючи на те, що я її іноді згадую, то вона дійсно вартує того, щоб прочитати.

Що ти відчуєш, коли через багато років відсутності опинишся у місцях, які називав у дитинстві домом? Радісний трем довгоочікуваних зустрічей? Розпач, бо ніхто не чекатиме на порозі? Страх через невідомість? А чи просто байдужість, бо минуле залишилось там, де йому й місце? Герой історії — Кирило (у тісних колах — Кірілка), волею обставин повертається до давно забутого отчого дому, аби владнати бюрократичну тяганину та відкараскатись від привидів минулого. Авжеж, на допомогу (чи навпаки — для нових неприємностей) до неочікуваного гостя завалить гоп-компанія старих друзів, що й далі маринується у своїх залежностях і гріхах. Для Кірілки це обернеться незабутнімим махачами, боями стінка-на стінку, сутичками з "пепсами", коротше — всіма "принадами" лихих 90х, приправленими муками совісті за вчинки, які залишились далеко позаду. Всі ці безкінечні кадри бандитських розбірок переслідуватимуть хлопця на кожному кроці, бо врешті, як і всі герої — він має зробити свій вибір, інакше "лімб" не відпустить його. Йти протореною стежкою — й існувати у вічному коловороті неспокутих провин, чи збитись на манівці — але, нарешті, вирватись з порочного кола: який шлях обере Кирило? Всю книгу мене не полишав вайб нереальності подій і легкий присмак Павлюкової "Пітьми", який досяг апогею у сцені із таксистів (хто знає — зрозуміє, про що я). Та загалом, книга таки навіює ностальгію та змушує задуматись про наслідки власних учинків. Вердикт: "Тим, хто народився, виріс і вижив у дев'яностих, присвячується" - мені дуже просилась ця фраза протягом усієї книги. А тому, якщо хочете поностальгувати і збагатити мову сленгом гопоти - велкам!

Витримала паузу в добу, щоб написати цей відгук, хоча зазвичай можу підсумувати протягом кількох годин після прочитання книги. Хочу наголосити, що книга 18+, є чимало нецензурної лексики та й огидні сцени присутні. Мені складно зрозуміти феномен «Лімбу», але ця історія попри весь бруд, з якого й намагається вилізти головний герой (та чи вилізе?), була близькою. Ні, не конкретним розвитком сюжету, а більше його задумом (увага, суб’єктивно): прагненням втекти від минулого, що поглинає тебе і занурює глибше та глибше, аж доки ти не зрозумієш, де корінь проблеми (зрозумієш?). Крім того, доволі загадковою була частина з мареннями/сновидіннями героя. Як на мене, автор чудово вплітає елемент містифікації, що ще більше занурює у роздуми в пошуках правди (а вона існує?). Для мене однозначно 5/5, багато питань та пошуків відповідей. Думаю, що буду перепрочитувати згодом.

Склалося двояке враження від цієї книги. З одного боку, мені сподобалося, тому що тут є класна психотерапевтична ідея, динамічний сюжет, яскраві описи, а з іншого боку — багато матюків та сцен насилля. Десь на половині починала втомлюватися від бійок, криміналу, пиятики та матюків. Та заразом, розуміла, що для багатьох людей таке життя було реальністю і цікаво було привідкрити цю завісу, тому невпинно гортала сторінки далі. Загалом, книга варта бути прочитаною. Вона дає змогу зануритися у реалії брутальних відбитих хлопців з "райчика", наркоманів та пияків, короче кажучи, пропащих душ початку нульових. А на додачу підкине цікаві образи та ідеї для роздумів над власним життям (яким би воно не було).

"Лімб. Місце загублених душ" Кирила Половінка дуже сумна, важка та депресивна книга. Головний герой Кирило після 13 років повертається в рідне місто. Померла мати, брат виїхав на ПМП закордон, а Кирилу треба вирішити питання з батьківською квартирою. Приїхавши до міста він повертається та грузне в минулому від якого 13 років тому втікав. Все починається знову: тусовки, розбірки на районі різних банд, алкоголь, бійки, вбивства, крадіжки... Друзі дитинства знову з'являються в його житті один за одним Саня, Сєга, Денис та Кіла, але чи хоче він їх бачити та спілкуватися? З ними пов'язано все минуле життя від якого він тікає, минуле все ж таки його наздоганяє. Кирило знову з головою поринає у світ жорстокості, несправедливості та вуличних законів. Кирило хоче все швидко вирішити та поїхати назад, але доля любить жартувати і події, які відбуваються все відтягують відʼїзд. Свєта взагалі розбила моє серце, я розуміла що вона померла і її кохав Кирило, але досить довго не було зрозуміло чому понад померла, чому з'являється та таким чином підтримує та допомагає. "Вона красива. Тепла. Ніжна. Світла. Мабуть, тому її й звуть Світланою. У річці людської багнюки, що простягається цими бетонними джунглями, немов кров венами, вона — моє рятівне коло." Все ж таки я до останнього надіялася, що Наталя допоможе йому забути минуле та розпочати жити в майбутньому. Коли хочеться померти, але так хочеться і жити. Що обере герой? "Кірочка, іноді, щоб відрізнити життя від смерті, треба таки померти." "Відпустити чи далі жити спогадами." "І не цінували життя того, що маємо. Не цінували життя, яке щоб втратити, достатньо однієї випадкової миті..." "Щоб відпустити, ти маєш примиритись сам із собою. А для цього потрібно розв'язати всі питання, від яких ти біг увесь цей час." "Самотність - це хвороба, яку можна ставити на одну полицю з ВІЛ чи холери. Депресія - лише симптом, який виявляється у найгострішій стадії захворювання. Самотність - це коли душа шукає вихід із темної кімнати без дверей." "Ти мусиш собі пробачити й рухатись далі. У цьому полягає суть. Ти чіпляєшся за привидів минулого й не можеш спокійно піти. Тобі треба відпустити." "Бездіяльність- теж вибір." "Вгору йти нескладно, якщо нічого не тягне тебе вниз. Таки треба вчитись відпускати." Дуже сподобалося як написано про підлітковий вік ( ст. 193) Книга написано про події від яких моє життя дуже далеке, але книга є дуже глибокою, глибшою ніж здається. Книга підійде для прочитання не всім, багато дуже лайки, але якщо вирішите прочитати я думаю не пошкодуєте. "Ні про що не шкодуйте та рухайтеся далі. Усе відбувається так, як має відбуватися. Наприкінці шляху ви дізнаєтеся, що кожна дрібна подія вашого життя є епізодом великого задуму."

Топова книжка, серйозно! Я настільки з обережністю намагаюсь читати українських сучасних авторів, але це прекрасно! Раджу до прочитання, бо вона вам відгукнеться. У мене вона викликала емоції, а це, мабуть, і є місія книжок! Захоплююсь 🖤!