Нещодавно відкрила для себе тайванську літературу, і так щасливо вийшло, що перша ж книжка виявилася чи не найкращим прикладом згаданої. Направду. Я не могла відірватися, аж поки не дісталася останньої сторінки. Ти не можеш сказати, що там ДУЖЕ динамічний виклад подій - радше навпаки, там нелінійна оповідь і часом тобі доводиться добряче посушити голову, щоб зрозуміти, від чийого імені вона ведеться, АЛЕ! - коли усі фрагменти, розказані різними людьми, нарешті збігаються в одній точці та стає зрозуміло, хто, ким і кому доводиться, ти сидиш, мов оглушена, і думаєш: "Боже мій, наскільки ж автор круто обставив історію кожного персонажа, ще й прописав їх так, що зразу можна збагнути і мотивації, і тригери, і бажання (чи їхню відсутність), і найбільші страхи!" А ще до цього роману я ніколи не думала, що життя дитини будь-якої статі на Тайвані може бути настільки жахливим. І справді було таким аж до кінця двадцятого століття. І хлопчика, і дівчинки, коли вже на те пішло, але дівчата - то справжнє жахіття. Коли твої власні батьки ставляться до тебе тільки як до товару, або робочої сили, або меблів, рахуючи тобі поміж цими станами ребра... що ж, тоді не дивно, що діти, не маючи кому довіряти, повиростали відлюдькуватими й не бажали ні з ким ділитися переживаннями, аж поки не постаріли самі. Мене приголомшило, наскільки вони в цьому схожі попри те, наскільки по-різному склалися їхні долі (а проте, однаково нещасливо). А взагалі, маю сказати, що так, відлік на секунди тут не йде, але відірватися від книжки ти однаково не можеш. З інакшої причини: те, наскільки автор згущує барви, коли описує життя кожного з родини Ченів, змушує тебе вихоплювати кожну крихту інформації, яку він тобі кидає - і не пропускати жодної деталі, бодай найдрібнішої, бо кожна з них - підказка до розгадки таємниць понурих, знесилених власним життям людей, об'єднаних власною кров'ю. Давно не натрапляла на таку гіперреалістичну, хитросплетену й водночас просту історію, з якої й захопишся, й здригнешся, та ще таку, де присутні представники ЛГБТ-спільноти (а таке я люблю, направду). Довго не могла взятися за якусь наступну книжку після цієї.

Тайвань, бідова родина, де п'ять разів поспіль народжуються дівчатка (це просто горе для родини), за це невістку люто ненавидить свекруха і робить її життя нестерпним, відповідно матір заганяє злість на дочках. А коли народилось двійко синів - дівчатка стали 'рабинями' при цих малолітніх 'царьках'. Дикі традиції і правила поведінки, що руйнували життя і долі з покоління в покоління. Батьки, які не розуміють своїх дітей, діти, що мріють про одне - поїхати подалі з дому, затюкані дівчата, що не можуть за себе постояти, життя в постійних таємницях. Одна родина, а які різні діти, яка тут заздрість, ненависть, стіна мовчання, що породжує все нові і нові проблеми. П'ять нещасних жінок, яких хотілося пожаліти і дати ту частинку любові, що мала дати мати. Два сини, що розчарували свою матір, а одного вона кляла і виганяла з дому, якого вона поховала за життя. Син-гей, ганьба і виродок в родині, скільки ж він зазнав болю від матері, від оточення, дитина, кинута на заклання, без захисту і любові. Батько.. він ніби і є, але його роль така пуста і другорядна, його не чути, він забитий роботою і заробітком, м'який і безхарактерний, якого кидали на гроші друзі, принижувала дружина, а дітям він міг дати одну пораду «їдь і не повертайся». Дуже мені зайшла структура книги – кожний розділ від іншого героя, його бачення ситуації, його внутрішній світ, почуття та сприйняття оточення. Оповідач себе не називає, тому треба уважно читати і тримати деталі життя цієї родини в пам’яті. А з урахуванням, що жіночі імена ну дуже подібні – квест ще той. Книга просякнута сумом, безвихіддю, болем, примиренням з долею. Тут зібрані люди, що самовільно поставили себе в рамки «виживаю, не живу», які нічого не змінюють, терплять аб’юз, тяжку працю, поминання іншими і не вміють навіть поговорити про наболіле. Знаєте чим гарні такі книги? - прочитала, озирнулась і зрозуміла, що не дивлячись ні на що, у мене все добре і це зроблено моїми силами.

Східна література завжди знаходить чим здивувати. Сьогодні це "Місто привидів" від видавництва Сафран. Чень Тяньхон (цікаво, що автора звати Чень Сихон) наймолодший син у великій тайванській родині. Він письменник, інтроверт, гей та вбивця. Це не спойлер, адже вже з анотації ми дізнаємось, що розповідь буде про той період, як він виходить з вʼязниці. От тільки - ні. Не все так просто. Розповідь йде від всіх персонажів в хаотичному порядку, і іноді важко зрозуміти, від кого йде та чи інша історія. Розповідь йде то від першої, то від третьої особи. З різних точок зору нам розкривається історія дорослішання в Тайвані після звільнення від Японської окупації. Хтось займається продажами "японських" товарів, бо краще за них ніщо не продаватиметься; хтось замикається в темній кімнаті, щоб ніколи більше не вийти на вулицю; хтось йде в політику; а хтось споює бегемота. Хтось закохується; хтось розраховує своє майбутнє; а хтось краде майбутнє в інших. Сімейна сага, повільна, розмірена, детальна. Люди народжуються, ростуть, люблять та ненавидять, розвиваються або деградують, дарують життя, та забирають його ж. Люди пліткують, а від наслідків ховаються за мовчанням. В книзі багато тригерів. На диво, мене вони більше засмутили, ніж тригернули. Східні традиції, прикмети, читання снів, привиди. Багато привидів, адже разом з Чень Тяньхонем ми повертаємось в Місто Привидів. Навіщо ж ти повернувся, сьомий сину?

Читаючи такі книги, подумки підношу подяку, що народилася українкою., Ці разючі (місцями шокуючі) культурні відмінності не залишають місця для романтизації далеких країн. Я й подорожувати не люблю (виключення власна автівка з повною автономією та свободою обирати шлях). Тому книжкові подорожі - найкращі варіанти для мене дізнатися про дикі та незрозумілі традиції різних народів. Забагато самогубць і вбивць собак (і не тільки ?) на квадратний (літературний) метр. Так, це буде вважатися спойлером, але вважаю, зроблю вам користь таким попередження. Забагато болю та страждань з перших же сторінок. Не кажучи вже про розгортання сюжету. Попередження для чутливих читачів, яким важко сприймається тема відвертих сцен насилля та квір-історії. Не читайте цієї книги, будь ласка, шоб не псувати собі нерви. А розгортання оповіді, як довгограюча дорама. Повільно і з найменшими деталями, які поступово нашаровується одна на одну. Подача автора одночасно від всіх персонажів - це трохи бентежно, наче в голові одночасно зібралися всі родичі і кожен намагається головувати, але з кожною новою главою історії стає все цікавіше. Зважаючи, що в книзі є автобіографічні нотки, читати стає шокуюче, тривожно, але надцікаво. Повертаючись до популярної думки - всі проблеми дорослих родом з дитинства, трохи офігіваєш, наскільки для тайванських батьків (якщо вірити всьому, що пише автор) варіантом норми створювати своїм дітям справжнє пекельне дитинство. Хочеться задати багато питань щодо принципів виховання у азіатів. Не дивно, що у більшості дорослих виникає така сильна фіксація на помсті своїм батькам усіма можливими способами. Десятки різних історій зі сторінок «Міста привидів» про надзвичайно дивні та незрозумілі взаємини між членами родини. Так, культурна прірва і власний досвід теж впливає на сприйняття, але, любі друзі, це просто повний абзац! Це поетичний переспів заборонених тем. Гидко і чарівно одночасно. Тільки азіати вміють так романтизувати пекло на землі. Скількох не читаєш, все в них з ніг на голову. А коли настає спокута, вже дуже - дуже пізно. Ця книга прекрасна, але надто тригерна. Ця книга занурює в чужинну культуру, але це зайвий раз нагадує нам про нашу, рідну, можливо теж місцями занадто задушливу, але завжди з надією на краще. Це книга збуджує та холодить жили одночасно, але ви точно ніколи не забудете цю круговерть персонажів. Це книга про привидів (минулого, майбутнього, метафоричні, містичні тощо ), так - так, буквально і фігурально. До речі, з персонажами тут відбувається багато дивини (ну, ви зрозуміли, такої аааазіііійськоооої дивини). Автор не спростить читачу задачу в розуміння цього ребусу до останньої сторінки. Більш того, не всі персонажі є реальними. Боюся заспойлерити, але таки уважний читач й без моїх підказок зчитає додаткові алегоричні прошарки. Знову книга, яку я не можу рекомендувати нікому, але хотіла б, щоб її прочитали всі. Цитатник, з кого ви матимете уяву про рівень «азійськості» книжки: «Тож це була її найсильніша мотивація жити: жити, щоб побачити його смерть.» «Шумей зайшла в туалет попісяти, однак єдиний погляд на цю футболку викликав бажання й покакати.» «Темна ніч померла на підлозі його квартири» «А потім головного персонажа пліток ловили, доводили до смерті, а всі пліткарі міцно стуляли вуста. Рот на замку — і тіло позбувається відповідальності.» «Це було так кумедно. Чомусь щоразу, коли в матері на лиці зʼявлялися сліди тотального краху, моє серце раділо. Неймовірно раділо. Я так не тішився, навіть коли здобув диплом доктора наук.»

"Місто привидів" - історія про нещастя родини Чень, всіх разом та кожного окремо. у цій книзі взагалі нещасні всі, але до останніх сторінок автор змушує нас розгадувати, хто через що. ми перебуваємо водночас в теперішньому, де семеро дітей Чень вже дорослі (ну, хто дожив ?), і у минулому, де поринаємо в плетиво їхніх спогадів. центральним персонажем виступає Тяньхон — наймолодший син — який повертається у рідне захолустя після відсидки в Берліні ? в тиждень, під час якого за віруваннями тайванців духи мертвих приходять у світ живих, Тяньхон символічно зустрічається з привидами свого минулого. автор від самого початку накидає нам гачків, інтриг і таємниць, які не дають спокою і підігрівають цікавість. наприклад, персонаж-батько при першій появі у книзі бентежиться, що пам'ятає обличчя молодшої доньки лише в пакеті. в якому пакеті, чому в пакеті? ? таких питань у вас накопичиться безліч, але відповіді обов'язково знайдуться. окрім того, що книга дуже круто вибудувана, вона також надзвичайно насичена. тут і проблеми маленьких містечок, і політика Тайваню, і (одна з центральних тем) гомофобія, і сексизм, і зіткнення традицій з сучасністю, і дитячі травми, і ще купа питань, виписаних через різних персонажів. автору вдалося наділити кожного героя власним унікальним голосом, і при цьому об'єднати їх спільним - належністю до міста привидів. книга емоційна, естетична, але при цьому також доволі жорстока і відверта. наприклад, тут зварили суп з собачки (?), і це далеко не єдина жорстка сцена. тут є як прекрасне, так і огидне, тож будьте до цього готові. додам зовсім малу ложку дьогтю до цієї бочки супу меду: я зняла одну зірочку за фінал. кілька подій, які там стались, геть мене не влаштовують ? але! незважаючи на це я все одно в захваті від "Міста привидів" і сміливо раджу його вам.

"Місто привидів" — це не просто історія про померлих, що блукають поміж живих. Це історія про пам'ять, яка живе в нас як невидимий мешканець, про межу між тим, що ми бачимо, і тим, що відчуваємо серцем. Чень створює простір, де минуле і теперішнє дихають одним повітрям. Його проза — як старовинна фотографія: здається розмитою, але кожна деталь промовляє голосніше за слова. Коли читаєш описи міста, де живі й мертві поділяють одні й ті ж вулиці, відчуваєш, як власні спогади стають матеріальними, ніби вони теж можуть зустрітися тобі за поворотом. Особливо вразила мене ця тонка межа між скорботою і надією, яку автор проводить через усю книгу. Як привиди минулого можуть бути і якорем, що тягне на дно, і ліхтарем, що освітлює дорогу вперед.