яка ж це розкішна книга! ніяк не могла визначитись, хочу я її проковтнути якомога швидше чи розтягувати задоволення.

1840-ві роки, два кораблі Королівського флоту Великої Британії вирушають досліджувати Арктику. капітан Джон Франклін запасся дешевими консервами і радісно вирушив на "Еребусі"; капітан Френсіс Крозьє запасся купою пляшок віскі і безрадісно вирушив на "Терорі".

"Еребус" і "Терор" означає "Темрява" і "Страх". "как ви яхту назовьотє, так она і попливьот" - співав капітан Врунгель у моєму дитинстві, і щось, певно, таки знав💀

обидва кораблі разом з командами (всього 129 людей) потрапляють у пастку, вмерзаючи в паковий лід. вони змушені лишитись посеред намертво замерзлого моря і чекати, поки воно розтане.

зимівля в Арктиці — це коли не можна прикладати бінокль до очей, бо відірвеш разом зі шкірою. коли повіки змерзаються, а трупи не розкладаються. коли кілька місяців поспіль триває полярна ніч, і ти втрачаєш відчуття часу. коли немає ні флори, ні фауни, — лише сто варіацій льоду.

а ще зимівля в Арктиці для експедиції Франкліна — це коли навколо твоїх кораблів сновигає щось дуже небезпечне. біла моторошна чи то тварина, чи примара, чи сам диявол — жорстокий, розумний і смертоносний. і воно полює на людей.

"Терор" Сіммонса — це масштабна суміш фактів і домислів, монотонності і динаміки, цивілізації та природи, логіки та магії. вічне питання про велич людини і її посягання на роль бога отримує в книзі однозначну та болючу відповідь.

структура, темпоритм і атмосфера книги неймовірні. ми переміщуємось у голови різних дійових осіб — від легковажного капітана Франкліна до рядового моряка-канібала. книга виходить за рамки класичних декорацій пригодницької історії (кораблі, матроси, цинга) і рухається в темні глибини символів і протистоянь.

що у цій книзі найстрашніше: біла містична потвора, морози -60°, голод, хвороби, божевілля, огидні вчинки людей?

найстрашніше те, що це книга про реальну експедицію Джона Франкліна. тому раджу як я, читати до початку опалювального сезону (а якщо ще й під час застуди, то взагалі пєсня)

якщо вам нудно читати світові новини, то почитайте "Ніколи" - після неї буде набагато веселіше! побічний ефект, правда, думки по типу "ого, це вже ядерка?", але нам не звикати 😆

"Ніколи" - масштабний роман про політику, наддержави і спроби уникнути Третьої світової. це вибуховий коктейль з ЦРУ, джихадистів, наркотиків, зброї, ядерних кнопок і китайських комуняк.

ми перемикаємось між персонажами та континентами: США, Китай, Чад, Південна та Північна Корея, Лівія, а згодом ще з десяток країн, які так чи інакше втягнуті у політичні ігри. було навіть ООН, і тут вони теж нічого не вирішують, яка несподіванка 💀

але не лякайтесь масштабів цієї книги: незважаючи на тему та обсяг, читається вона доволі легко. автор класно балансує між політичним та людським, показуючи героїв з різних сторін.

сама структура теж добряче продумана: Фоллетт чергує екшон з можливістю перепочити, по фону при цьому постійно нагнітаючи щось велике і страшне. під кінець все розкачується настільки, що не помічаєш сторінки.

єдине, що мене бісило у "Ніколи", це лінія агентки ЦРУ Тамари. бо поки всі вирішують долю світу та ризикують життями, Тома спокійно собі п'є кавусю в Африці і мріє про симпатичного француза 🫦 але, думаю, це якраз одна з гілок, яка має збавляти напругу, щоб читач не дійшов до кондиції занадто рано.

певно, найбільше у "Ніколи" мені сподобалось, як зрозуміло подані складні взаємозв'язки у політиці: проксі-війни, міжнародне право, торгівля зброєю і негласні союзи. все впливає на все, і до останнього кожен з власть імущіх чинить цілком логічно — от тільки наслідки не завжди передбачувані.

о, і маленький бонус: тут практично нема рососії! приємно, що Фоллетт не включає її до переліку наддержав, і доля світу вирішується якось без рашиків 🥰

що б я не написала про "Пам'яті", цього буде замало 🖤 вона однозначно потрапить у мій топ року.

це книга, де максимально виражена майстерність деталей. я ще повернусь до цього, але поки хочу звернути увагу на назву: по-перше, "Пам'яті..." (в оригіналі "In Memoriam...") це заголовок статей, які сотнями публікували під час Першої світової на честь загиблих військових ("Пам'яті такого-то"); по-друге, це відсилка до збірки віршів Теннісона, "In Memoriam A.H.H.", присвяченої його другу, який помер у 22 роки.

власне, назва розкриває нам ключові теми: це історія про війну, спогади, дружбу і кохання. головні герої — учні престижного англійського коледжу, Ґонт та Еллвуд. вони читають Ксенофонта, цитують Шекспіра, коять дурниці і, як всі нормальні 17-річки, намагаються розібратись у собі. а потім хвилею бравади і бруду накочується Перша світова війна, перемелюючи їхні особистості та мрії.

"Здебільшого чоловіки розповідають про бруд, щурів і Бога. Ми мусимо цензурувати бруд і щурів, але Бога можна лишати, що видається мені іронічним".

проблематика "Пам'яті" дуже широка: окрім відвертої та зовсім неромантичної війни ще один центральний конфлікт - приречене і заборонене кохання між Ґонтом та Еллвудом. окрім цього - національна ідентичність, адже Ґонт наполовину німець (а Англія, як ми пам'ятаємо, воювала проти них). а також — патріотизм, страх, відвага, ПТСР, соціальний розрив між класами і ще з десяток гострих тем.

"- Якщо я напишу полковнику, ми могли б відправити тебе на кілька тижнів на офіцерські курси. Зможеш трохи відпочити.
- Чоловікам не дають трохи відпочити, коли вони сходять з розуму. Ми просто залишаємо їх на позиціях, поки їх не вб'ють."

що ж вирізняє цю книгу з-поміж інших? неймовірний стиль авторки. якимось чином їй вдається розповідати більше, ніж вона говорить. Еліс Вінн грає на деталях і дрібницях, розкриваючи таким чином надзвичайну глибину. кількома словами їй вдається викликати більше переживань, ніж іншим авторам за допомогою десятка розділів.

тут розбиває серце фактично все: доля головних героїв, доля другорядних героїв (навіть тих, хто з'явився на 2-3 речення), відвертість та безглуздість війни, прірва між військовими та цивільними, історичні події та уривки зі справжніх "In Memoriam" того періоду. о, і ще гумор — чорний і дикий від того жаху, у якому він народжується.

"Того ранку зі стіни окопу вистромилась гнила рука, й Еллвуд побачив, як рядовий зупинився і потиснув її.
- Добридень, — сказав він із перебільшено вишуканим акцентом. Здавалося, він не знав, що за ним хтось спостерігає. - Дуже гарна погода сьогодні!"

мені було страшно дочитувати цю книгу, але водночас ще до завершення хотілось її перечитати. мені хочеться виписати сюди її всю, шматок за шматком, і зупиняє лише розуміння, що краще читати "Пам'яті" повністю, аніж уривками. тож ділюсь з вами своїм захватом і сподіваюсь, що це надихне когось на прочитання (і розбивання серденька)

перша п'єса, яку я прочитала у Мішіми, і вона прекрасна! Юкіо вирішив показати скандальну постать маркіза через жінок, які його оточували.

основне питання, яке збурило автора, це чому дружина де Сада чекала його з в'язниці близько 20 років, і саме після його звільнення прийняла певне радикальне рішення.

загалом я здивувалась, як легко і водночас вишукано написана п'єса. вона нагадує звичні європейські твори, тому, якщо побоюєтесь японської екзотики, то "Жінка маркіза де Сада" Мішіми максимально лайт в цьому плані.

"а я січас вам покажу, откуда готовілось нападєніє!" - каже полковник Джолл, приїхавши до містечка-форту на кордоні Імперії і порушивши тим самим його спокій. Джолл впевнений, що кочові племена варварів готуються до війни, і треба терміново нанести прєвєнтівний удар.

головний герой книги, місцевий суддя і управитель форту, здивовано зазначає, що ніяких ознак підготовки до нападу з боку варварів не помітно. але Джолл людина цілеспрямована, як КДБісти у часи сталінських репресій: допитуючи двох полонених варварів, він легко отримує зізнання у підготовці нападу, шпигунстві та вбивстві Кеннеді (катування, як відомо, мотивують до співпраці зі слідством 🤝).

з цього починається історія непевного протесту проти системи, жорстокості та несправедливості. але замість мужнього борця за правду у сяючих обладунках наш герой — це підстаркуватий огрядний суддя, який і сам до кінця не впевнений, у чому ж полягає та правда. він лише знає, що є речі, які він, як людина, не може прийняти.

анотація натякає на те, що боротьба судді від початку безнадійна, адже піти проти системи та зламати її можна тільки у підліткових антиутопіях. суддя, на жаль, не дивергент, тож йому випадає надзвичайно складна доля. тільки от вважати її поразкою чи перемогою - питання відкрите.

"В очікуванні варварів" - важка, жорстока та глибока історія з сильним (я б навіть сказала потужним 💪) післясмаком. це своєрідна притча, роздуми про людяність, ворожнечу, пропаганду, цивілізацію, цінності та свободу. Кутзее пише неймовірно: він мало говорить, але вкладає багато сенсів; легкими рухами формує складні питання; не дає остаточних відповідей і спонукає до сумнівів.

щиро раджу і досі перебуваю під враженням ❤️