Колись, коли дні були довгими, а ночі глибокими я вперше читала гексалогію – мені дуже подобалися Лето ІІ і Ганіма. Зараз я дуже сильно бачу, що Герберт геть не розумів чисто фізіологічних особливостей дітей.
Я не кажу про те, що ще нема достатньо нейронних зв'язків в мозкові – в часи Герберта це скоріш за все не було настільки відомо, я кажу про те, що 10-11 річні описані наче їм ну хоча б 14 й роблять штуки, які фізично дитині було б доволі важко робити, і на цих дітей реагують теж більше як на підлітків. Але то таке. Думаю, мені буде простіше сприймати філософські пассажі від Лето-хробака, ніж від Лето-дитини.
Деяка проблема книги для мене в тому, що як Месія відчувається продовженням\завершенням Дюни — Діти НЕ відчуваються зв'язаними з цими історіями загалом. З одного боку тут Алія, Ірулан, Джессіка, Стілгар, Гурні й Дункан (хоча Дункан з нами назавжди), та навіть Хара (взагалі дуже рада за Стілгара з Харою), з іншого нові персонажі, причому достатньо непогано прописані та подані. Від них і їх динаміки не було такого відчуття NPC, як від більшості нових персонажей в Месії... І проблема, що історія "як старі персонажі крутили політичні інтриги" не те що добре поєднується з лейтмотивом "Дюна міняється, світ міняється, ми всі відчуваємо тугу за минулим, страх перед майбутнім і розуміння, що якщо нічого не зробити — людству гаплик".
В принципі, можна сказати, що це суто протиріччя через неповне розуміння мотивів між вчинками тої ж Джессіки в першій книзі, її незалученістю в другій (проте я все ще вважаю, що просто треба було прибрати її з картини в "Месії Дюни", бо інакше б сюжет про крах Пола не склався) і тим, що в третій вона підтримує ідеї Сестринства й взагалі доволі активно діє. В принципі, можна сказати, що кількох поколінь досить для повної зміни соціального ландшафту й того, як сильно змінилися люди й підходи у фрименів. В принципі, можна приписати неповноті інформації минулих книг і особистим міркуванням Лето ІІ те, що він в якийсь момент каже, що фримени завжди було слабкими, тими, кого скеровували й вели, а не тими, хто, по першій книзі, були дикими і самостійними борцями.
І так далі: багато дрібних речей, які створюють відчуття різниці між книгами й якоїсь непослідовності. Мені було б на рівні сприйняття простіше повірити в події, якби вони відбувалися не в часи дітей Пола, а в часи його онуків. Але тоді лишалися б нерозказаними до кінця історії Алії й Пола. Я дійсно бачу, що Герберт намагався навчитися писати художню літературу краще (бо Дюна як книга виглядає як той мем з конячкою, де перша частина — задні ноги — класно намальовані, а чим ближче до кінця — там більш схематичною стає історія, а Месія Дюни має ідею, кілька хороших моментів і сцен, але рівень читабельності й цікавості різко падає, а про динамічність я і казати не буду). Діти Дюни здебільшого динамічні, політичні інтриги непогано прописані, але я б сказала, що середина книги жахливо провисає, а притаманний гексалогії містицизм та філософія плутають навіть тоді, коли мають щось пояснювати. Плюс разом з манерою письма Герберта (яку погіршив, будемо чесними, чи то переклад, чи то редактура, чи то вони разом) — маємо книгу, яку взагалі важко читати. Причому, важко через відчуття: "The WHAT вони тільки що сказали? Можна донести до мене сенс розмови, будь ласка? І що це за опис? Як воно має працювати?"
Не знаю, як я це читала підліткою, скоріш за все — просто не намагалася усвідомити філософські нагромадження, а приймала їх без питань. Ну чи, можливо, занадто розслабилася на книжках, що йдуть плавно і читаються легко.
Анонім
📘Френк Герберт "Дюна"
📝«Дюна» американського письменника Френка Герберта вважається одним із найбільших шедеврів наукової фантастики, і це складний та блискучий твір. Хоча тут присутня проста форма магії, «Дюна» цілком вписується в жанр sci-fi: наука та раціональні пояснення у романі переважають, незважаючи на сильний месіанський компонент харизматичного Пола Атріда.
📝Сильною стороною роману є світобудова: Френк Герберт не лише пише історію, але насамперед створює світ, планету Арракіс, де в деталях описує економіку, політику, традиції та релігійні вірування. Автор поміщає планету в більш складну систему, галактичну імперію, яка перебуває під впливом Гільдії, що відстоює власні інтереси.
📝«Дюна» — це набагато більше, ніж просто історія про гігантських хробаків у пустелі... Своїм образним пером Герберт торкається різних тем: боротьби за владу, зради, кохання, сім’ї, вірності, екології, технологій, втрати, залежності, фанатизму, горя, помсти.
У цієї книги є запах, текстура і голос. Бачиш, куштуєш, торкаєшся... Здалеку чути шум піщаних хробаків. Пахне прянощами. Автор тут не просто розважає читача, він робить його частиною легенди про Муад'Діба. Ми говоримо про твір, який можна сприйняти усіма органами чуття.
❗Тон оповіді безпомилково похмурий, і відповідно історія завершується величним і трагічним фіналом.
Якщо вас цікавить жанр наукової фантастики чи фентезі, зробіть собі послугу - прочитайте «Дюну».
Анонім
