Почну з того, що це найменш популярна книжка Емілі Генрі — її рейтинг на Goodreads нижчий, ніж у більшості інших романів авторки. Але мені вона сподобалась. 👍 Якщо ви не любите в ромкомах троп «від друзів до коханців», ця історія точно не для вас. А от якщо полюбляєте — з великою ймовірністю вона вам сподобається. Особливо, якщо вам близький фільм «Коли Гаррі зустрів Саллі». До речі, сама Емілі Генрі не приховує, що надихалася саме ним під час написання книжки. Сюжет простий і часом ловиш себе на думці: «Десь я це вже бачила або читала». Та водночас він не поверхневий. Авторка багато уваги приділяє внутрішнім мотивам героїв — підґрунтю їхніх почуттів і поведінки. Багато вчинків зумовлені травмами з дитинства чи юності, і саме це заважає друзям наважитися стати ближчими одне до одного. У кожного — свої страхи, мрії та уявлення про майбутнє. Фінальні монологи головних героїв — надзвичайно зворушливі, просто в саме серденько. 💔 Саме це 👆 і стало для мене найбільшим плюсом книжки. З мінусів — місцями історія здавалась трохи затягнутою. Та все ж пригоди й подорожі героїв настільки яскраві та живі, що читати їх було справжнім задоволенням. 💃🕺 Це та книга, над якою можна і щиро посміятися, і непомітно пустити сльозу. 🥲

4/5 Дуже люблю історії про друзів, які закохуються. Це абсолютно інші емоції і зазвичай для мене такі книжки найкомфортніші, але тут я довго не могла зосередитися на історії. Можливо, так повпливали стрибки у часі, бо вони напевно були нуднішою частиною книжки. Дійсно цікаво мені стало лише в другій половині. Поппі та Алекс найкращі друзі вже більше десяти років. Хоч вони і змушені жити в різних містах, але щоліта вирушають у спільну відпустку. Щоправда, тепер вони не спілкуються після подій дворічної давнини і тому Поппі вирішує врятувати їх дружбу і знову вирушає з Алексом у подорож. Мені не дуже цікаво, було за ними спостерігати. Весь час складалося враження, що чогось не вистачає і я не могла зрозуміти чого саме. Були веселі та затишні моменти, трохи драми та проблем. Але напевно мені не дуже сподобалося те скільки років тривала їхня дружба і вони весь час чогось чекали. Але мені дуже сподобалася робота головної героїні. Подорожувати в різні місця не за свої гроші це моя мрія😅 і звичайно в неї і там є проблемки. Поки що я не можу визначитися чи люблю цю авторку. Мені наче все подобається, але поки що лише одна її книжка була дійсно захопливою.

#марафонкнигомам Найперше чим мене зацікавила ця книга, це назва. Книголюби це ж ми з вами, потім що має бути троп від ворогів до коханців, що я дуже люблю, тому треба точно читати. Це книга про Нору котра знає про різні книги все, вона знає чим закінчиться книга, хто є головними героями. Тому здається що її вже нічим не здивувати, але життя непередбачене і хоча Нора думає що вона не є типовою героїнею роману і що саме її завжди кидають заради головної героїні, її життя потроху теж перетворюється на роман, на її роман. До цього докладає руку її сестра Ліббі, вона влаштовує їй поїздку до маленького містечка. І саме там вона зустрічає Чарлі, теж редактора з котрим в неї не склалися відносини, але ж все може змінитися і саме ми пишемо свій роман і від нас залежить чим він закінчиться. Мені сподобалося, і гумор і хімія між головними героями, ну і драма в сім'ї, і багато пригод за якими цікаво спостерігати. Чудова романтична історія, котру рекомендую прочитати всім книголюбам.

Щасливий світ Дафни раптово посипався на друзки. Наречений покинув, друзів не лишилося, а їй доводиться ділити житло з майже незнайомим Майлзом. Звичайно ж, між ними поступово спалахує щось більше, ніж просто симпатія. Це історія про родинні стосунки, дружбу та непрості вибори, про прийняття власних помилок і можливість для другого шансу. Тут є кохання, тепло, гумор і затишні бібліотечні будні, у які легко зануритися. Якщо обирати між книгами Емілі Генрі та романтичним фільмом, оберу все-таки друге.

От знаєте цей класичний троп: він — успішний бізнесмен із ще успішнішою сучкою-блондою, мешканці великого міста, власники великих статків (ну, хоча б один з них). І от він, акула бізнесу із покер-фейсом, емоційно холодний і зосереджений на задачах, потрапляє в маленьке містечко — і там зустрічає Жинку. Жинку в картатій сорочці і джинсах, яка вчить сміятися, насолоджуватися моментом, ловити дощ, нюхати пиріжки і вставати на світанку заради простої радості. Він кидає свою міську крижану королеву, переїздить у містечко до «справжнього кохання» — і бла-бла-бла. Фінальні титри. Подяка від автора. А як же та сучка з міста? Про неї ніхто не розповідає. Вона плакала? У неї розбилось серце? Чи, може, навіть носа зморщити не могла — бо щойно вколола ботокс? І якщо вам, як і мені, хоч раз у житті було цікаво, як справи у сучки з великого міста - обов’язково прочитайте «Книголюби» Емілі Геррі. Це було так смішно, що в мене зʼявилось +100500 зморщок, і походу мене треба той ботокс. Емілі Генрі м'яко, але безжально катає на емоційній гойдалці — від дотепних підйобок до інсульту в близьких родичів. І це блін дуже життєво та правдоподібно. Я обожнюю її персонажів за те, що вони дорослі, цікаві, не без шрамів, але з багатим досвідом, який трансформують у самоіронію, гумор і внутрішню силу. Але Нора і Чарлі — це мої ?❤️‍? Вони як Верка Сердючка та Мама, як усі меми з Кузьмою. Рідне, смішне, і дуже-дуже чесне. Суть сюжету можете почитати в анотації, але там немає й натяку на той рівень дотепності, щемливості й неосяжної любові — до себе, до своєї мрії, до роботи, до родини, до шумного міста і до тихого пегете, до «свого» і «нашого» одночасно.

Люблю романи Емілі Генрі — після них на душі стає дуже тепло. Якщо ви втомилися від хорорів або хочете щось легке й приємне — зверніть увагу на цю історію. Герої тут такі, з якими хочеться подружитися й проводити час; діалоги живі, а персонажі зовсім не дратують (а це вже досягнення ?). Книжка може здатися простою, але насправді вона багатогранна й торкається тем дружби, родини, самопізнання, співзалежності — того, що знайоме кожному з нас. А Майлз? У нього неможливо не закохатися ?. Я вже прочитала три книги Генрі, і всі три мені дуже-дуже. Особливо як перерва між трилерами — заходять ідеально.

Легка книга для приємного вечора)

Шукаєте атмосферний роман із глибокими персонажами, любите тропи 'сусіди ", "фейкові стосунки" і "друзі-закохані", цінуєте гумор, доброту й життєву правду в романтиці, вірите, що другий шанс може бути ще красивішим за перше кохання.? Тоді точно це для вас. Емілі Генрі знову написала роман, який лікує. Її "Кумедна історія" книжка, що нагадує: навіть після втрати можна знайти світло. І, чесно кажучи, для мене це була одна з найтепліших і найлюдяніших історій за дооовгий час. Дафна - бібліотекарка, яка вірила, що її історія вже має щасливий фінал. Є робота, дім, коханий Пітер — харизматичний, ідеальний, той, із ким вона планувала майбутнє. Та раптом - зрада. І не просто випадкова. Пітер залишає її заради своєї подруги дитинства, Петри. Найболючіше: не сама зрада, а те, що Дафна довго не помічала, як щось між ними назрівало просто у неї на очах. Вона планує залишити маленьке містечко біля озера Мічиган, де пляжі сяють на сонці, а повітря пахне солоним вітром і кавою. Поїхати на нове місце роботи, намагається почати все спочатку, як тільки прийде час співбесіди.... І випадково опиняється сусідкою Майлза, колишнього хлопця тієї самої Петри. Так починається їхня кумедна історія: дві людини, яких зламали ті самі люди, намагаються просто жити поряд ... Я полюбила цю авторку, як же вона вміє створювати повне відчуття того занурення в місце подій. Її описи настільки яскраві та виразні, що легко уявити собі кожну деталь: маленьке містечко біля озера, бібліотеку з запахом старого паперу, теплі вечори з фоном хвиль. Дотепні жарти й легкий стиль письма роблять історію приємною для сприйняття. І не ідеальні герої, з власними вадами, чеснотами та дивними рисами поведінки, що робить їх по-справжньому живими. Дафна - жінка, яка не кричить про свій біль. Вона носить його тихо, але кожна її дія говорить про силу, яку вона ще не усвідомлює. Її розгубленість, сумніви, самоіронія, усе це робить її близькою, реальною. Майлз - спокійний, трохи відлюдкуватий, але щирий. Їхня взаємодія не вибухає з першої сторінки - вона росте повільно, як довіра після зради. У цій історії немає гучних зізнань, лише дрібниці: спільна кава, мовчазна підтримка, короткі жарти, які замінюють обійми. Друга частина роману особливо сильна. Коли Дафна починає відпускати минуле, сюжет поступово переходить від іронії до емоційної глибини. Там, де спершу було просто "сусіди та фейкові стосунки", з’являється справжнє відновлення себе. Вона вчиться пробачати - не Пітеру, а собі. За наївність, за мовчання, за те, що колись погодилася на менше, ніж заслуговувала. І саме це робить фінал таким щирим: Дафна не просто знаходить кохання, вона знаходить себе. Коли я дочитала останню сторінку, в голові було лише одне слово - тепло. Без надриву, без драми. Просто спокій, як після довгої бурі. Ця книжка не змушує плакати, а мабуть, навчає дихати рівніше. Це історія про зцілення, самоповагу й тихе прийняття життя таким, яким воно є. Про те, що навіть якщо тебе зрадили, це не кінець, а нагода переписати власну історію. Книжка пахне озером, чаєм масала та новими початками. Її хочеться носити з собою, як нагадування, що навіть після розбитого серця можна зацвісти.