Щиголь з розряду тих книг, у яких нема посередніх оцінок, вона або подобається та западає в душу або лишає байдужою. Її обсяг або сприймають за графоманію та непотрібну деталізацію, або захоплюються реалістичністю та плинністю подій. Це та історія, сенс та проблематика якої для кожного читача знаходиться інакша, кожен вбачає в ній різні повчання та відкриває для себе різні думки. Особисто для мене ця історія про дорослішання, що так і не відбулось, легковажність, та перш за все мистецтво, його впливи на людство та культурну важливість. Не можу сказати, що вбачаю геніальність в письмі Донни Тартт, та віддаючи належне, її стиль справді справляє враження. Описи настільки детальні та переконливі, що кілька разів розчулювали мене до сліз. Рефлексія головного героя теж не є пересічною та нудною. Його переживання та думки здавались дуже реальними та викликали співчуття. Тож пулітцерівська премія, на мою думку, заслужена. Книга з нової перспективи відкриває читачеві Америку та менталітет її мешканців, а так як ця премія здебільшого про Америку і є, вибір лауреата чудовий. Звертаючись до теми представника нібито українського народу - Бориса, яка викликає ну дуже багато контроверсій та бурних обговорень серед української спільноти, хочу сказати, що незгодна з радикальною більшістю. Тому що Борис висловлює думки будь-кого пересічного українського емігранта з приводу власної культури. Це питання можна роздивлятись по-різному, але я вбачаю тут яскраво виражену меншовартість, притаманну ледь не кожному українцю. Не секрет, що російський імперіалізм століттями згодовував наративи про один народ, одну культуру та змушував цуратись власної ідентичності. Звісно, можна назвати Бориса тупим малоросом, але не знімаймо відповідальності із себе, адже він, в першу чергу, є тим враженням американців про наш народ, який ми самі склали. Не кажучи вже про те, що до 2022 більшість самих українців, живучи в цій країні і в цій війні, були ще більш українофобні та зросійщені ніж Борис, написаний американською в 2003-2013. Підсумовуючи, не шкодую ні секунди витраченої на читання цієї книги. Тут є над чим подумати, поплакати і подискутувати. Вона безперечно лишає дуже міцний післясмак.

Одна з найулюбленіших моїх книг! Як глибоко прописані відчуття і емоції головного героя, ніби ти сам той герой. Ця книга набагато більше говорить про вплив життєвих обставин на людину (як непомітно накриває депресія, які дії робить людина під її впливом) аніж більшість психологічної літератури. І дуже чітко прослідковується ефект Люцефера: залежно від оточення людина чи розкриває свій потенціал і зростає, чи падає на дно. Ця книга також показує наскільки сильно людині потрібно людина. Безумовна турбота, добре ставлення і той, хто незважаючи ні на що завжди буде поруч, навіть мовчки. І навіть підтримка однієї людини, серед мільярдів інших, здатна дати поштовх до змін. Цей роман я максимально пропустила через себе і хочу сказати, що він набагато більше розкрив вплив депресії на людину ніж славнозвісний бестселер «Під скляним куполом» Сільвії Плат. Мабуть, правду кажуть, що аспект зі сторони сильніший. І Плат, яка сама переживала все на собі не змогла на стільки чітко обрамити почуття в слова як це зробила Тартт. Увесь час, що читала книгу захоплювалась наскільки майстерно авторка вплітала факти з історії країн, мистецтва і літератури в цей роман. З мінусів: книга депресивна і похмура, тому раджу підібрати під неї відповідний настрій.

Знову переконалась, що чим більш контроверсійні відгуки – тим більша ймовірність, що цю книгу я полюблю всім серцем. Так сталося і цього разу. Буквально одразу я зрозуміла, що це «моє». Стиль авторки, складні речення, купа приміток, іншомовні цитати – настільки мій вайб, що радості просто не було меж. Скажу чесно, налаштовувала себе на прочитання цієї книги із негативом, була переконана, що мені не сподобається, відчуватиметься перенавантаження і небажання читати далі. Але сталося не так, як гадалося. І я просто в захваті. Цей відгук я почала писати ще на третині книги, вже тоді зрозумівши, що «так, це вона». Впевнена, що зі мною не погодяться деякі читачі, адже «прекрасного» у цьому «таємному» було дуже мало. І не буду сперечатися, бо це дійсно так. Сама історія – жахлива та неприйнятна, проте будемо чесними – у реальному світі й не таке трапляється. Тому неважливо, наскільки б темною не була ця сторона, я отримала від читання цієї книги величезне задоволення. Головні герої – чудово розкриті. Авторка не приховує їх тарганів, а навпаки – дуже майстерно знайомить саме з ними. І в цьому точно є свій шарм, бо весь негатив вже на поверхні, але він тебе не тригерить, а скоріше викликає ще більшу цікавість. Чудово описані як зовнішність, так і внутрішній світ дійових осіб, їх поведінка, характер, харизма чи її відсутність. Особливо показовим для мене є також те, що Донна Тартт не приймає сторону, вона займає роль спостерігача, що намагається перевести це в оповідання від першої особи одного з ключових персонажів цього твору. І для мене це також жирний плюс. Я не помічала субʼєктивну симпатизацію авторки, а тому буквально одразу обрала собі «улюбленця» серед цієї компанії. У цій історії думками я часто поверталася до інших книг, що можу назвати своїми улюбленими. Така спорідненість у моєму сприйнятті, звісно ж, теж могла вплинути на субʼєктивне ставлення. Але я все одно вважаю цей твір неймовірним. І маю чітку позицію, що не всі книги мають бути про рожевих поні, чесноти та ідеальну картину світу. Тому що для мене частіше саме негативні образи та ситуації стають цікавішими й повчальнішими, бо вони викликають емоції, запамʼятовуються та створюють поле для дискусій та філософських роздумів.

Я б могла сказати вау, але почуття неоднозначні, адже через букток в мене були певні очікування. Книга поділена на 2 частини, 1 мені дуже сподобалась, була динамічна і хвилююча. Друга була така ж хвилююча, але чимось мені не дотягнула. Не сподобалось, що багато питань так і не були розкриті. Деякі фрази були вкинуті, щоб додати загадковості і таємниці (таємна ж історія все-таки), а мені все ж хотілось відповідей. Однак їх не було :( Кінцівка мені не сподобалась. Дуже сумно, що все завершилось саме так. Здається, що вийшло навіть якось недосказано. Те, наскільки майстерно написана ця книга мені важко і сказати, скільки відсилок там було. Сам факт, що місцями мені приходилось гуглити вже про щось говорить. Особливе місце займають всі не перекладені грецькі/латинські фрази, в яких довелось розбиратись самостійно))))

Роман сподобався нарівні з Щиглем, хоч і інші читачі вказують, що цей роман не настільки гарний, як два інших від авторки. Але все одно треба спробувати, якщо сподобався бодай один з двох інших творів, адже в цій книзі все ж такі детальні і логічні події та персонажі, як їх вміє виписувати авторка.

Щиголь Донни Тартт — це найемоційніше, що я коли-небудь читала. Я плакала, співпереживала герою, злилася на його друга — справжній вир почуттів, який накриває з головою. Книга відкриває стільки інсайтів, що часом здавалося: ще трохи, і я потону в цьому морі думок і переживань. Я навіть жалкувала, що почала її читати — напруга наростає з кожною сторінкою, але зупинитися просто неможливо. Це глибокий, філософський роман із багатою літературною мовою, який змушує дивитися на життя під новим кутом. Безперечно, Щиголь — найкраща книга останніх років, яку я прочитала.

Третій роман Донни Тартт в найкраще прочитане! І це виявилася неймовірна розповідь, яка влучила в серце... Неквапливо, місцями навіть дуже повільно, але дуже точно і глибоко. Особисто для мене цінність книги не в самому сюжеті, а в тому, як це подано, як змальовано будинки, вулиці, реакцію людей, зовнішність, паралелі між різними персонажами, як описано підтримку, або ж її відсутність, як передано атмосферу. Це книжка про сімʼю, звички, цінності, спілкування. Про чесність і фальшивість...да Історія дівчинки, яка хотіла дізнатися хто винен у смерті її брата, багато років тому, але це не детектив, тут майже не буде розслідування, авторка хотіла показати не це, вона хотіла показати життя без нього і як його близькі з цим справляються...

Таємна історія книжка для душі і розуму, дуже раджу.