Почну, мабуть, з того, що книга психологічно трохи складна. Це кримінальний детектив, у якому висвітлюються багато соціальних проблем і конфліктів. Політична та кримінальна складові додають сюжету напруги, а центральна історична подія басинг, на тлі якої розгортається сюжет, надає подіям реальності, через що ще більше занурюєшся в цю історію. У книзі постійно панує похмура атмосфера, відчуття безвиході, життя у злиднях. Це відображається на настрої, емоційному стані та світосприйнятті героїв, через що у них закрадається думка: А що далі? Як воно буде? Для чого ми живемо?. Отже, Бостон, 1970-ті роки. Боротьба за справедливість, корупція, панування банд, расизм. У цьому всьому негативні виросла Мері Пет. І це зробило з неї сильну жінку. Не тільки стійку морально, а й міцну фізично. Головна героїня живе на території ірландсько-американського анклаву, де є свої правила, оскільки там усім керує банда Марті. Перший чоловік Мері Пет помер, другий — її покинув. Вона вже втратила свого сина, який після повернення з В’єтнаму підсів на наркотики, і вони його прикінчили. А одного вечора зникає її донька-підліток Джулз і за кілька днів головна героїня розуміє, що її дитина більше не повернеться ніколи, тому що вже мертва... Паралельно у книзі йде розслідування загибелі чорношкірого, який потрапив у район білих. Автор обрав для цього детектива Боббі, котрий воював у В’єтнамі, що відбилося на ньому. Завдяки образу цього копа, одного з небагатьох правильних, ми теж поригаємо глибше у ту прогнилу систему правосуддя, яка тоді панувала. Ближче до завершення сюжет все більше вражає жорстокістю, людською байдужістю, несправедливістю... «... вони загинули, бо стали на заваді. Прибуткам. Філософії. Світогляду, який сказав, що правила стосуються лише тих людей, які самі їх не укладають.» Сам кінець, мабуть, навіть очікуваний. На що може бути здатна людина, якій вже нічого втрачати, точніше, яка вже втратила усе дороге? «Якщо пекло й не було вогнищем з рогатими демонами з вилами, як його бачили в середньовіччі, то це точно була порожнеча. Вічна відсутність любові. Біль від штрикання вилами чи навіть вічного полум’я не порівняти з болем, якого завдає порожнеча.» На кінець ще хочу для розуміння сюжету додати трохи інформації про басинг — примусове перевезення школярів автобусами з одного району в інший для подолання расової сегрегації. Хоча расова сегрегація була визнана незаконною в США ще у 1954 році, школи Бостона залишалися розділеними: в одних районах навчалися лише білі, в інших — лише чорношкірі. У 1974 році федеральний суддя Артур Гарріті постановив, що місто навмисно підтримує цей поділ, і наказав негайно змішати учнів. Оскільки райони були розділені географічно, єдиним способом зробити це було перевезення дітей автобусами (busing) через усе місто. Щоб збалансувати склад учнів, білих дітей із бідних районів (як-от Південний Бостон або «Сауті») почали возити автобусами до шкіл у переважно афроамериканських районах (наприклад, Роксбері), і навпаки.

Історія про трьох друзів з дитинства та подію, що знову звела їхні долі разом. Цю книгу було надзвичайно цікаво читати завдяки постійному інтересу до розповіді, який підживлювався новими фактами та хронологічними оповідями упродовж усіх сторінок. Саме тому книга читалася з неослабним ентузіазмом від початку до кінця. Тема району дитинства, його історії та еволюції наперед мала б визначати майбутнє персонажів, але при переході до наших днів все розгортається не так, як я очікував. Це виявилося приємною несподіванкою, адже саме в таких моментах книга по-справжньому грає з читачем, руйнуючи його прогнози та стереотипи. Лінія персонажів розроблена бездоганно — їхня мотивація зрозуміла, труднощі відчутні, а вчинки логічно випливають із ситуацій, у які вони потрапляють. Адже хороша історія не може існувати без добре прописаних персонажів, а тут історія дійсно вражає, і все відчувається органічно поєднаним. Автор майстерно балансує між минулим і сучасністю, показуючи, як дитячі травми та дружба формують дорослих людей. Особливо вдало передано атмосферу того району, який став не просто декорацією, а повноцінним персонажем оповіді. Можливо, детективи та трилери є моїми улюбленими жанрами, через що я можу бути недостатньо об'єктивним, але ця книга справді вразила мене. Вона демонструє, що якісна література може бути одночасно захопливою та глибокою. Тому з впевненістю рекомендую її до читання всім, хто цінує добре розказану історію з несподіваними поворотами. Погоджуся, що є питання до перекладу.

кілька років поспіль я відкладала "Острів проклятих" на осінь — бо ж похмурій історії потрібен відповідний настрій. хотілося читати її, загорнувшись у ковдру, а обов'язковою умовою мали б бути важке сіре небо і дощ. оскільки цього травня весна не тішить нас теплом, а два дні поспіль дощило, я вирішила, що чекати на осінь не варто і можна насолодитися класною книгою в майже таких умовах. не прогадала! ще зазначу, що колись вже дивилася екранізацію, але маю зізнатися, що було це так давно, а я маю таку коротку пам'ять, що на момент читання тримала в голову лише атмосферу. тож факт знайомства з сюжетом аж ніяк не перешкодив мені насолодитися всім, що відбувалося в книзі. сюжет крутиться довкола двох маршалів, які прибувають на острів-психлікарню, щоби розслідувати зникнення небезпечної пацієнтки. і з перших сторінок виникає дивне відчуття: щось не так. власне, я дійсно погано пам'ятала, чим все закінчиться, але точно пам'ятала, що чим далі в сюжет занурюватися, тим більш напруженим і більш нелогічним все ставатиме. і дійсно, кожна подальша сцена - як кадр зі сну, де все виглядає логічно, поки не зупинишся і не подумаєш: а чи справді це має сенс? власне, Лігейн дуже круто грається з напругою, майстерно керує фокусом уваги: змушує сумніватися у всьому, включно з головним героєм. параноїдальна атмосфера, певна клаустрофобність простору, нестача інформації й натяки на щось більше — усе це тримає до останньої сторінки. особливо вразила конструкція тексту. тут усе працює на ідею — і діалоги, і флешбеки, і навіть сни. жоден елемент не випадковий, усе зібране докупи, щоби в потрібний момент увімкнути перемикач і показати справжнє обличчя історії. мені сподобалось, що фінал водночас шокуючий і логічний — коли доходиш до нього, розумієш, що автор не брехав, просто ховав частину пазлу. на поверхні це детектив і психологічний трилер, але глибше — це книга про те, як психіка захищається від травми. про провину, яка роз’їдає. про те, наскільки ми готові витісняти реальність, аби не зламатися. це той випадок, коли хочеться перечитати книгу, знаючи розв'язку — щоби зібрати всі натяки й деталі, які проґавила. і водночас це одна з тих історій, яка надовго залишає післясмак. о, а ще тут доволі реалістичні описи нападів мігрені, кажу як людина, яка з цим живе ? висновок: рада, що не стала ще один рік відкладати до осені і нарешті познайомилася з першоджерелом, а згодом і передивлюся екранізацію. думаю, сприйму її геть по-іншому, ніж при першому перегляді. але книга в будь-якому разі ван лав ?

Ні, обкладинка мені не вельми подобається, але в цьому випадку, маю наголосити, вона не змогла зіпсувати враження, бо сам роман вражає. Психологічний, сповнений жахів, насичений несподіваними сюжетними поворотами на 180 градусів. Поціновувачам трилерів сподобається неодмінно. Про що? 50-ті роки 20 століття. Люди лише відходять від жахів війни, а вже почалася холодна війна, то ж всюди ввижаються шпигуни. Гарне тло для розквіту психічних відхилень. На віддалений острів, на якому розташована психіатрична лікарня, прибувають маршал Едвард (Тедді) Деніелз з компаньйоном для розслідування втечі жінки, яка раніше вбила трьох своїх дітей, а тепер закрилася у своєму штучному світі, де усе не так, як є насправді. Ситуацію з розслідуванням погіршує ще й шалена буря, що спричинила технічні несправності та призвела до бунту хворих. Тим більше, що деякі з них попереджають Тедді про гестаповські методи лікування та знущання над хворими. Також маршал розуміє, що проти них ведеться змова, то ж він вже не знає, кому довіряти. Тим більше в минулому в нього свої трагедії, якими так легко маніпулювати. "— Тедді, ви опитали свідків, обшукали лікарню. У них тут очисні споруди за огорожею під струмом, лікувальний корпус розміщено у форті, а в самій установі, розрахованій на щонайменше три сотні пацієнтів, тримають тільки сто. Тедді, це страшне місце, про яке бояться говорити в інших клініках — хіба це ні про що вам не каже? Головний лікар тут має зв’язки з УСС, а фінансування отримує від КРАД. Усе тут так і кричить про причетність до спецслужб, а ви ще сумніваєтеся, що за рік тут не помітили, як ви приглядаєтесь до них?" Не дарма цей роман є культовим у автора. Чудова робота. Рекомендую.

«Час для мене — не більше ніж набір закладинок, за допомогою яких я пересуваюся текстом свого життя, раз по раз вертаючись до подій...» ⠀ «Острів проклятих» Денніс Лігейн ⠀ Жанр: містичний детектив, психологічний триллер, роман Видавництво: @ksd_bookclub ⭐3/5 ⠀ Обкладинка, форзаци виглядають круто, але нарахувала достатню кількість одруківок у тексті? ⠀ Герої: Едвард Деніелз (Тедді), Чарльз Оул (Чак), Макфірсон (заступник директора Ешкліфської лікарні), Рейчел Соландо (зникла пацієнтка). Інших не буду згадувати, бо з іменами тут буде спойлер?? ⠀ Федеральний маршал разом з напарником, якого вперше бачить, відправляється на віддалений острів, де знаходиться лікарня для небезпечних в'язнів. Одна з пацієнток втекла і потрібно дослідити цю справу. Робітники психлікарні поводяться дуже дивно, не допомагають слідству, а навпаки плутаються у свідченнях. Здається, тут відбувається щось незаконне, жахливе, особливу таємницю приховувує маяк... Далі насувається шторм, який відрізає острів від зв'язку з цивілізованим світом... ⠀ Автор чудово описує атмосферу: тривожну та безвихідну, ізольований острів, краєвиди, відчуття ніби ти переносишся туди. Взагалі, я не обираю книгу відповідно сезону, але для осінньої пори року цей сюжет дуже добре підходить. Спочатку було складно пристосуватися, важкувато читалося, хоча з часом призвичаїлася до манери; коли почалися події, розслідування - стало цікавіше. Божевілля наче наростало, а реальність постійно змінювалася, неможливо було зрозуміти, де саме вона була... Слід відзначити, як майстерно закручений сюжет, що до самого кінця тримав у напрузі, а також готував все нові і нові несподіванки. А фінал просто шокував ? ⠀ Історія розповідає про те, як може грати поламана психіка, свідомість; до яких трагічних наслідків може призвести. Підіймається багато складних моральних питань і емоційно, я б сказала, не для кожного. ⠀ До речі, існує екранізація. Я поки не дивилася, але гадаю варто, щоб розставити все по поличках. ⠀ Відповіді наче ось були і знову вислизнули з-поміж пальців... ⠀ Можливо усе зовсім не так, як здається❓Адже на острові панує своя правда...

Цікаво, варто уваги, подобаються книги, де переплетені часові ліні.

Це не просто таємниця, а багатогранна історія, яка поєднує напружений сюжет із глибоким розкриттям персонажів. Книга досліджує теми наслідків, сімейних зв’язків, дружби та вірності, наповнюючи їх емоційною напругою. Дочка Джиммі стає жертвою жахливого злочину, і його реакція настільки глибока й емоційна, що це розбиває серце. Неможливо залишитися байдужим, читаючи про його біль. Події книги розгортаються навколо трьох хлопців, які колись були друзями, але життєві обставини розлучили їх. Трагічна подія з минулого залишає слід у їхніх долях, а через роки вони знову перетинаються через новий злочин. Ця книга — одна з тих, які залишаються в серці назавжди.

Ця книга залишила неоднозначне враження. Здавалося, що я читаю дві окремі історії, які були слабо пов'язані між собою. Мері Пет — справді цікавий персонаж, але я відчувала брак глибшого розкриття інших героїв. Попри те, що сюжет затягує і тримає в напрузі, книга не справила на мене такого враження, як на багатьох інших читачів. Зрештою, це жорстока історія про помсту, яке лише поверхово торкнулося історичних реалій того часу. Я розумію, що мала б задуматися над тим, як одна особиста трагедія віддзеркалює більшу суспільну, але зробити це було важко через нескінченну хвилю насилля.