Даня Кукафка

Читаючи дану роботу, у мене кілька разів з‘являлося щире бажання покинути її прямо на тому моменті, на якому завершила. Бо є в ній дещо відразливе, що відштовхує в процесі. Але кожного разу моя цікавість примушувала знову брати книгу до рук. Те, що спочатку здавалося поверхневим і нудним, пірнувши глибше виявилося глибоким озером, наповненим роздумами про життя і про те, як будь-яка думка, момент чи дія впливає на наше життя загалом. Як легко бути добрим і поганим одночасно, і як важко іноді бути на конкретній стороні цього спектру.
Сподобалася неоднозначність головних персонажів, які є одночасно сильними і слабкими, хорошими і поганими, привабливими і відразливими. Сильна робота, як на мене.

Все починається з підготовки до страти й опису останнього дня ув'язненого.
Розповідається про народження дитини Лавандою і тяжкі умови існування. Як батько не любив, бив Енсела, не давав їжі чи лиш крохи. А згодом з'явився на світ брат. Матір ризикуючи своїм життям їде з чоловіком і лишає дітей у сараї. Дзвонить в 911 на заправці й зникає.
Якщо дивитися з психологічної сторони, то дитячі травми залишають слід й можуть бути чинником для виявлення жорстокості, насильства і подальших вбивств, але може бути навпаки.
Хлопчик зростав у дитячих будинках, в одному з них познайомився з дівчинкою Шеффі.Там же розправлявся з мишкою, білкою лисицею. Проте чи здатний він так зробити з людиною???
У коледжі він знайомиться з дівчиною Дженні і її сестрою Гейзел. Проводить час в будинку з чужою сім'єю. Дарує дорогий аметистовий перстень. Потім вона поїде від нього, заручившись підтримкою сестри.
Через деякий час починають зникати дівчата. Знаходять їх тіла.
Цю справу розслідує Шеффі, якій хочеться швидше закрити справу, не докопуватися до істини. Знаходить свідків справи Енсела та доказів недостатньо. Їде до нього, розмовляє і отримує бажане зізнання.
На початку книги та після прочитання, залишилось відчуття, що він невинний. Бо немає чітких доказів, окрім свідків якихось й випадково сказаних слів. Можливо Енсел психічно нездоровий. Адвокатка, наче навіть не боролася за свого підзахисного, а вже винесла вирок.
Історія показує про ницість системи правосуддя. Скільки людей винних випущено на свободу, де вони продовжують свою справу. А скільки невинних, несправедливо засуджених підверглися смертельному уколу. На ці смерті — держави витрачають шалені гроші. Як і на останній обід ув'язнених ( деякі замовляють найдорожчі страви). Зараз менше роблять таких страт. Але правосудна система потребує ще змін.
✨ "Жалість — це нищення, що носить маску спочуття".
⏰ "Зворотній відлік — це часто найскладніша частина".
🌟 "Пам'ять — річ непевна. Її можна смакувати чи зневажати, але їй ніколи не можна довіряти".
😁❤️ "Радість - це кузина любові".
🌟 "Ми всі погані, і ми всі хороші, і ніхто не має носити ні того, ні іншого тавра".

Декілька відгуків від блогерів змусили мене купити цю книгу і я не пожалкувала! Це прекрасна глибока оповідь про зло. Десь бачила, що наче авторка викликає співчуття до вбивці, однак це не так. Тут детально описується життя від самого дитинства до смерті з точки зору жінок, які перетиналися із героєм — матері, сестри його дружини та детектива. Перші 100 сторінок були важкуватими, бо дитинство у героя було чесно кажучи лайновим. Однак не всі діти, у яких таке було стають убивцями — яскравим прикладом є брат головного героя. Однак далі вже були описані більш сучасні події і стало легше, однак не менш цікаво. Мені ще дуже сподобалося, що самому героєві слова не дають, частини про нього написані від другої особи і це прекрасно. Герой накоїв багато злочинів і він не заслуговує на право голосу. Навіть в останні хвилини його слова жалюгідні, бо він боїться. Він не відчуває каяття, тільки страх і невдоволення від провалу плану втечі. Він самозакохано пише якусь Теорію, і для нього найбільшою поразкою стає те, що вона не побачить світ. Жодного разу він не каяття, тільки думав, що міг би уникнути своїх дій в іншому паралельному світі. Він сподівався віднайти спокій і затишок, але крах цього теплого місця лише далі підштовхнув його на темну сторону. У мене абсолютно немає жодних співчуттів до героя, лише жаль до усіх тих, кого він якимось чином торкнувся. Усі герої тут цікаві, не пласкі, зі своїми тарганами та скелетами, але вони живі люди і це нормально. Мені б дуууже хотілося б довго обговорювати усі моменти, які мене зачепили.

- Найбільша моя проблема з «Записками…» полягала в тому, що реальність не виправдала очікувань. Обкладинка, маркетинг та відгуки натякають на те що це трилер та це скоріше психологічний роман. 

- На початку оповіді ми знайомимось з Енселом, якому залишилось жити 12 годин. Його засуджено до найвищої міри покарання за вбивства більш ніж 20-річної давності. Герой описує свій побут, звички й те як збирається втекти на волю. 
Усе це в другій особі. 

- В наступних розділах ми знайомимось з героїнями на життя яких Енсел мав найбільший вплив. Завдяки цим розділам ми дізнаємося про його жахливе дитинство та неблагополучну родину. З 4-х років хлопчик жив у будинках сімейного типу. 

- Направду, оця перша сотня сторінок була для мене найцікавішою, книга тримала в напрузі і сторінки перегортались одна за одною. Потім мене почало «відпускати». 

- Книга непогана і точно знайде свого читача. Попри доволі скромну оцінку дискусія була дуже жвава. 
Переважно ми обговорювали як можна було покращити цей текст і те що усім персонажам потрібна психологічна допомога.

"Лаванда говорила до секвой. Іноді вони відповідали їй"

Цитата, яка, нмд, цілком і повністю описує цю книгу.

Отже, перше, що ви маєте розуміти — це не трилер. Тут немає жодного напруження, жодного очікування, коли ж щось трапиться, і жодного твіста, аби якось змінити вашу думку про персонажів. Вам з самого початку скажуть, що відбувається і чим закінчиться, і ваше перше ставлення до героїв залишиться фактично таким самим до самого кінця. З незначними варіаціями.

💀 В камері смертників чекає на виконання вироку мужичок років 40+. Як і будь-який нарцис-психопат, він впевнений, що абсолютно геніальний, що він єдина в світі нетакуся і навіть має кілька нотатників із Теорією (саме так, з великої літери), яку мають прочитати всі, адже вона геніальна. Бо він геніальний.

💀 Щоправда, жити йому лишається кілька годин, бо він вбив кількох людей, але це тільки підтверджує його Теорію. Бо він геніальний.

✝️ Власне, уся книга — це така собі ретроспектива, що має на меті показати, як він дійшов до тієї точки, в якій ми з ним знайомимося, тобто, до камери смертників (та сцуко, він в три роки відгризав голови бурундукам, ц-ц-ц, як так сталося, що він почав вбивати дівчат? вопше прям не зрозуміло, ага).

🌕 І другим планом книги виступає спроба показати, як наявність вбивці в їхньому житті це саме життя змінює для жінок, що його оточують.

🌙 І тут ключове слово "спроба". Адже авторка, поринувши з головою у квітучі метафори та однострочну філософію, створила посібник для статусів фкантактігє (до речі, у вацап це зветься "звістка"), замість дійсно розказати цікаву історію.

🪶 Нам пишуть, що
>>авторка ставить питання: чому ми намагаємося зрозуміти жорстоких чоловіків та ігноруємо життя жінок, яких вони вбивають?>>
Але при цьому пише твір, в якому вбиті жінки — це буквально кілька строчок, биті пікселі на екрані, не більше. Їхня роль звелася до того, аби бути вбитими, все. Читач не знаходить в книзі жодної історії жодної з вбитих дівчат. ЖОД-НО-Ї. Але рефлексій вбивці при цьому — аж по вінця.

🪶 Нам пишуть
>>Поки Гейзел бореться з жахливою втратою>>
але в романі буквально є купа сторінок із життям Гейзел до "жахливої втрати" і майже жодної строчки про те, як же вона таки із ним впоралася (чи ні).

🪶 Нам пишуть
>>У жаху Лаванди перед злочинами, скоєними її сином, провина, заперечення та жаль ускладнюють і надають виміру її стражданням>>
але в тексті Лаванда буквально говорить з деревами, живе в жіночій комуні більше 20 років взагалі не згадуючи про існування десь там своїх синів, а коли нарешті дізнається, що один виріс в серійного вбивцю, просто поводить плечима і уходить далі розмовляти з секвоями і гладити стегно сусідки.

👁 Але, попри те, що в мене очі втомилися закочуватися щоразу на цій доморощеній хвілософії рівня 15-річного підлітка, було дещо, що варто відзначити, як важливе.

📕 Авторка дійсно не романтизує вбивцю, кілька разів через різних персонажів говорячи, що він просто зарозуміла посередність, який чомусь вирішив, що кращій за інших.

Ну і кілька вам тих самих багатозначних цитат:
.
"Своєю суттю материнство - це справа, яку ти робиш наодинці"
.
"... не знала, якою руйнівною і жорстокою річчю може бути вибір"
.
"Місяць його обличчя, що показав свій зораний кратерами зворотній бік"
.
"Любов насправді не така, як обіцяла мама"

🪶 А тому, хто мені пояснить, що мав би читач винести з фрази нижче, я готова подарувати шоколадку:
>>"Як смерть поволі, але невпинно відстає від кісток">>

В цілому, тут два теги зразу, і #Дафа_радить (якщо вам хочеться просто подумати про мудаків та материнський обов'язок) і #Дафа_не_радить (якщо ви хотіли трилера).